Меч Арея

У такому стані й застукав його Людота. Він, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сісти на коня й утопити смуток у зеленому шумовинні Діброви. Людота вийшов з-за воріт і мовив:

— Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, і тільки скисливсь.

— Нічого не хочу.

Людота наполягав:

— Ні, ти наречи — я й зроблю теє.

— Нічого не хочу! — вже роздратовано мовив київський князь і смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотів підставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертості хлопець, який нагадував князеві про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! — підвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двірця бичами!

Й нарешті-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобі Юрів меч?

— Який меч?.. — не вірячи, перепитав Богдан.

— Юрів!

У князеві все отерпло. Він проказав:

— Де-с чув про меч сей?

— А чув єсмь, — ухильно відповів Людота.

— Ти хто єси?

— Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордістю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

— Смерд єсмь і вільний орач, княже! Й усі в роду моєму смерди, відай про се. Й коли тобі смерд рече слово, то так і буде. Се видж!

По тому слові Людота пустив коня, нахилився, взяв й землі чорну грудочку й з'їв її, як їла кілька днів тому його жона Славка. Богданові знову продерло спину морозом, ошпарило варом, і він тихо сказав:

— У чім клянешся, смерде?

— У тім, що чув єси, — сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був і сам до межі схвильований, адже се клятва найстрашніша, й через Землю, яка нас породила, ще ніхто й ніколи не переступав.

— Я не йму тобі віри, смерде, — проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути і вже твердим голосом одповів:

— Їв землю-м.

І то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вічі, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумілі речі й ятрив у його серці глибоку й давно наболілу, сховану від чужого віча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рівний рівному, бо після такої клятви людина підноситься навіть у власних очах, і мовчки пішов з двірця. Князь наздогнав його вже за ворітьми, де дорога збігала в окольний город і поміж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бік засіки. Гупнувши на землю, він повів коня в руках. Людота стримано всміхнувся князеві, тоді раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

— Чуєш? — сказав Богдан. — Іди до мене.

— Куди се?

— До двірця.

— Чого ради?

— До двірця, та й годі.

— Що би-м там робив?

— А що тямиш. І що волів би-с.

— Ковач єсмь, — одповів Людота.

— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собі з вуйком Стояном.

— Стояном? Я знаю Стояна. Він тебе відпусте.

— Я сам не маю хоті.

— Сам? Пощо ж?

— А так, не хо, та й годі. Мені й у нашому Городищі добре мається.

— Старець ваш Славута жиє?

— А жиє.

— Скільки ж се має літ Славута?

— Не відаю. Хіба сто або сто й десять...

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипіла в Людотиному серці знову, й він утратив хіть до дальшої розмови. Богдан спитав:

— То не волієш?

— А речу ж, — і без зайвих слів подався стежкою навпростець до Діброви, дубового лісу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звідти в Хрещатий Яр, і гнав доти, поки сірий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нічого вдіяти, що й про меч Юрів чував десь випадково й не відає, ні де його дістати, ні що воно є, та не міг заспокоїтися. Давно, літ тому зо п'ять, чув байку, ті зронені слова про таємничий меч і думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчукові нагадати — й душа в Богдана спахнула новим вогнем, і серце закалатало в грудях, і руки сіпали шпаркого жеребця за повіддя. Сам того не думаючи, він пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на західній пруг, і досі жарке й розпечене, але там, за лісом, понад самими верхівками слалася чорна повстяна хмара, й Богданові з підсвідомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, біля якого він опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, він страшливо зо-зирнувся й зашепотів у всуєвірному потязі:

— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Відкрий мені волю твою, Боже, що полі чує та чорна хмара перед стольним городом? Повідай, Боже, і я зречуся й себе, й помислів моїх. Нехай лиш Руській землі, де поховані мої діди й прадіди, світить сонце...

Кінь, який утомлено ступав по майже зарослій травою путі, раптом підняв голову й тривожно заіржав у бік столиці. Богдан зострожив його й смикнув за повіддя:

— Й-йо!.. Й-йо!

Князеві стало страшно, що хтось може побачити його тут, біля Витичева, й він далі погнав коня...

В літо 427-е

Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: «То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало».

Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська [9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.

[9]

Єгипетська.

І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.

Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.

В літо 428-е

Місяця стичня

Київський князь Богдан Гатило вітав гостей. І хоч він був їм не дуже радий, та закон і покон племені руського й полянської землі змушував одкривати перед гістьми й ворота, й хороми, й серце. Він дивився на можа, що сидів за столом, і намагавсь оскресити в замулах пам'яті далекий день квітного місяця, коли вперше бачив його.

То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полічити, скільки ж минуло відтоді літ, і не міг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собі довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тоді Годоєм. Скільки ж літ минуло? Скільки? П'ятнадесять? А може, й шістнадесять. Про що він думає, сей жилястий косак?

— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? — з ледь прихованою дратівливістю спитав Богдан і тут-таки зрозумів, що зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:

— Пощо згадувати, княже, буле?

— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи ні, та вже коли почав, мав і довершувати, й він сказав: — Єси ж роду Джюрджевого.

— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...

Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.

— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.