Маруся

Вони й не помітили, як у цій катавасії знайшла собі роботу Сашуня. Якось після служби Божої дяк Соколовський завважив, що біля церкви зібрався чималий гурт парубків і старшого чоловіцтва. Підійшовши ближче, він побачив у центрі кола свою найменшеньку пестунку, яка переконувала всіх, хто носить штани, йти в повстанці. «Знову кров проливать?» – загув хтось у натовпі, на що Саша сказала, що так, не всі голови уціліють, але втрати у боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі. «Проклянімо смиренність тих, хто, сидячи на печі, вигріває рабську сподіванку, що біда обійде його стороною», – сказало це жовтороте пташеня, яке невідь у кого вдалося. Та в кого ж? Бабуня у неї була відунею, мати ворожить, а воно, хоча й гімназію вже закінчує, і собі туди само. Ну-ну! Он і ще котрийсь огризнувся, одначе слухають, пороззявлявши роти, наче дівчина їх на весілля запрошує і зараз кожному дасть по шишці. Глянувши на присадкуватого Санька Кулібабу, котрий невдоволено чмихав носом, вона сказала, що страхопуд може висиджувати яйця в теплі, як та квочка (тут уже всі загигикали), але хай пеняє на себе, коли червоний півень клюне його в «подушку».

Мине якийсь час, і Тимофій Соколовський на власні очі побачить, як цей «страхопуд» Санько Кулібаба зітнеться в рукопашному бою з червоними. Троє підуть на нього з багнетами, а Санько вхопить рушницю за дуло й гатитиме нею, наче люшнею, по головах, поки не розтрощить три черепки й кольбу своєї ж таки рушниці. Тільки дуло залишиться в Санькових руках, коли недобиток попросить його: «Дабєй, браток», а він скаже: «Чорт тобі брат» – і витре спітніле чоло закривавленим рукавом. «Чим же я тебе доб’ю, – виправдовувався потім Санько, – як ти своєю макітрою мені ружжо понівечив. Було б не лізти під гарячу руку».

Згодом Сашуня уже була зв’язковою і якось принесла вістку, що від Житомира на Коростень ітиме ешелон з кавалеристами й верховими кіньми. Вирішили перестріти гостей уночі біля Андріївки. Розгвинтили рейки, почекали, поки проскочить перевірочний порожняк. Матей, приклавши вухо до рейок, сказав, що за п’ять хвилин ешелон буде тут, пора розбирати колію. Розібрали, залягли в захисній лісосмузі. Із темряви вихопилося більмасте око світла, почулося бадьоре чахкання паротяга. Хтось відчув солодкий лоскіт під «ложечкою», хтось холодок, Матей підбив шапку вище на лоба – навіть у темряві було видно його блаженну посмішку.

Машиніст помітив халепу, різко загальмував, та пізно – гримнули буфери, заскреготали колеса, вагони полізли один на одного. Здійнявся крик, ґвалт, злякано заіржали коні, б’ючи копитами об підлогу вагонів. Козаки сипнули по ешелону з кулеметів, на пострах жбурнули під потяг кілька гранат. Хлопці саме розігрілися і рвалися до бою, але з вагонів ніхто не відстрілювався.

Дмитро дав команду припинити вогонь. Коли втихло, раптом почали відчинятися двері вагонів, і звідти полетіли на землю рушниці, револьвери, шаблі. Після того з піднятими руками виходили червоноармійці, ставали рядком уздовж колії, сліпо вглядаючись у ніч. Двоє кинулося тікати до лісосмуги, але їх наздогнав короткий разок із «люйса», [10] що його випустив Тиміш Корч.

10

«Люйс» – спрощена назва ручного кулемета системи Люїса.

Дмитро розгубився. Стільки полонених – куди ж їх подіти?

Хлопці тим часом підбирали на землі трофейну зброю, виводили з вагонів коней, виносили сідла, скриньки з набоями, знайшли навіть п’ять легких кулеметів. Дев’яносто коней із сідлами й новенькі «люйси» так розчулили отамана Соколовського, що він вирішив відпустити полонених.

– За те, що ви не чинили спротиву, я вам дарую життя, – сказав Дмитро. – Їдьте у свою Расєю і більше сюди не вертайтеся. Ще раз мені попадетеся – розстріляю на місці.

Матей не повірив своїм вухам.

– Наче бачу, – сказав він. – Оце розвернуть вони свого поїзда й поїдуть навпрошки через поле в Москву. Дурне діло робиш, отамане. Я б їх викосив до ноги.

