Мартін Іден

Не випадково Бріссенден жахнувся, здогадавшись, що свої «Любовні сонети» Мартін присвятив «отій блідій, хирлявій самочці». Про те, яку жінку треба було б Мартінові, його друг-поет говорить у стилі Ніцше і його образності: «А вам треба велике, безоглядне кохання, вам треба вільна душа, веселково-яскравий метелик, а не сіренька міль».

Отже, кохання Мартіна до Рут промовляє про нього самого, розкриває його духовний склад і характер, і цим переважно цікава ця розтягнута любовна історія. Розкриває його як романтика, котрим, слід наголосити, він виявляється в усьому, не тільки в коханні, а й у ставленні до життя, його викликів і вартостей, у несамовитому пориві до творчості, у боротьбі за самоствердження наодинці, «в мороці, без світла, без заохочення», у його катастрофічному розчаруванні й самогубстві. Словом, у його романтичному максималізмі. Можна сказати, що образ Мартіна Ідена має романтичну генеологію і структуру, пов'язаний він переважно з англо-американською романтичною традицією. Та разом з тим це романтик, для якого Євангелієм є «Основні начала» Герберта Спенсера, який наукою наук вважає біологію і свято вірить у дарвіністську теорію природної еволюції. Він повчає професора Кодуелла: «Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто що хибне у ваших поглядах. Вам бракує знань із біології. Ви не відводите їй місця у своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних експериментів по оживленню неорганічної тканини і кінчаючи найширшими естетичними й соціальними узагальненнями».

Тут Джек Лондон наділяє героя власними поглядами і він у цьому плані ідентифікується з автором. Але в цілому образ Мартіна Ідена вибудовується на романтичній парадигмі, і, зрештою, він виглядає проповідником позитивістських ідей, який вкладає в цю проповідь романтичний темперамент і пристрасть.

Важливо зазначити, що у художній творчості Лондона позитивістський біологізм у його спенсерівському варіанті переходить у вітаїзм, апологію життя як вітальної стихії поза її соціальним оформленням. Письменника захоплювала, ледве не гіпнотизувала ця вітальна стихія життя, і поетизація цієї іманентної життєвої стихії проймає усю його творчість, починаючи від «північних оповідань». Ця потужна інтенція проявляється і в романі «Мартін Іден», концентруючись в образі головного героя. Вище вже говорилося про те, як ця сила притягувала Рут до Мартіна, який «наче вулкан клекотів силою і здоров'ям». Не раз згадується в романі про те, як діяла вона й на інших жінок. Самим Мартіном ця вітальна стихія сприймається й осмислюється як сила вселенська, космічна, що єднає його зі світом. Подібним чином, як явище космічної вітальної сили, сприймається він Рут: «Щось космічне було в ньому. Він прийшов, овіяний вітрами безмежних просторів. На обличчі його відбився блиск тропічного сонця, а в залізних м'язах грала первісна сила».

У цих інтенціях і мотивах роман «Мартін Іден» і творчість Лондона в цілому зближується з «філософією життя», яка набула великого поширення в літературі на межі XIX—XX ст., зокрема з ніцшеанством, її найвпливовішою течією. З ним письменник був обізнаний, і воно справило на нього значний вплив, що виразно проявилося в багатьох його творах і в романі «Мартін Іден» у тому числі.

І тут вже необхідно сказати, що світогляд Джека Лондона не відзначається системною цілісністю і є скоріше еклектичним. Спроби звести його до якогось спільного знаменника, вкласти в певну філософську систему або ідеологему, які не раз робилися з різних позицій, не виявилися переконливими, його головними світоглядними складниками є позитивістський біологізм у спенсеріанській редакції, про який уже йшлося вище, соціалізм і ніцшеанство, а вірніше певні його аспекти, що сходять до філософії індивідуалізму, культу сильної особистості «надлюдини». При цьому названі складники виходять на передній план у певні періоди творчості, які мінялися, а то й в одних і тих же творах, складно поєднуючись і переплітаючись. До таких творів належить роман «Мартін Іден», де все це проявилося чи не найвиразніше.

Першою філософською системою, яка була засвоєна героєм і справила на нього глибокий вплив, був спенсерівський позитивізм. «Світогляд цього філософа, – пише Лондон, – здавався йому незаперечним, і для Мартіна зректися Спенсера було однаково, що мореплавцеві викинути за борт компас і карти». Подібним чином учення Спенсера було сприйняте героєм роману (як і раніше автором) тому, що воно відповідало його життєвому досвіду й переконливо витлумачувало його. Боротьба за існування у формах, модифікованих соціумом, у середовищі, до якого з дитячих літ належав Мартін, проявлялася відверто, сказати б натурально, і цей досвід підтверджував правоту філософа переконливіше будь-яких доказів і постулатів. Тому Мартін виявляє таку «відданість» Спенсеру і завзято захищає його як від нападок гостей Морзів, так і від клинів інтелектуалів.

Складніша справа з соціалізмом, до якого Лондон прийшов, уже будучи письменником. Пояснюючи цей прихід у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними і необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX ст.: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, зокрема збірка «Класова боротьба» (1905). Наприкінці десятиліття наступає охолодження до соціалізму, хоч до 1916 р. він лишається членом партії і допомагає їй матеріально.

