Маруся

– Спасибі! просимо на хліб, на сіль і на сватання. – Та й усадила їх по чину, від Марусі скрізь по лаві, та й каже: – Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй.

Так дівчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не сказали люди: «Ото голодна! мабуть, дома нічого їсти, так біга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається»; а друге й те, що треба своє діло справляти; та, не бравшись за ложечки, і заспівали:

Ой, чому, чомуУ сім новім домуТак рано засвічено?Мар'єчка встала,Косу чесала,Батенька пораджала:Порадь мене,Мій батеньку,Кого в дружечки брати?– Бери, доненько,Собі рівненьку,Щоб не було гнівненько.Садови, доненько,І више, і нижче.А свою родиноньку ближче.

Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати інших.

Де ж був селезень,Де ж була утінка?Селезень на ставку,Утінка на плавку.А тепер же вониНа однім плавку.Та їдять же вониДрібную ряску;Ой, п'ють же вониХолодную воду.Де ж був Василько?Де ж була Мар'єчка?Василько у батенька,Мар'єчка у свого.А тепер же вониУв одній світлоньці.Ой, п'ють же вониЗелене вино;Та їдять же вониДрібнії калачі,У мед умокаючи,Маком обсипаючи. Та в неділеньку раноЧогось тоє та море грало;Там Мар'єчка га потопала,К собі батенька бажала.А батенько та на бережечку.Є човничок і веселечко:«Потопай, моє сердечко!»Та в неділеньку раноЧогось тоє та море грало;Там Мар'ечка та потопала,К собі матінку бажала.А матінка та на бережечку.Є човничок і веселечко:«Потопай, мое сердечко!»Та в неділеньку раноЧогось тоє та море грало;Там Мар'єчка та потопала,К собі Василька бажала.А Василько та на бережечку.Є човничок і веселечко:«Не потопай, моє сердечко!»

Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і опріч себе нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:

Та в саду соловейко не щебетав,Тим Василь Марусі не ціловав;Як же соловейко защебетав,Василько Марусю поціловав.

Тут усі зареготались на усю хату, і Наум напавсь, щоб таки діти поціловались, а їм те і на руку ковінька!… Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:

Та ти, душечко, наша Мар'єчко!Ламліте роженьку,Стеліть дороженьку,Щоб м'яко ступати,Надвір танцьовати.З скрипками, з цимбалами,З хорошими боярами.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла мо-торніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника та й прикликала його. Батечки! піднялися танці та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і зазирають; а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір'ю знай людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дщзовалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милованиям незчулися, як і ніч минулася.

Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем'я іде – не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе. Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та укупці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя.

Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем'я хазяїн висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.

– Ох, нам лишечко, – скрізь сліз кажуть обоє. – Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного…, неначе сьогодні тільки зійшлися.

– Не плач, Василечку, – каже йому Маруся. – Ти у дорозі і незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди, і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися…,

– Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! – каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. – Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що як зірочки сяють. Не плач же, не плач!

Оттак-то вони у останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!… Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих і казати!… На прощанні випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замість хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив і що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, віддав, а вона положила у той платок горішки, ще ті, що сперва-наперва Василь дав їй на весіллі, зав'язала, та й положила до серденька та й каже:

– Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся і сам озьмеш.

Сяк-так Василь насилу вирвався від старих, а Маруся пішла його проводжати. То було на самі проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усі поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб і своїх пом'янути. Положила курку варену, три в'язки бубликів, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею ніс у хустці аж три десятки крашанок.

Прийшли на гроби, аж панотець вже й там і збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку і граматку батюшці подала, щоб пом'янув її родичів.

Маруся, смутна й невесела, усе молилася та знай поклони била; як же заспівали дяки «ні печалі, ні воздиханія», так вона так і захлипала та й каже:

– Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати.

Василь аж здригнув після такого слова і хотів її зо-пинити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і б'є, а на серці туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому так є.

Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцеві, а старців божих оділила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезовати і поминати родичів, а Марусі вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.

Батечки, як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Виціловала його… що то? і в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию… далі, неначе хто її направив, разом покинула його, очиці засяли, то була блідна, а тутечки почервоніла, та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві, не зопиняючись: