Меч Арея

Хлопці помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оці своє, ввесь час липнув:

— Коли ж ви рушаєте? Сього ж дні?

— Не горить, — сміявся косацький отаман. — Нам аби заутра бути в Луговиках.

— На Чорнобильській землі?

— На Чорнобильській.

— Пощо?

— Кошового можа маємо жонити.

— Князя Джурджа? — вихопилося в Борислава, й він почервонів.

— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

— Як се по-вашому?

— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сіврському Джюрджь. Он у нас є косак із землі Сіврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер відаєш?

— Відаю, — мовив Борислав і перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? — запитав кремезний отаман і перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, — ухильно відповів Борислав, похоловши від страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим і віщим. Перевертаючи над вогнем лося, він почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звіра?

— Лось, — одказав хлопець.

— Істинно. А сіври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — усміхнувся хлопець.

— А як той звір, що живе в лісі й страшно гарчить? Видів си такого?

— Ні. Лише забитого. Медвідь речеться.

— О! — погодивсь отаман. — А пощо? Бо мед відає. А ти відаєш?

— Відаю!

— То й ти єси медвідь?!

Отаман зареготав, реготали й усі, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвідь, але чоловік, — підшморгнув Борислав.

— А ци відаєш ти, що чоловік так і звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не відаю.

— Так слухай. Є така пісня:

Ой піду я до лісу, до лісочку,Та втну собі дубову тесочку,А на тій тесі та рогатина,Та й не пострашусь лютого русина.Віддай ми, русине, своє рухо,Щоб тепло було ми та сухо.

 Косак не співав, а навспівки проказував пісню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

— Осе таке, — закінчив він. — То як? Зумів єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти і єси русин. Усі поляни — руси: й тиверці, й улучичі, й дуліби, й геть усі до Галицьких верхів. Бо поляни народжені медведями, сиріч, русинами. Тиверці й досі кажуть на сього звіра рус. Од русів є пішло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичі, сиріч сини руса-медведя. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — протяг Борислав, а Вишата широко всміхнувся. Йому дуже сподобалась оповідь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тільки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? — він кивнув на всміхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-поміж трьох» але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! — здивувався косак. — Пощо?

— Княжич, — вихопилося в Борислава, й він закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нічого не вдієш.

— Велике цабе, — посміхнувся косак. — Я б, бувши вами, віддався б під руку от сього. Здоровий, як медвідь, і дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонів.

— А ти, вуйку, не дивися... Він того дня скількох потрощив гатилом...

І почав розповідати про позавчорашнє бойовисько під Києвим городом. Засмаглі лугарі слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дійшов краю своєї розповіді, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечі:

— От се по-нашому! — Тоді подумав і тихо сказав: — Іди до моєї чоти. Хоч ти й недоліток та ще й княжич... Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що він, Богдан, заколов учора вночі їхнього зверхника, хоч і мріяв шукати слави саме серед осих веселих людей із косами за вухом.

— Братове! — гримнув до товаришів отаман. — Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усі відають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землі Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!

Се слово сподобалося всім, і кожен підходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалік і мовчки тупивсь у землю.

— А ти не бре? — раптом прискалив око кремезний отаман.

— Хай покарає мене Морана, хай упаде мені Пек на голову! — скоромовкою заприсягнувся Борислав.

— Тоді на сьому й покладемо! — сказав останнє слово косацький отаман.

Але Богдан ще не сказав свого слова.

Обідали всі гуртом. Лугарі сиділи круг багаття, кожному дісталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш ніж уп'ястися в неї зубами, відривав найкращий кусник і кидав у жар, урікаючи своєму захисникові. Згадувано було й Білого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; і вітця його Соварога, який правує небом і землею і був уже тоді, коли в світі ще нічого не було; й саму Землю-матір, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад і людям, і тварині, й усякому зелові; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духів; і весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Світовида; й семиголового Дажбога Сімаргла; і холодноруку Морану, котра відбирає в чоловіка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогні земному й підземному; й русалій, водяників, лісовиків та домовиків, без яких не ступиш і кроку, й навіть упирів та вовкулаків, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звідки слід чигати небезпеки.

— А Мокошу забули? Хай береже косаків од гріха, іже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звіку нема й не було жони, ні лади-любки, а сил багато є й руки суть великі. Тож хай береже нас од гріха. Їж, Мокошо!

І почалося загальне трапезування.

Після обіду пішли напувати коней, тоді дехто покликався на влови, інші латали ногавиці й гуні, дехто лагодив кінську збрую чи оружжя.

Вечеряли свіжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива відьма. Вона ворожила косакам на руці й передрікала їхню долю. Косаки сприймали її слова цілком серйозно й дякували, хто чим спроможний, і нарікали нові жертви своїм богам та богиням.

Вістусі дали добре попоїсти, й вона сіла гріти старі кістки біля вогнища. Тоді згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що він був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.

Відьма взяла хлопцеву дісницю й почала розбиратися в заплутаній лінії його життя. Говорила й про зелений бір, і про холодну воду, й про перемоги на боронному полі, й про дівчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестріт на роздоріжжі, закінчила ж так:

— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трісне тятива твого лука.

В Богдана по спині полізли мурахи. Він широко розплющеними очима дивився на стару вістунку, яка, повідавши його долю, смачно вминала розімлілу дичатину. Коли вогонь згас і в таборі настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулії свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалі від себе. Хоч би там що було з усіма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.

Але, замахнувшись, передумав і почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собі, просто перетліти й лопнути, й ворожіння старої вістухи збудеться. Зубами й нігтями насилу розв'язавши тугу тятиву, він кинув її в потік. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова відьми не збудуться. Закинув Богдан і тернове лучище, лише потому спокійно ліг спати...