Мене називають Червоний

Щось і нам передалося від того печального настрою. Гірко було бачити книгу, в яку майстер Осман зі своїми художниками вклали стільки сил, такою потріпаною, сумно дивитися на сторінки, які то там, то там пообписували та почеркали гаремні жінки, що розважають султаничів. Чиясь негідна рука під деревом, біля якого полював дід нашого падишаха, написала: «Ефенді мій, Ваша Величносте, люблю вас і чекаю, наче це терпляче дерево». Ось із таким смутком і відчуттям спустошеності ми передавали один одному легендарні книжки, про які я чув од інших, але ніколи не бачив на власні очі.

В другому томі «Хюнернаме», [173] до чиїх ілюстрацій торкався пензель кожного з трійки майстерних художників, ми зустріли сотні коней: голубуватих, гнідих, чалих, якої завгодно масті, вони дзвеніли бронею й брязкотіли спорядженням, але незважаючи ні на що ступали вишикувані в шеренгах позаду гармат, що ревіли, та піхоти, несучи на собі славних сипахіїв зі щитами й оголеними шаблями в руках. Однак ніде ми не надибали огріху в зображенні храпів. «ї тут чисто!» — вигукнув майстер Осман, розглядаючи сторінку з тієї ж книги, на якій були намальовані Баби Хюмаюн і майдан Алай, де ми перебували: мініатюра була настільки малою, що в її рамках ледве вміщалися праворуч лікарня, палата прийомів та дерева в дворі, й настільки ж великою, якщо враховувати її значимість для нас. На ній воротарі, чавуші, секретарі Дивана сідлали різномастих коней. І знову-таки — жодного огріху, який ми ввесь час вишукували. Ось намет, розбитий на березі річки Кюскюн під час походу прадіда нашого падишаха султана Селіма Явуза на правителя Дулкадіра, а поруч — сцена полювання з червонохвостими чорними хортами на зайців-страхопудів та газеленят із задертими догори задничками, а якогось тигра в плямах, схожих на квіти, собаки залишили стікати кров'ю. Але ні в храпі гнідого скакуна, якого осідлав падишах, ні в храпах коней, на яких із соколами в руках сиділи насторожені сокольничі за пагорбом навпроти султана, ми не помітили нічого, що могло б нас зацікавити.

173

Хюнер— хист (тур.), хюнернаме— опис хисту.

До настання ночі передивилися сотні коней, створених за останні чотири-п'ять років калямами художників майстра Османа, — Зейтіна, Келебека та Лейлека. Перед нами поставали вкриті бурими плямами руді й чорні скакуни з витонченими вухами — вони належали кримському хану Мехмет Ґірею; коні свинцевої та рожевої масті, що перевалювали через пагорб у військовому поході, і тому їх було видно тільки по тулубу; скакун Ґайдара-паші, який відвойовує в іспанських ґяурів туніську фортецю Халкюл Вад, і фісташково-зелені, червоно-гніді коні іспанців, що дременули від османського війська; чорний кінь, що здивував майстра Османа, — майстер не дібрав, хто ж так малював, аби лиш збутися роботи; червоний кінь, що, нашорошивши вуха, зачаровано слухає голос уда, на якому під деревом грає ічолан; [174] скакун Шебдіз, котрий чекає на Ширін, поки вона купається в озері, залитому промінням місяця, він такий самий сором'язливий, як і його вершниця; коні, на яких вершинки грають у джиріт; вродливий конюх та буйний жеребець… Майстрові Осману це зображення нагадало, що замолоду він його дуже любив і втомлювався, працюючи над ним; золотий кінь кольору сонця, якого Аллах послав, щоб урятувати пророка Ільяса [175] від язичників, — але художник помилково прикріпив кінські крила самому Ільясу; благородний чалий скакун з величезним тулубом і малою головою, його господар — султан Сулейман Кануні, що печальними очима дивиться на свого молодого сина-улюбленця, якого вперше взяв із собою на полювання після передчасної смерті трьох інших синів; збурені жеребці, скакуни, що несуться, мов на крилах; потомлені коні, прекрасні коні; коні, яких ніхто ніколи не бачив; скакуни, які ніколи не зійдуть із цих сторінок; коні, котрі неначе ось-ось вирвуться за рамки малюнків тісних сторінок.

174

Ічолан— слуга, який мав доступ до гарему (тур.).

175

Ільяс— біблійний Ілля.

Але ніде в зображенні храпів не було огріху, якого ми так шукали.

Проте, незважаючи на смуток і апатію, що поглинули мене та майстра Османа, наші серця ані на мить не покидало хвилювання: вряди-годи ми забували про коней і пірнали в красу малюнка, в кольори, що полонять людину. Майстер Осман, розглядаючи мініатюри, які зробив сам або за створенням яких наглядав, був скоріше збентежений спогадами, аніж заворожений ілюстраціями.

— Рука Касима! — вигукнув він, киваючи на фіолетову траву навколо червоного похідного шатра султана Сулеймана, діда нашого падишаха. — По суті, він не був майстром, проте сорок літ заповнював прогалини мініатюр, малював отаку п'ятилисткову траву з однією квіткою. Помер два роки тому. — Головний маляр помовчав, а потім додав: — Жаль! Дуже жаль! — Його слова перейняли мене до глибини душі, я відчув: щось скінчилося, відійшла якась ціла епоха.

