Марiя

Але чоловіки надали цю приємність жінкам. І Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина їхніх відвідин — необхідність позичити гроші.

Обличчя Марії посмутніло.

— Що ж робити? Повірите, в нас у самих нічогісінько немає зараз. Добре, що мама вигадує неймовірні способи, як нас усіх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надішлють гонорар за мої перші «Листи з Парижа», але все не надсилають.

— Мені дуже прикро, що і я вам додала неприємності, — сумно сказала Шурочка.

— Треба знайти якийсь вихід, — замислилась Марія.

— Просто не знаю, що й робити. Я навіть посуд наш заклала, у нас були срібні ложки, ножі й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсім прості, дешеві. Валерій спочатку здивувався, а потім нічого. «Аби було що ними їсти», — сказав. Та коли нема чого...

— Ой, знаєте що, — враз проясніла Марія і простягла перед себе обидві руки, — бачите?

— Що? Бачу ваші руки, — здивувалася Шура.

— А на руках? От бачите — обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона мені дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували мені в Петербурзі земляки-українці, коли вийшла моя перша книга «Народні оповідання», а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Він сам і вибрав. У мене зараз нема нічого дорогого, ніяких дорогоцінностей, крім цієї обручки. Але її можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить гроші, я чи ви, — той і викупить, обов'язково викупить. Я її майже ніколи не ношу. Це для портрета, Карл Іванович упросив мене надіти. Але я її дуже бережу, це ж Шевченків подарунок! — Вона з любов'ю милувалася обручкою.

— Ні, ні, я не візьму, — заперечила Шурочка. — Така дорога з усіх поглядів річ!

— Візьміть! Це ж на кілька днів. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись її також заставляла, — призналася вона. — І завжди думала: «Це мені мій «батько» Тарас Григорович допомагає!» І сама простежу, щоб викупити своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!

— Мені просто ніяково, — збентежилась Шура.

— Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощі, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простіше дивитися. — І помовчавши, додала: — Хай уже терзає нас справжнє лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! — вона зітхнула.

Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марії.

— А як же портрет? — занепокоїлась Шура.

— А він уже мої руки закінчив, слава тобі господи! Казав, що з ними більше мороки, ніж з головою — ніяк не міг їм пози вигадати, і туди, й сюди примірював. Звичайно, голову так крутити та примірювати не можна, — засміялася вона. — І ходімо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.

— Я помітила! Але справді в ньому чудово. Он Параскева Петрівна виносить частування на столик під деревом! І самовар! — зраділа, як дитина, Олександра Миколаївна. — Зовсім як у родичів на дачі!

— Он і Богдась іде з риболовлі! Богдасю, — гукнула Марія, — може, ти щось уловив цього разу? Справді, дивіться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на сніданок!

— Бабусю! Мої трофеї! — простяг Богдась дві нічогенькі рибинки і втомлено, але задоволене присів на лозяному стільці.

— Богдась! Не ворушись! — раптом закричав Якобі. — Я зараз накидаю ескіз, можна зробити чудесну картинку: «Повернення з риболовлі». Поки Параскева Петрівна готує, ти посидь от так, і вудки хай коло тебе, не чіпай їх!

— Я піду покличу Олександра Вадимовича, — сказала Марія.

— Хіба він удома? — здивувалася Шура. — Я думала, в Парижі працює.

— Ні, він щось погано почувається, застудився, кашляє, але мама його майже вилікувала.

— Він так часто хворіє, — зі співчуттям мовила Шура. — Це добре, що ви тут живете.

— Так, нам тут дуже добре, — сказала Марія. Але в очах був сум і неспокій.

16

З Іваном Сергійовичем тепер бачилися зовсім рідко. Іван Сергійович зовсім змінив своє оточення. Він тепер часто зустрічався з французькими письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, більшість часу проводив у Баден-Бадені, де оселилася сім'я Віардо і де Іван Сергійович будував поряд з їхньою віллою комфортабельну свою. Полінька уже вийшла заміж і жила не в Парижі. Його слава письменника набувала в Європі все більшої сили, але, незважаючи на все, він лишався тим же напрочуд скромним щодо себе і таким же доброзичливим і турботливим щодо своїх собратів по перу. Навіть особисті смаки не відігравали тут ролі. Що з того, що йому не подобалася перша книга нового роману Толстого «Война и мир», що з того, що він сам казав про Толстого: «Я його поважаю, але бути з ним у одній кімнаті якось незатишно». Разом з цим Іван Сергійович переконливо твердив, що Толстой — це неперевершений, найбільший талант, величезна сила тепер у Росії, і турбувався про переклади толстовських творів за кордоном. А що вже до меншої братії — він, як і раніше, клопотався за всіх і кожного, часто помиляючись в оцінці. Але ж ще устами святого Петра мовив Данте в «Божественній комедії», що краще помилитись, пустивши до раю, ніж помилитись, не впустивши.

Іван Сергійович усе ж таки побував у Марії в Нельї. Навіть одного разу, не заставши її, довго чекав і розмовляв з Параскевою Петрівною. Вона спочатку трохи збентежилася — Тургенев приїхав до них! І як навмисне Машеньки нема! Така прикрість! Але Іван Сергійович заспокоїв її, запевнивши, що залюбки почекає, і Параскева Петрівна навіть розбалакалася з ним. Вона не знала про всі мінливі нюанси взаємин дочки та Івана Сергійовича. їй було тільки відомо, що Тургенев завжди протегує Маші і завжди чим може допомагає. Не дуже, а все ж таки майнуло в її словах, що хоча все добре і вона сама дуже рада, що приїхала, проте Маша тягне все на собі. Опанас Васильович за сина зовсім не дбає, і дуже шкода їй бідну Машу. Потім, немов сама злякалася, що наговорила, може, зайве, почала вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати.

Тургеневу все це було не новиною...

На жаль, коли Марія приїхала з міста, йому треба було вже повертатися. Марія пішла його проводжати до омнібуса.

Вони не торкалися болючого питання — його осоружного виклику до Сенату. Марія розпитувала про знайомих літераторів, петербурзькі новини.

— Збираюсь, збираюсь сама поїхати, все щось заважає, — мовила вона, наче думаючи про щось інше. — Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж знаєте, я залежу від Петербурга, і це все таке весь час непевне. Вже ж «Основа» не існує, але й з російськими журналами без особистого зв'язку трудно, — призналася вона, підвівши голову й глянувши в очі.

І хоча давно вже зникло для нього чарування, що відчував він колись, буваючи з нею, проте знову заговорило якесь почуття товариської доброзичливості, бажання допомогти.

— Вам треба більше увійти в життя літераторів Парижа, спробувати тут налагодити зв'язки, мати постійний заробіток, щоб не залежати від наших невірних редакцій та журналів і, головне, від змін нашого петербурзького клімату. Я познайомлю вас з відомим видавцем П'єром-Жюлем Етцелем. Не можна уявити собі сучасної французької літератури без цього славного старого. Він видавав Жорж Занд, Віктора Гюго, він їх вірний друг, переконаний республіканець. З приходом Наполеона «малого» навіть був деякий час у вигнанні. Я лише в останні роки познайомився з ним, обіцяв перекласти російською мовою казки Перро і написати до них передмову. Старий Етцель і сам письменник. Пише для дітей під ім'ям П'єр-Жюль Сталь. Ви так добре володієте французькою мовою, і коли вже волею долі залишилися тут — треба використати цей час. Понесіть йому свої казки для дітей. Перекладіть кілька французькою мовою для ознайомлення.

* * *

Вона поглянула на нього, як на «старого».

Коли вже Тургенев у свої сорок сім років завжди говорить про старість, то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти?

О боже мій, господи! Це ж і вона вже розмінює свій четвертий десяток!.. їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Ні, ні. Герцен казав, що справжнє життя жінки починається після п'ятдесяти! Вона не раз згадувала це, сміючись... їй ще далеко до старості!..

Елегантний, з благородною осанкою чоловік, справжній француз. Волосся трохи посивіле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навіть строгим, гордовитим, коли б не добрі очі.

Він чемно запрошує сісти, уважно дивиться на жінку, про яку говорив йому цей прекрасний російський письменник Жан Тургенев. Жінка молода... Вродлива? Щось більше за вроду. У повному жіночому розквіті. Що за дурниця вживати визначення «бальзаківський вік» для жінок після тридцяти років? Саме після тридцяти жінка розквітає. Хіба його не любили жінки цього віку?

Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою. В ній нема їхньої грайливості й кокетування.

— Я зробила переклад свого твору «Кармелюк» французькою мовою, — говорить вона. — Поки що це просто як підрядник, аби ви зрозуміли самий зміст. Коли твір підійде для вас, тоді я попрацюю над ним досконало.