Марсові онуки

— Ваш робот телепень! Він не враховує, що росіяни підуть нам назустріч.

Керн розреготався:

— О, наївний варваре! Він не знає елементарних законів взаємин вовків чи людей, що, зрештою, одне і те ж. Проте, щоб відповідь була переконлива, ми задамо питання втіленню залізної логіки і холодного розуму.

— Запитуйте хоч у птеродактиля, — втомлено відмахнувся Вуд.

Він сидів тепер на кам'яній підлозі, уткнувшись мокрою головою в коліно, його морозило.

— Шановний Джоне, — звернувся Керн до робота, — прошу вас, полічіть, скільки шансів, що росіяни відповідно до норм поведінки людей, зафіксованих у вашій електронній пам'яті, залишать свою ракету і, ризикуючи всім, підуть через протоку й джунглі до нас на допомогу.

— О'кей, — байдуже відгукнувся робот і став вираховувати.

Злива майже стихла. Повз печеру бігли каламутні струмки, по воді пливли зірвані гілки і чи то риби, чи то ящірки.

Було жарко й задушно, парило. Калюжі, з яких стриміло коріння дерев, начебто димились, від них здіймався туман. Робот клацнув і розміреним голосом мовив:

– Імовірність того, що російські комуністи наважаться подати допомогу, ризикуючи не повернутися на Землю, дорівнює семи і трьом десятим, помноженим на корінь квадратний з мінус одиниці.

— Корінь квадратний з мінус одиниці. О безпомилковість математичної логіки! Вона показує в результаті обчислення уявну величину! Логічний висновок — шанси на можливу допомогу вигадані!.. Це математика, Вуд, а не хіромантія…

Гаррі Вуд похитав головою.

— Тут усе вигадано, — хрипло сказав він. — Вигадана дружба, вигадана надія. Навіть спека вигадана. Вода випаровується, як на розпеченій плиті, а мені холодно. — Вуд цокотів зубами.

— Облиште, Вуд! — гримнув на нього Керн. — Ніхто ще не хотів так жити, як я! Ми повинні жити, чорт візьми! Повинні, хоча б уся Земля розпалася на мільйони шматків у термоядерному вибухові океанів… І нам нікуди було б повернутися!

Вуд звів на Керна запалені очі:

— Вижити? Вижити на цій планеті? Самим?

— Так! Самим! Раз дихати тут можна, то треба й вижити… хоча б нас навіки забули в цих бісових джунглях і не шукали сто років!..

— Ви марите, шефе, — сказав Вуд, угледівши неприродний блиск у Кернових очах.

— Ось наша перша оселя! — показав Керн на кам'яне склепіння. — Печера! Прекрасна первісна печера, нічим не гірша, ніж у наших предків на Землі. Хіба наш з вами мозок гірший, ніж у людей кам'яного віку?

— Мозок у нас, здається, такий самий… І обсяг мозку такий же…

— Та знань у нас більше, ніж у первісних мисливців!

— Навіщо нам ці знання, якщо ми самі станемо тут первісними мисливцями?

— Я не певен, що ми змогли б передати знання нашим нащадкам. Та мисливцями своїх внуків зробили б не гіршими, ніж були неандертальці, кроманьйонці чи австралійські аборигени. М'яса гадів, що напали на нас біля болота, вистачить, навіть коли розрядяться через рік акумулятори незрівнянного Джона і його розберуть на ножі й сокири.

— Ви говорите, шефе, про нащадків, начебто моя Мері з нами.

Керн криво посміхнувся:

— Ви спіймали мене. Я справді починаю марити.

— Цього разу ви марили, як ясновидець.

— Що ви маєте на увазі?

— Запасний планер, сер.

— Ага! Отож марите все-таки ви…

— Анітрохи. Не думайте, що Мері віддасть росіянам паливо на зворотний рейс і полетить з ними.

— Так ось навіщо вам запасний планер!

— Не планер, а Мері, що ним скористається. На «Просперіті» її утримував тільки обов'язок, сер. Якщо планер заніс нас сюди, то чому другий планер не дасть їй змогу віднайти нас?

— Цього я не знаю, — похмуро сказав Керн. — У мене інші погляди на людей і їхні почуття. Ми виживемо з вами, якщо не поб'ємося. А битися нам не можна тому, що поодинці не вижити. О'кей! Вважайте мене вождем нового племені венеріанських дикунів! Обіцяю вам найповнішу західну демократію. Ми обиратимемо мене кожні чотири роки.

— Шефе, я ціную, що ви намагаєтесь підбадьорити мене. Ви кращий, ніж я про вас думав.

— Мені байдуже, що ви про мене думали! Не підбадьорюю я вас, а переконую: треба вижити, дідько б його взяв! Цілий рік з нами буде Залізний Джон! А печеру ми знайдемо затишнішу, ніж ця.

Робот глибокодумно зреагував на останні слова:

— Затишок пропорціональний печері, помноженій на квадратний корінь з мінус одиниці.

– І тут уявна величина! — похмуро констатував Вуд. — А втім, тут ваша чортова машина має рацію.

— Вона завжди має рацію! І вона не сказала, що життя на Венері — уявна величина, — урочисто вигукнув Керн. — Дідько з ним, із затишком, комфортом і цивілізацією! Краще стати печерною людиною, ніж здохнути… І ми пристосуємось, хай без університетських знань, та пристосуємось, Вуд. Відтепер ви зватиметеся не Вуд, що означає на останній земній і першій венеріанській мові «дерево», ви зватиметеся Дрючок. А я вже не Керн, що означало «інструмент, який лишає при ударі позначку», а Удар. Отже: Дрючок і Удар! Непогано для перших старійшин племені. Дідько б його взяв, навіть непогано було б, якби спустилася ваша Мері. Мері Стрем… Ми назвали б її Стремено! Вождю племені будуть потрібні мисливці і воїни.

Кернові очі гарячково блистіли. Він схопився і став ляскати Залізного Джона по плечу.

— Заприсягаюсь пам'яттю Томаса, ти непоганий хлопець, Джоне! Цілий рік ти будеш рівноправним членом нашого племені, останнім залишком непотрібної тут цивілізації… поки не розрядишся. А потім… потім цивілізацією тут будуть Дрючок і. Удар!

Керн нервово зареготав і впав на кам'яну підлогу.

Вуд лежав нерухомо, він з нудьгою дивився на Керна, начебто хотів щось сказати йому.

Обох морозило.

А вони… хотіли вижити! Хотіли, не вірячи в людей…

Частина друга ЗАКОН КОСМОСУ

Розділ перший УДАР ДРЮЧКОМ

У темно-червоних заростях періщив дощ.

Косі цівки гнули дерева, відламували гілки. Болото вирувало і здувалось.

Блискали зореподібні блискавки. Грім котився хвилями, як морський прибій, підсилений в сотню разів.

Не звертаючи уваги на зливу, лісом крадькома йшли двоє. Їхні мокрі кошлаті плечі переходили в дужі шиї, злипле волосся ховало круте чоло з опуклими надбрівними дугами. Маленькі гострі очиці насторожено дивилися з-під кудлатих брів з густо зарослих облич. Довгі вузлуваті руки розсували ліани, не боячись колючок.

З волохатих плечей спускались лускаті шкіри, що скоріше нагадували панцирі, ніж одяг.