Смеркло. Аж раптом кімната наповнилася світлом, довкола здійнялася метушня. Серце моє закалатало мов навіжене, й усе відразу збагнуло: сюди неждано ввійшов повелитель світу, Його Величність падишах. Я кинувся йому в ноги. Поцілував поділ його вбрання. В голові замакітрилося. Я не наважувався підвести очі.

Та падишах уже розмовляв з майстром Османом. Мене обійняло полум'я гордості: я-бо мить тому сидів пліч-о-пліч і розглядав ілюстрації книжок з людиною, яка зараз розмовляє з повелителем. Я не міг у це повірити, але Його Величність сидів там, де щойно сидів я, і так само уважно слухав мого майстра, як слухав його я. А поруч з ним — головний скарбничий, ага-сокільничий та ще кілька чоловіків, невідомих мені. Його супровід теж пильно вдивлявся в мініатюри на розгорнутих сторінках. Враз я зібрав у кулак усю свою мужність і подивився на обличчя повелителя світу, а ще краєм ока на його очі. Дивився довго. Який же він вродливий! Який випрямлений і стрункий! Моє серце завмерло від переживань. І тут він глянув на мене, ми зустрілися поглядами.

— Я дуже любив твого дядька-небіжчика, — звернувся він до мене. Так, він говорив до мене. Я ж так хвилювався, що ловив тільки окремі слова.

— …Страшенно засмутила. Та суща втіха знати, що створене ним — диво. Венеційські ґяури, побачивши малюнки, будуть вражені, моя мудрість перелякає їх. Тепер ваше завдання — дізнатися, хто проклятий автор-художник, що зобразив цей храп. Інакше буде несправедливо, проте доведеться піддати всіх видатних малярів тортурам.

— Ваша Величносте, повелителю, падишаху, султане мій, — озвався майстер Осман, — якщо обдарований художник швидко намалює коня на пустій сторінці, не роздумуючи над оповіддю, то, мабуть, ми таки зможемо здогадатися, чий калям схибив.

— Безперечно, якщо це — огріх руки, що тримає калям, — відповів падишах, стараючись надати своїм словам якнайбільшої ваги.

— Падишаху мій, — докинув майстер Осман, — якщо оголосять Ваше веління цієї ж ночі провести змагання задля нашого розслідування, якщо до кожного з малярів уночі постукають і заохотять швидко відтворити коня на пустому аркуші паперу…

Падишах глянув на начальника своєї варти, ніби питаючи: «Ти чув?» — і запитав у нас:

— Чи знаєте ви, яка моя улюблена оповідь з поезій Нізамі про змагання?

Дехто відгукнувся: «Знаємо», дехто перепитав: «Яка?», а дехто змовчав, як я.

— Оповідь про змагання поетів я не люблю. Не подобається мені й історія із дзеркалом про змагання китайських та грецьких малярів. А от люблю я найбільше оповідь про змагання лікарів на життя й смерть.

Щойно сказавши так, він несподівано покинув нас і поспішив на вечірній намаз.

Через деякий час прокричали азан. Минувши в сутінках ворота палацу, я швидкими кроками попрямував до свого нового махаллє, мов у солодкому забутті, марячи Шекюре, її дітьми, нашим домом. І дорогою з жахом згадав ту оповідь про змагання лікарів.

Перед світлими очима одного падишаха змагалися два лікарі, один із них, якого зазвичай зображали в рожевому бранні, дав іншому, в світло-голубому каптані, випити зелену пігулку з отрутою такою сильною, що нею можна вбити слона. Той же після смертельної пігулки відразу прийняв протиотруту, пігулку блакитного кольору, котру теж сам зготував, і своєю бадьорою усмішкою натякнув, що з ним усе буде гаразд. Окрім того, тепер настав його час примусити суперника вдихнути запах смерті. Втішаючись своєю чергою атакувати, він, не поспішаючи, вийшов у садок, зірвав рожеву троянду, підніс її до своїх уст і прошепотів якийсь «чорний» вірш так, аби ніхто не почув. А потім самовпевнено простяг троянду лікареві в рожевому вбранні. Той так перелякався сили «закляття», котре нашептав суперник, що, ледь піднісши троянду до носа, звалився мертвим. А квітка просто пахла трояндою.

43. На мене кажуть — Зейтін

Був час перед вечірнім намазом. Постукали в двері, я відчинив — на порозі людина з палацу, від начальника султанської варти, охайний, гарний, привабливої зовнішності молодик із усмішкою на вустах. У руках — ліхтар, що більше затіняв його обличчя, аніж освітлював, аркуш паперу, письмова дошка. Молодик все відразу виклав: за велінням падишаха оголошується змагання між художниками на те, хто найкраще одним махом намалює коня. Отож я мав негайно сідати на підлогу, класти аркуш на дошку, дошку — собі на коліна, й швидко в зазначеному місці, в рамках малюнка, зобразити найгарнішого в світі коня.

Я провів гостя до хати. Сам одійшов у куток кімнати й дістав чорнило та найтонший калям із шерсті котячого вуха. Вмостився на підлозі — і враз завмер! А чи не пастка це? Чи не гра, за яку доведеться розплачуватися життям? Можливо! Та хіба древні ґератські майстри не ілюстрували легенди такими ж тонкими лініями, що пролягали на межі смерті й краси?

На мене зійшло натхнення, але водночас я злякався власної ідеї створити малюнок повністю в манері древніх майстрів і стримав себе.

Вдивляючись у чистий аркуш паперу, я чекав, коли душу покине сум'яття: ось зараз думатиму тільки про дивовижного коня, якого намалюю, зберуся з силами, зосереджусь.