Меч Арея

Князь Рогволод нічого про те не знав, та коли б і довідався, то не зміг би нічого зробити, бо всі коні пішли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець і на цілий Витичів город не знайшлося б і два десятки скакунів.

Богдан оповістив його через Борислава тільки на сьомий день після того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вічі Великому князеві.

Серед можів Великого князя почалось перешіптування, вони ходили по вулицях і дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотіння перейшло в геть одверті розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повівся б і чи витримало б ті розмови його серце.

— Недоброго князя маємо, — казав один.

Інший потвердив:

— Сірі смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.

— А Велімир?

— Я вже про Велімира й не речу...

— Не по Рогволодовій руці вже меч...

— Старий став. Деревній.

— І Данко був старим.

— Так то ж Данко!

— А так, так є... Що робити-ймемо з таким? Ні на коня сісти, ні меча звертіти вже не тямить.

— І не тямив одвіку.

— На що натяк зводиш, отроче?

— На те, що маємо дати меч в инчі руки.

— Які инчі?

— Молодші.

— Єутихій? Він і на коня не злізе, таке гузно роз'їв.

— Так, так є.

— То про кого ж речеш?

— Про Богдана.

— Га-ти-ла?..

— Гатила.

— Під руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .

— Смерд єсмь! Ось хто. Зумів єси, може Рогволодів? І ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер віщим. Так речу, так і є.

— Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.

— Він такий мій, як і твій. Од князя нічого не маю. Речу тільки: треба нам на столі тверду руку, а не тверду голову.

Отрок сів на коня й ударив його в боки поробошнями, кінь рушив ускач, і комонник запідстрибував, бо не мав сідла й їхав навохляп. І коли пристав до невеликого гурту, що процокотів одчиненими ворітьми з городу, один з можів, які допіру сперечалися, сердито сплюнув:

— Богданів послух!

А другий задумливо мовив:

— Оддали смо коні свої степовикам ні за вилущене зерня.

Третій же, кахикнувши, завважив:

— А мабути, істину рече отрок...

Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичів.

В літо 429-е

Вже друге літо сидить патріархом у царі-городі Константинополі антіохійський священик Несторій. І далі которається прями веліми Христова паства. І рік Несторій: «Марія народила не Бога, але Христа, тож і слід називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патріарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерія, хоч імператор і возлюбив Несторія.

Варвари ж рвали зубами плоть імперії Всхідньої, й не було кому вийти на прю з ними, й відкупались од них Пульхерія, й Хрисафій, і Теодосій, котораючись у прях богоприятних.

В літо 430-е

Місяця серпня

Повернувшись додому зі сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко — самому тримати довжелезну залізяку й витоншувати її, вхопивши молот однією рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далі, нахекавшися за день. Коваль Стоян після того більше жодного разу не поцікавився його роботою, чи забув, чи, може, тільки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв із ним про се.

Та одного разу, кінчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахідне сонце й сів на високому порозі кувачниці. Так він робив щовечора — скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспід і сідав перепочити на поріг, перш ніж іти додому. Але того дня передниці не скинув, і се дуже здивувало ковальчука. Він теж не наважувався діставати зі стріхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, підвівся й сказав:

— А де він є?

— Він? — для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, і поліз у зчорнілу солом'яну стріху, куди на ніч ховав свою кузнь.

Коваль Стоян підкинув у горнило вугілля й сам-таки почав роздмухувати — мовби хотів підкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, і Людота зрадів, бо вуйко заразом цінував його роботу.

Се було в місяці серпні, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пізно, майже під опівніч, і ворота в Городищі стояли відчинені або ж сухо рипіли, раз по раз пропускаючи спізнілих жатварів.

І щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм і поклав його на кувало, як почувся квапливий кінський тупіт і повз кувачницю промайнуло двоє верхи.

То виявились нетутешні можі, які їхали в бік хоромця, де сидів їхній годований між Гліб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Він трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людоті:

— Не рік єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богданові.

Та Людота не відповів, і досі пильно дивлячись услід комонникам, що проминули Глібів дворець і погнали далі, здіймаючи по собі опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тільки тепер повернувся до нього видом:

— Пощо, речете? А по то... — й махнув рукою туди, де зникли комонники.

Коваль стояв, і розпечений кінчик меча холов швидко й видимо. Він посунув його знову в горно й підійшов до дверей.

— А хто то були?

— Оті? — перепитав ковальчук. — Не відаю. — Й лише по добрій хвилі додав: — Привиділося, що то Рогволод із княжичем своїм.

— Рогволод?

— Мабути, що так і є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим...

— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь із кимося?

— Дажбог відає...

Людота почав смикати за важіль міха. Тяг невважливе й сліпно, й легке деревне вугілля розліталося навсібіч.

В цей час двоє комонників, одного з яких упізнав Людота, бо то й насправді був Великий князь витичівський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному від кувачниці краї села, під самою засікою, де в невеликій півземляній хижі мешкав дідо Сміл, відьмак, відун, ворожбит і зілляр, який умів шептати від уроків, од страху, проти перестріту, від чорної й морової болячки й од усіх на світі хвороб. Скільки дідові років — того ніхто не знав, бо найбіліші старці Городища пам'ятали його таким, яким був він зараз. Одні накидали йому сто двадцять літ, інші сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усі ж мали його за безсмертника чи навіть перевертня, що блукає з однієї душі в другу, всі боялися Сміла, й кожен біг до нього, коли траплялася біда й непереливки.