Марсіанський шлях

Ріос посилав їх, анітрохи не замислюючись над витратою енергії.

— Він буде моїм! Моїм! Присягаюсь Марсом! Ріос зупинився аж тоді, коли між кораблем і контейнером простяглеся зо два десятки сталевих тросів. Ротаційна енергія контейнера перетворилася під час гальмування на теплову й сягнула такого рівня, що її випромінювання уловлювали навіть прилади космольота.

— Може, тавро поставлю я? — спитав Лонг.

— Як хочете. Вахта моя, так що…

— Я залюбки.

Лонг вліз у скафандр і ступив у вихідну камеру. Він був новачок і добре пам’ятав, скільки разів побував у відкритому космосі. Оце вже вп’яте.

Вчепившись за найближчий трос і перебираючи по ньому руками, Лонг став просуватися до контейнера, відчуваючи крізь металеві рукавички, як вібрує трос.

На гладенькому металі контейнера він випалив їхній серійний номер. У порожнечі космосу сталь нічим було окислити. Топлячись, вона випаровувалась, а потім конденсувалась у кількох футах від випромінювача, осідаючи тьмяною сірою плівкою на поверхню контейнера.

Лонг повернувся до корабля.

Він скинув шолом, який у приміщенні відразу вкрився білуватою плівкою інею.

Перше, що він почув, був спотворений від люті голос Свенсона, що долинав з радіорубки:

— …негайно до комісара! Дідько б вас ухопив! Є якісь правила чи ні?!

Ріос відкинувся в кріслі, анітрохи не бентежачись.

— Слухай, адже він був у моєму секторі, просто я його запізно помітив, от і довелося заскочити у твій. Якби ти за ним погнався, то врізався б у Марс. Ото й усього… Ви вже повернулися, Лонгу?

І вимкнув зв’язок.

Сигнальна лампочка гнівно заблимала, але він не звертав уваги.

— Що, збирається скаржитися комісарові? — спитав Лонг.

— Де там! Просто завівся, щоб нудьгу розвіяти. Навіщо йому вся та морока, коли він чудово розуміє, що контейнер наш. До речі, як вам наша здобич?

— Нічого.

— Нічого! Та вона шикарна! Тримайтеся, зараз я розверну його.

Бокові сопла випорснули струмінь пари, і корабель почав повільно обертатися довкола контейнера. Той рушив за ним, і вже за півгодини вони кружляли в космічній порожнечі, наче гігантський скривлений кинджал.

Лонг вивірив по «Ефемеридах» місце розташування Деймоса. В точно розрахований момент троси розмагнітились, і контейнер вихопився по дотичній на нову траєкторію, яка за день-два мала вивести його на територію складів, розміщених на цьому марсіанському супутнику.

Ріос довго дивився йому вслід. На душі було радісно.

— Сьогодні нам поталанило, — сказав він, обертаючись до Лонга.

— А як вам Хільдер?

— Що? А, он ви про що. Слухайте, якби я щораз переймався патяканням якогось там наземника, я б ніколи й ока не зімкнув. Забудьте про нього.

— По-моєму, про це забувати не слід.

— Ну, ви геть схибнулися. Нащо воно вам? Ідіть поспіть краще.

4

Тед Лонг насолоджувався висотою й шириною головної магістралі міста. Вже два місяці, як комісар наклав тимчасову заборону на рейси утильників і відкликав їх усіх з космосу. Однак п’янке почуття безмежного простору не залишало Лонга. Його навіть не пригнічувала згадка про те, що заборона виловлювати контейнери була зумовлена вимогою Землі ощадити воду, а отже, в першу чергу, обмежити її видачу на космічні польоти.

Дах проспекту був пофарбований світною ясно-блакитною барвою. Спроба старомодної імітації земного неба, подумав Тед. Вітрини крамниць, прорізуючи стіни, водночас їх освітлювали.

Звідкілясь, перекриваючи гул транспорту і кроки перехожих, долинали вибухи — це пробивали в Марсовій корі нові тунелі. Скільки він живе, стільки пам’ятає оті вибухи. За часів його дитинства на місці цієї вулиці була неторкана скельна порода. Місто розросталось і розростатиметься, аби тільки Земля не стала на заваді.

Лонг звернув на поперечну вулицю, значно вужчу і не таку освітлену. Магазинні вітрини змінились тут житловими будинками, чиї фасади були прокреслені рядами ліхтарів. На зміну покупцям і вуличній метушні з’явились статечні перехожі й галасливі дітлахи, що не зважали на заклики матерів іти вечеряти.

В останню мить Лонг згадав про ґречність і зупинився на розі біля водяної крамниці.

— Наповніть! — звернувся він до опасистого продавця, простягаючи йому свою баклагу.

Той відгвинтив ковпачок і зазирнув усередину; тоді злегка трусонув посудиною і, почувши, як там щось булькнуло, весело проказав:

— Не багато зосталося!

— Атож, — погодився Лонг.

Тримаючи шийку баклаги під самісіньким наконечником шланга, крамар стежив, щоб жодна крапля не пролилася мимо. Затуркотів лічильник; продавець закоркував баклагу і, отримавши гроші, подав її Лонгові.

Тепер Лонг з приємністю відчував на своєму стегні вагу наповненої посудини. До сімейного друга не випадало зайти з порожньою баклагою. До нежонатого — ще сяк-так, а сюди незручно.

Він зайшов у 27-й під’їзд, піднявся на кілька сходинок і вже був намірився натиснути на кнопку дзвінка, та так і застиг із піднятою рукою.

З-за дверей долинали голоси. Один із них, жіночий, досить різкий:

— Ти й надалі тягатимеш сюди своїх дружків? Від мене, очевидно, чекають подяки, що примудряються бувати вдома аж два місяці! Як для мене, то вистачить і кількох днів! А там дивись — знову ті утильники!

— Я вже давно нікуди не вилажу, — почувся чоловічий голос. — А зараз мають прийти у справі. Припини, Доро, ради Марса! Ось-ось надійдуть.

Лонг вирішив перечекати, поки подружжя не перейде на нейтральнішу тему.

— Ну то й що! Хай чують! — відрізала Дора. — І щоб комісар ніколи не знімав заборони. Он як!

— А на що житимемо? — розпалився чоловік. — Га? Ну, скажи!

— Знайшов проблему! Ти міг би добре заробляти й тут, на Марсі, як усі нормальні люди. В цьому домі лише я одна «утильна вдова». Так-так, вдова — ось я хто! Але якби ж то справжня вдова, то бодай могла вийти ще раз заміж… Що ти сказав?

— Нічого. Абсолютно нічого.

— Не віднікуйся! Я й так знаю. Так от, Діку Свенсон, слухай мене уважно…