Це охолодження проявилося виразно і в романі «Мартін Іден», який вийшов 1909 року. Прикметно, що образ Мартіна, який у великій мірі є образом автобіографічним, не ввібрав цей аспект життєвого шляху письменника і його ідейно-духовної еволюції. Навпаки, такий близький авторові герой рішуче відсторонюється від соціалізму, більше того, Мартін виступає проти нього й піддає різкій критиці з індивідуалістичних, ніцшеанських позицій. Соціалізм він тлумачить як сучасну «релігію слабих», котрі наодинці не витримують боротьби за існування і об'єднуються в корпорації, щоб виживати спільними зусиллями. «А я – індивідуаліст, – заявляє він. – Я вірю, що в перегонах перемагає найшвидший, а в боротьбі – найдужчий. Цього навчила мене біологія. Повторюю – я індивідуаліст, а індивідуалізм – одвічний ворог соціалізму».

Виправдовуючись перед керівниками Соціалістичної партії, Лондон заявляв, що його не слід ідентифікувати з героєм роману, що він не поділяє його індивідуалізм і мав на меті його осудження. На одному з дарчих примірників твору він написав: «Це – книга, яку не зрозуміла більшість критиків. Написана як звинувачення індивідуалізму, вона була сприйняти як звинувачення соціалізму… Будь Мартін Іден соціалістом, то він би не загинув». Цю мотивацію підхопило радянське літературознавство, яке наполегливо доводило, що Іден згубив індивідуалізм і саме за цей індивідуалізм та неприйняття соціалізму він був приречений письменником до згуби.

Але навіть Ф. Фонер, автор перекладеної російською мовою книги «Джек Лондон – американський бунтар», схильний перебільшувати роль соціалізму в житті і творчості письменника, змушений був визнати: «Якщо насправді Лондон збирався своїм «Мартіном Іденом» завоювати прибічників соціалізму, то він вибрав досить дивний спосіб для досягнення цієї мети». По-своєму об'єктивний Фонер цитує листи та інтерв'ю Лондона, в яких той виказує і захоплення ідеями соціалізму, і думки, співзвучні висловлюваним Мартіном і Бріссенденом. Усе це ще раз засвідчує згадуваний еклектизм його світогляду.

Отже, й індивідуалізм Ідена, і його самогубство подаються в романі набагато складніше, далеко не однозначно. Насамперед тут слід пригадати, що індивідуалізм аж ніяк не є рисою, чужою авторові й осуджуваною ним. Не обов'язково бути фаховим знавцем Джека Лондона, щоб запримітити, що він є суттєвою рисою, притаманною більшості його героїв, у тому числі й позитивних, починаючи з героїв «північних оповідань». Водночас він є однією з безперечних констант ментальності й світогляду письменника, і що важливо наголосити, в цьому Лондон виглядає як один з глибинно американських письменників, органічно пов'язаним з ментальністю та національним характером американців, сформованим своєрідністю їхньої історії. Словом, індивідуалізм Мартіна Ідена є рисою, що має глибоке коріння в національній історії та ментальності, а його вислів артикулюється автором у формах, характерних для межі XIX—XX ст., за кодом, створеним Ніцше. Останнє красномовно підтверджується такою тирадою Мартіна: «Тільки сильна особистість, вершник на коні може врятувати державу від неминучого розпаду. Ніцше був правий. Я не стану гаяти час, пояснюючи вам, хто такий Ніцше. Але він був правий. Світ належить дужим і благородним, котрі не бабраються у багні куплі і продажу. Світ належить справжнім аристократам, білявим бестіям, тим, хто не йде ні на які компроміси і завжди каже життю тільки «так!».

Одним з питань, що неминуче постають в інтерпретації роману «Мартін Іден», є питання самогубства героя, що відбувається зразу ж по тому, як здійснюється його заповітна мрія, він завойовує загальне визнання і стає знаменитим письменником. Трактується воно по-різному не тільки критиками, а й самим автором – у тексті твору й пізніших висловлюваннях, що спрощують текст або вступають у суперечність з ним. Найраніше з'являється в тексті психо-фізіологічна мотивація: багаторічна зверхнапружена праця виснажує і надломлює Мартіна, наступає повна прострація, котра ним самим сприймається як якась дивна хвороба, що виявляється невиліковною. Його сковує апатія, повна байдужість до всього на світі й до самого себе. Ця мотивація доводиться до останніх рядків твору: прострація не зникає, а дедалі посилюється, з'являється страх перед елементарними зусиллями духу і волі, необхідністю діяти. Більше того, все це стає прямим і безпосереднім поштовхом до того, що вже на кораблі Мартін несподівано викидається в океан. «Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду чекало ще гірше лихо. Що трапиться, коли корабель прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовити товари для торгівлі, знайти шхуну для подорожі на Маркізькі острови, робити тисячу всяких речей, про які навіть згадати страшно. Щоразу, коли Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже спустився в Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся».

Як відомо, такі думки, такий душевний стан не раз навіщали й самого письменника в останній період його життя. Як він писав у своїй книжці «Джон – Ячмінне зерно» (за семантикою цей сленг близький до нашого «зеленого змія»), написаній на автобіографічному матеріалі, він сам не раз «з незворушністю грецького філософа» думав про смерть. Відомий був йому і стан тотального розчарування, пережитий Іденом: «Те, за що я боровся, заради чого просиджував безсонні ночі, обдурило мене. Успіх я зневажав. Слава видавалася мені холодним попелом. Люди, які належали до соціальних верств, вищих за портових п'яниць і матросів на баці, виявилися вбивчо нікчемними в інтелектуальному відношенні. Жіноче кохання коштувало не більше всього іншого. Залишалися гроші, але ж спати можна було лише в одній постелі, а сотню біфштексів за раз не з'їси, хоч на них і заробив! Мистецтво і культура у світлі незрушних фактів фізіології здавалися мені смішними, а ті, хто їх уособлював, – ще смішнішими…»