МАРУСЯ ЧУРАЙ

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся,—

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка,—

про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

— Хай бог почує сльози удовині! —

Бобренчиха зайшлася від ридань.

— Панове суд! Я вірю цій людині,—

сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

— А чим довір’я ваше обгрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,

і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!

До Мартина Пушкаря

тут посланець прибув із Січі.

...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.

Віддав чолом і мовив хрипкувато:

— Полковнику, вам лист від кошового.

— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.

Якісь новини?

— Обступає ворог.

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потрібна поміч. І потрібен порох.

Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.

І поки він листа того читав,

той посланець обговтався спочатку

і тих, поближчих, райців запитав:

— Ну, як тут, мирно? Пишете папери,

язик зломивши на судейський штиб?

Зітхнули райці. Обізвався первий:

— Та тут таке! Козак у нас погиб.

— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?

Облога? Зрада? Засідка? Бої?

— Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.

Струїла хлопця. Судимо її.

Той засміявся: — Отакої к бісу.

Під Білу Церкву стягнуто полки.

Палає Київ, знищено Триліси.

У вас же он як гинуть козаки!

Там бій. Там смерть. Там зламано границі.

Людей недохват. Ллється наша кров.

А тут — погиб.... У вас ще на спідниці

не перешили ваших коругов?

— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.

У вас права, ми ж — охоронці права.

У вас за вбивство кара там яка? —

Козак сказав:

— А проста. Як по злобі

козак уб’є, не дай бог, козака,—

живого з мертвим ув одному гробі!

— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.

Погиб козак од женської руки.

— Домарики, така у вас і смерть.

Безславно вмер, а кажете: убито.

А запорожці — люди без круть-верть,

все кажуть щиро на своє копито.

Якби ми ремигали, як воли,

якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон,—

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.

Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви.

Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.

Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.

Полковник встав, в судді перепросився,

бо мав на Білу готувати полк.

Посунув трохи війта і бурмистра.

Поспільство розступилось на аршин.

І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.

І ще там дехто з полкових старшин.

На другий день, в годину зегарову,

суд приступив до вислухання знову.

Сказавши Чураївні, щоб вона,

оскаржена, то значить, сторона,

настановила свідків, віри годних,

не підозренних у проступствах жодних.

Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,

о справедливість дбаючи одну,

що, може, є які-небудь причини,

котрі її пом’якшують вину.

Вона й від цього, вбивця, ти диви,

відмовилась хитанням голови.

І це було нам доказом яскравим —

не мала що сказати перед правом.

— Тоді, зачувши отакі слова,

не бувши свідком ставлена позатим,

Ящиха Балаклійська Кошова

освідчила:

— Я маю що сказати!

У мене дома діточки малії.

Мій муж поліг в боях у Приазов’ю.

А я прийшла сюди аж з Балаклії,

хоч я людина вже не при здоров’ю.

Отож скажу відкрито і вселюдно.

Буває всяко, доля — не черінь.

Любов — це, люди, діло неосудне.