Мене називають Червоний

Ось так і в молоді роки, працюючи гуртом в одній з кімнат малярського цеху, ми, наче старі майстри, які відволікаються від роботи, щоб одпочили очі, відривали погляди від робочих дощок, підставок для книжок і заводили розмови про перше-ліпше, що спадало на думку. Й у ті часи ми теж, як і зараз, коли втупилися в розгорнутий зошит, розмовляючи про близьке нашим серцям, не дивились один на одного. В ті часи, балакаючи, ми блукали поглядом за вікнами, аби відпочили очі. Може, через те, що я розхвилювався, згадавши щасливі днів нашого учнівства, може, від щирого каяття в тому, що вже дуже довго не розгортав Куран-и Керім, може, від жаху, який не покидав мене після побачених у кав'ярні злочинів, — сам не знаю чого, однак, коли настала моя черга говорити, в мене все перемішалося в голові, серце закалатало, ніби вчувало якусь загрозу, і всі мої думки відлетіли кудись далеко. Ось що я сказав їм:

— Пригадуєте останні аяти сури «Бакара»? [210] Понад усе я волів би відтворити в барвах такі слова: «Господи наш! Не карай нас, якщо ми забули або згрішили. Господи наш! Не поклади на нас тягаря, як поклав ти на тих, хто був раніше від нас. Господи наш! Не покладай також на нас те, що нам не під силу. Врятуй нас, вибач нам і помилуй нас!» [211]

Враз мій голос надламався, і з очей несподівано потекли сльози; я зніяковів. Можливо, злякався насмішок, які завжди були в кожного з нас напоготові ще з учнівських часів, аби захищатися й не показувати власної чутливості.

210

«Корова» — друга сура Корану.

211

Переклад І. Крачковського.

Я гадав, що більше не зроню й сльозинки, однак опанувати собою не було сил, і я ридав ридма. Плакав і дивився, як інших теж охоплюють почуття братерства, спільного горя й смутку. В малярському цеху падишаха почнуть малювати в європейській манері, книги й стилі, яким ми віддали життя, поволі забуватимуться, все добігає кінця, і якщо нас не затиснуть у свої лещата ерзурумійці, то кати султана назавжди зроблять каліками… Та, ридаючи, я, хоч як дивно, вслухався в печальний гул дощу, котрий зливався з моїм схлипуванням і стогоном, тому якийсь кутик мого розуму твердив, що плакати мене змушує не те, про що думаю. Чи зауважили це вони троє? Мій плач був і щирим, і водночас — фальшивим, від чого в душу закрадалося невиразне відчуття провини.

До мене притулився Келебек, обійняв за плечі, гладив по голові, цілував у щоки, говорив лагідні слова. Такі вияви дружби з його боку викликали в мене нові потоки сліз, у яких було ще більше щирості й ще більше відчуття власної провини. Я не наважувався глянути на Келебека, але чомусь уважав, що він теж плаче. Разом з ним ми сиділи на підлозі.

Згадували, як нас одного й того самого року віддали вчитися до малярського цеху, як одірвали від матерів і ми несподівано потрапили у вир нового життя, в якому спочатку почувалися самотніми й пригніченими, як з першого дня зносили нестерпні, болючі удари і як раділи першим подарункам головного скарбничого, як, бувало, притьма верталися додому. Згадувати почав Келебек, я ж слухав його, похнюпивши носа, та потім до нашого товариства долучився Лейлек, а за ним — і Кара, який перші роки свого учнівства теж провів у малярському цеху, тож я вже й забув, що хвилину тому плакав, і разом зі всіма, сміючись, пригадував про наше минуле.

Ми ділилися споминами про ті зимові ранки, коли підмайстри прокидалися ще до світання, розпалювали в найбільшій майстерні цеху вогонь і вимивали всі її закутки гарячою водою. Згадували одного старого майстра, вже небіжчика, дуже старанного, однак настільки бездарного, що за цілий день він міг намалювати тільки листочок дерева. Щоразу зауважуючи, як ми дивимось у відчинене вікно на яскраве зелене листя, а не на його «творіння», дідисько сотні разів нам докоряв, але ніколи не бив. Згадували учня, який від надмірної праці став зизооким, і його через це вигнали; коли він чалапав зі своїм клунком у руках до дверей, його гірке схлипування чули в усьому малярському цеху. В нас перед очима промайнула мить, коли ми задоволено дивилися, як повільно розтікається по ілюстрації, над якою шість місяців працювали три маляри, червоне чорнило з розбитого каламара (ми-бо не були причетні до тієї пригоди, а на малюнку було зображено сцену: османська рать, змучена голодом, у поході на Ширван захоплює Ереш, і вояки нарешті набивають собі шлунки здобутими харчами). Ми завели тонку, делікатну розмову про нашу закоханість у черкеську ханим, про те, як усі втрьох займалися з нею любощами; вона була найвродливішою дружиною сімдесятилітнього паші, який, пізнавши могутність, багатство і войовничість нашого падишаха, захотів, щоб йому розписали в домі стелю такими ж візерунками, як у султанському замку для полювань. З ностальгією в серці ми балакали про смачну сочевичну чорбу, про те, як їли її зимовими ранками біля порога прочинених дверей, щоб папір не просяк парою. Нас знову огортав сум тих днів, коли ми розлучалися зі своїми друзями та майстрами цеху, бо стараннями нашого вчителя нас посилали на навчання в далекі краї. Раптом у мене перед очима ожила картина з юності рідного мені Келебека. Йому тоді минало шістнадцятий. Літнього дня він спритно орудував мушлею і швидко глянсував папір, а сонце заглядало в одчинене вікно й кидало проміння на його голі руки кольору меду. Він працював, заглиблений у свої думки. Коли ж половина сторінки була готова, раптом зупинився і підніс аркуш до очей, бо схибив, пильно роздивлявся той ґандж на сторінці, а потім раз-другий пройшовсь по тому місці приладом для глянсування й знову повернувся в свій звичний ритм роботи — швидко водив рукою вгору-вниз і замріяно дививсь у вікно, вдалину. Невдовзі знову одвів очі від вікна й прикипів поглядом до моїх очей — цієї миті я не забуду ніколи. В його погляді крився лиш один смисл, відомий кожному маляреві: якщо не мрієш, то час стоїть на місці.

58. Про мене скажуть — убивця

Ви вже забули про мене, еге ж? Хоч би там як, але приховати від вас, що я тут, мені не вдасться. Адже я не можу не розмовляти своїм другим голосом, що наростає десь у глибині душі. Інколи силую себе й намагаюся втихомирити його, тому мені здається, ніби голос хрипне, і це всі помічають. А часом даю собі волю й з моїх уст вириваються слова, які свідчать про мою другу сутність, — можливо, ви їх зауважуєте. Мої руки тремтять, на лобі виступає піт — я розумію: це нові ознаки власної дволикості.

Проте який я щасливий тут! Сидячи зі своїми побратимами-художниками, ми втішаємо один одного й ділимося споминами двадцятип'ятирічної дружби. В голову приходять тільки думки про красу живопису, насолоду, яку він приносить, і в помислах немає місця ворожості. Нас не полишало відчуття того, що наш світ доживає свої останні дні. Ми гладили один одного зі слізьми на очах, а в наших споминах про чудові колишні дні було щось властиве гаремним жінкам.

Ось така виникла в мене асоціація, і вона нагадала мені про твори Ебу Саїда з Кірмана, який, пишучи свою книжку про синів Тимура, оздобив її оповідями про давніх майстрів Шираза та Ґерата. Сто п'ятдесят років тому правитель Каракоюнлу Джіхан-шах підкорив собі й розорив держави ханів та шахів з роду Тимура, які безперервно воювали між собою. Він розбив їхні невеличкі полки, і всепереможне туркменське військо пройшло цілу Персію з заходу на схід, подолало під Естерабадом онука останнього з синів Тимура — шаха Руху Ібрагіма, та захопило Гурґан. Джіхан-шах повів своїх воїв на ґератську фортецю. За свідченням кірманського історика, удар туркменів нанесений у саме серце могутності Тимуридів, які півстоліття правили половиною світу, не лише Персією, а й землями від Індії до Бізансу. Удар був такий нищівний, що оточена з усіх боків ґератська фортеця перетворилася на розжарене пекло. Ебу Саїд з незрозумілим для нас задоволенням згадує і повідує читачеві, як шах Каракоюнлу Джіхан безжально вбиває в захопленій фортеці кожного, хто належить до роду Тимура, відбирає собі найкращих жінок з гаремів шахів та султаничів і так само ділить малярів, більшість із яких стануть підмайстрами його художників. Описуючи, як шах зі своїм військом бере приступом ворожі вежі, Ебу Саїд робить відступ од цих головних подій і розповідає про ґератських живописців, котрі, сидячи в малярському цеху серед фарб і калямів, чекають жахливого завершення бою. Він один за одним перераховує їхні імена й стверджує, що про цих художників дізнається ввесь світ, майстрів ніколи не забудуть.

Та нині ми не згадаємо жодного з тих малярів, а в ту мить — як пише кірманський історик — вони обнімалися й плакали, наче гаремні жінки, і нічого їм не залишалось, окрім як сидіти й ділитися споминами про світлі минулі часи.

Отак і ми, наче гаремні жінки, згадували щиру падишахову любов до нас, як вручали йому на свята розписані різнокольорові скриньки, дзеркала та блюдця, страусячі яйця, фігурки, виготовлені з паперу, просто малюнки на одному аркуші, товстелезні й тонкі книги, якими можна себе й утішити, й розвеселити, а Його Величність віддячував нам калитками золота, дарував хутряні каптани. Де ж вони зараз, оті старі маляри, що працювали, страждали й не вимагали багато від життя? Вони не замикалися вдома, щодня ходили до цеху, охоплені боязню, що хтось побачить їхні малюнки, або ж трусячись від страху, що викриють їхні підробітки. Де старі маляри, котрі все своє життя щиросердо змальовували тонкі візерунки зі стін палаців, листочки дерева, кожен з яких відрізнявсь од іншого, — це зрозумієш, тільки довго вдивляючись у них. Де ж ті маляри, котрі заповнювали прогалини в сторінках, виводячи семилисткову степову траву? Де ті посередні майстри, для яких не існувало заздрощів, бо вони відали, що когось Аллах обдаровує хистом і талантом, а когось — терпінням і смиренням, що саме такі Його справедливість та правосуддя. Ми згадували тих майстрів, з яких хтось був горбатим і завжди всміхався, хтось — мрійником та п'яницею, хтось — цікавим дядечком, який усе старався підсунути нам свою доньку, бо ніяк не міг видати її заміж. Перед очима оживали незабутні постаті-родзинки нашого малярського цеху тих часів, коли ми були учнями та майстрами-початківцями.

Пригадайте: був один майстер розмічення сторінок; коли він креслив, то торкався язиком до щоки: якщо креслив на правому боці сторінки, то його язик упинався в ліву щоку, і навпаки: коли лінійка — ліворуч, язик — праворуч. А ще був маленький, худенький маляр, який, розмішуючи фарбу, сам до себе хихикав і повторяв: «Терпіння, терпіння, тільки терпіння». Ще в цеху працював сімдесятилітній майстер заставок, цей годинами точив ляси на першому поверсі з учнями палітурників і твердив, що червоне чорнило продовжує життя, якщо ним мазати собі лоба. А ще був один дуже нервовий маляр; він спершу сам, перевіряючи фарбу на густину, заляпував нею всі свої пальці, а потім зупиняв першого-ліпшого учня — взагалі будь-кого — і примушував уже його вмочати нігті в фарбу. А як же нас веселив художник-товстун, який заячими пухнастими лапами збирав залишки пилу зі сухозліток і гладив тими лапами свою бороду. Де вони всі?

А де зараз ті речі, які ставали для учня такими рідними, наче частина власного тіла, бо він користувався ними роками? Де дощаті прилади для глянсування паперу, довжелезні ножиці, які ми безліч разів ламали, бавлячись ними, як шаблями, письмові дошки, на яких великі майстри виводили свої імена, щоб не поплутати їх? Де мускусний запах китайського чорнила, глухий дзенькіт кавових філіжанок, що його ми слухали в тиші? Де смугасті сіро-чорні коти та кошенята, з чиїх загривків та вух ми видирали шерсть і виготовляли найрізноманітніші пензлі? Де поділися стоси індійського паперу, який ми набирали для чернеток, щоб управлятися в краснопису, а не тинятись без діла? Де писало зі сталевою ручкою, яке використовували тільки з дозволу майстра Османа під час опрацювання серйозних помилок, і куди зникла сама церемонія виправлення помилок?

Ми говорили про те, що не меншою помилкою з боку падишаха було його веління талановитим малярам працювати вдома. І згадували предивний аромат гарячої халви, що линув ранніми зимовими вечорами з кухні палацу саме тоді, коли ми в мерехтінні свічок закінчували виснажливу для очей роботу. В голову вдаряли спомини, що викликали на наших обличчях і сльози, й усмішки: ми немов знову відчували смак пиріжка, який щомісяця, навідуючись до нас, приносив старий здитинілий майстер заставок, що трусився від хвороб і не міг взяти до рук ані каляму, ані аркуша паперу — пиріжки для учнів він змушував пекти свою доньку. Також ми балакали про дивовижні малюнки попереднього головного маляра, великого майстра Кари Мемі. Після його похорону ті сторінки знайшли в кімнаті небіжчика аж за кілька днів, серед паперів, що лежали під матрацом, на якому геніальний живописець відпочивав в обід.