– Пізно, – остудив його Корч. – Не годиться отаманові слово ламати.

Після того, як Дмитро поколошматив червоних від Радомишля аж до Звягеля, [11] підмосковський большевицький Раднарком, що сидів у Харкові, оголосив бандитського отамана Соколовського поза законом. Двадцятого квітня, якраз на Великдень, червоні вирушили на Горбулів – сподівалися в таке свято заскочити соколовців зненацька. Три сотні піхоти, кінний полк та дві гарматні батареї підходили до села з боку Чайківки.

11

Звягель – нині Новоград-Волинський.

Довідавшись про ворожі гармати, Дмитро спохмурнів: дійде до бою – село ляже в руїнах. І він вирішив залишити Горбулів. Повстанську збірку призначив у сусідньому лісі.

Москалі спокійно зайшли до села, здивовані тим, що тут немає ніяких гайдамаків, якими їх так лякали. Зібрали людей на майдані, і їхній командир Аралов, міцний горбоносий молодик із цапиною борідкою, наказав видати отамана Соколовського, інакше доведеться спалити село, а декого й розстріляти. Аралов говорив з людьми, не злізаючи з дончака, який норовисто перебирав ногами у «білих шкарпетках».

– Нє хотєлось би в такой дєнь портіть всєм настроєніє, – сказав він, дістаючи з портсигара цигарку й постукуючи нею об срібну кришку. – Но єслі видадітє нам бандіта, всьо абайдьоцца.

– Конєшно, знайдемо, – вийшов наперед дід Горошко, котрий теж колись служив в армії і був там, хвалився, правою рукою царя. – Отаман зараз, видно, десь засів при пасці й ковбасці й той… – дід Горошко дав щигля собі в підгорля. – А ми його теплого вам і знайдемо. Тільки ж і ви, товаришу, не погордуйте нашою паскою і ковбаскою. Та й солдатики нехай причастяться крашанками.

– Харашо, – сказав Аралов. – Только бєз шуток. Са мной шуткі плохі.

Він розмістив свій штаб тут-таки біля майдану в хедері, [12] а до вечора вся солдатня, що розквартирувалася по хатах, була п’яна хоч викрути й дивувала горбулівців чудернацькими пісеньками, від яких або в’янули вуха, або нічого не можна було второпати.

Ех, люблю тібя за ето,Што ти мілка Лісавєта!Оп-ца-ца, оп-ца-ца,Нєт начала, нєт канца!

12

Хедер – єврейська школа при синагозі.

Дехто з них заснув у хліві на сіні, хтось захропів під припічком, лише командир кавполку Аралов, виставивши охорону, спав у теплій постелі. Йому пообіцяли до ранку знайти Соколовського, а як не знайдуть, то отаман і сам прийде, щоб не постраждали його односельці. Він такий.

Опівночі Саша, крадькома переходячи село, не побачила ніде живої душі, скрізь було тихо, і та глибока тиша навівала тривогу. Біля костелу вона набралася такого страху, що ледве встояла на ногах. Від польського цвинтаря на неї посунуло щось темне й велике, воно голосно дихало, сопіло, наче якась почвара, Саша з переляку застигла й не мала сил утікати. Раптом воно зупинилося і заревло несамовитим голосом на всеньке село. Минув ще якийсь час, поки вона, знетямлена, зрозуміла, що то був величезний бугай, який десь одірвався з прив’язі й тепер блукав неприкаяний у темноті. Він тяг за собою довгого ланцюга, прикріпленого до кільця в ніздрях, крутив головою, подзенькуючи тим ланцюгом, рвав ратицями землю, і в його ревінні чувся такий відчай, від якого дрижав увесь світ.

Саша побігла до лісу, не озираючись, хоч їй здавалося, що почвара сопе їй у спину, брязкаючи ланцюгом. Вона розповіла Дмитрові про все, що вивідала в селі, і той наказав козакам обсадити Горбулів з усіх боків – так, щоб відступ до втечі лишався тільки в одному напрямку, до Чортового лісу. Ліс цей був мочаруватий і заболочений, в його багнах справді могли водитися чорти, й оскільки перейти ці нетрища було важко навіть своїм, то чужинцям і поготів. Головне – спрямувати їх правильно; для цього Дмитро звелів поставити з трьох боків Горбулева гармати, але бити так, щоб стрільна минали село, гатити на пострах, підсилюючи вогонь із кулеметів.