Марсіанська хроніка

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно й фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав інструмент у кишеню.

— Та що це, врешті, гуляння чи ні? — не вгамовувався Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав, ніби вмираюча тварина. І все.

— Гаразд, ми з пляшечкою влаштуємо собі свою гульню, — мовив Бігз, сідаючи навпочіпки спиною до ракети і витягаючи флягу.

Спендер довго стежив за ним, не рухаючись. Потім його тремтячі пальці поволі намацали пістолет і погладили шкіряну кобуру.

— Всі, хто хоче, можуть піти зі мною до міста, — оголосив капітан. — Ми залишимо біля ракети варту і про всяк випадок візьмемо з собою зброю.

Люди поділилися. До міста пішло чотирнадцять чоловік, в тому числі й Бігз, який приєднався до гурту, з реготом вимахуючи пляшкою. Шестеро лишилися біля ракети.

— Поїхали! — кричав Бігз.

Загін вирушив. Люди мовчки прямували до мертвого міста в сяйві двох братів місяців, що мчали наввипередки по небосхилу. Людей супроводжували подвійні тіні. Досягнувши околиці міста, земляни на якусь хвилину затамували подих. Вони чекали — може, щось заворушиться в мертвому місті, і перед ними постане якась сіра примара, якийсь стародавній предковічний вершник виїде з порожнього моря на велетенському, закутому в панцир коні немислимої, неймовірної породи.

Спендер оком і думкою охоплював вулиці. Брукованими проспектами рухалися постаті, немовби зіткані з синього туманного світла, чувся тихий гомін, по сіро-червоному піску сновигали чудернацькі тварини. Хтось визирав з кожного вікна, повільно, наче в мінливій воді, махаючи рукою примарам, які рухалися десь у глибині вулиць, під посрібленими місячним світлом вежами. У вухах Спендера звучала музика, і він намагався уявити інструменти, що породжували ці звуки. Місто було наповнене привидами.

— Гей! — загорлав Бігз, випростуючись і складаючи руки біля рота рупором. — Гей, ви, чуєте мене?!

— Бігзе! — застережливо промовив капітан.

Бігз замовк.

Люди рушили забрукованим кахлями проспектом. Усі розмовляли пошепки, ніби потрапили у величезну бібліотеку просто неба, або в мавзолей, де панували вітри і над яким сяяли зорі. Капітан говорив стиха. Він міркував, де поділися люди, який вони мали вигляд, хто були їхні королі і як вони загинули. А ще він думав, коли і як було побудоване це стародавнє місто і чи не прилітали колись його жителі на Землю. Можливо, десять тисяч років тому вони стали предками землян? І чи вони любили й ненавиділи так само, як ми, люди, чи робили ті самі дурниці?

Всі спинилися. Місяці чіпляли їх своїми променями і ніби заморожували; вітер повільно бив крилом.

— Лорд Байрон, — промовив Джеф Спендер.

— Який лорд? — обернувся до археолога капітан.

— Лорд Байрон, поет дев’ятнадцятого століття. Колись давно він написав вірш — про це місто і про те, що повинні відчувати марсіани. Цей вірш міг бути написаний останнім марсіанським поетом.

Люди стояли непорушно. Їхні тіні застигли під ними.

— Прочитайте вірш, — сказав капітан.

Спендер переступив з ноги на ногу, силкуючись пригадати початок, на мить примружився і почав тихо й повільно декламувати. Люди уважно слухали.

Не плеснуть весла в синій тиші, не прийме човен нас вночі, Хоч серце знов коханням дише і ллється місяць в комиші. Меч піхви зношує не в герці, а груди зношує душа. Перепочинку треба серцю, о стій, любов, не поспішай!

Сіре місто височіло навколо них. Люди повернулись обличчям до світла.

Хоч ніч закоханих колише, і не бариться день, йдучи, не плеснуть весла в синій тиші, не прийме човен нас вночі.[2]

Земляни мовчки стояли посеред міста, їх огортала ясна ніч. Повівав вітер. Навколо панувала тиша. Під ними тяглася кахляна бруківка з зображеннями стародавніх тварин та людей.

Бігз враз п’яно гикнув. Очі йому помутніли. Ніхто не зрушив з місця, щоб допомогти Бігзові. Його нудило. Він почав блювати.

Якусь хвилину Спендер спостерігав цю сцену, потім повернувся й пішов геть. Жодного разу він не спинився й не озирнувся на купку людей. Його самотня, освітлена місячним сяйвом постать зникла в лабіринті вулиць мертвого міста.

Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер сів біля вогню й почав підкидати хмиз.

Через дві години Мак Клюр розплющив очі.

— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.

— Чекаю Спендера, — кволо посміхнувся капітан.

— Знаєте, що я думаю, сер, — сказав, помовчавши, Мак Клюр. — Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.

Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріскуючи, згасало багаття.

Минув тиждень, а Спендера не було. Капітан послав людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. “Він сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в голові, — казали вони. — Хай йому біс!”

Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні записи в своєму журналі…

Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісивши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним променям.

Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він звів очі.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

— Я останній марсіанин, — сказав чоловік і витяг пістолет.

— Що таке? — перепитав Бігз.

— Я зараз тебе вб’ю.

— Годі жартувати, Спендере.

— Вставай, я прострелю тобі пузо.

— Сховай, ради бога, свій пістолет…

Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно загув. Якусь мить Бігз сидів непорушне, а потім нахилився і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за мить усе стихло.

Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало його руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чоловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для екіпажу, і готувалися снідати.