Мертва зона
Шрифт:
— Готель «Уотергейт» у Вашингтоні, — пояснив Герб. — Якісь кубинські емігранти пробралися в розміщену там штаб-квартиру демократичної партії, і їх застукали. Ніксон знав про це. І намагався затерти справу.
— Ти жартуєш? — нарешті здобувся на слово Джонні.
— Лишилися магнітофонні записи, — докинула Віра. — І отой Джон Дін [24] . Не більш як пацюк, що тікав з приреченого корабля, так я вважаю. Звичайна річ.
— Тату, ти можеш усе це мені пояснити?
24
Радник президента Ніксона, замішаний в уотергейтському скандалі.
— Спробую, —
Було пів на одинадцяту, батьки вже пішли. У палаті світив тільки нічник. Джонні не міг заснути. Від усього, що він почув, брала тривога й паморочилось у голові. За такий короткий час світ змінився куди істотніше, ніж можна було припустити. Джонні почував себе геть відсталим від поступу й ритму життя.
Ціни на бензин, як сказав йому батько, підскочили мало не вдвоє. На той час, як він попав у катастрофу, галон [25] бензину було вільно купити за тридцять чи тридцять п’ять центів. Тепер він коштує п’ятдесят чотири центи, і часом перед бензоколонками виникають черги. По всій країні обмежено швидкість руху до п’ятдесяти п’яти миль на годину, і водії далеких вантажних рейсів мало не збунтувалися.
Та все це дрібниці. Головне — закінчилась війна у В’єтнамі. Країна зрештою пішла комуністичним шляхом. Герб сказав, це сталося саме тоді, як у Джонні з’явились перші ознаки пробудження від коми.
25
4,54 літра.
Президент Сполучених Штатів відвідав червоний Китай. Не Форд, а ще Ніксон. Поїхав туди незадовго до своєї відставки. Ніксон, хто б міг подумати. Давній борець із крамолою. Якби про це сказав йому не батько, Джонні нізащо б не повірив.
Надто багато було новин, і це його лякало. Раптом йому захотілося більш нічого не знати, щоб не схибнутись остаточно. Ота ручка в доктора Брауна, фломастер… а скільки ще таких нових речей з’явилося? Сотні всіляких дрібничок, і кожна знов і знов нагадуватиме йому: ти втратив добрячий шмат свого життя, майже шість відсотків, якщо вірити статистиці. Ти відстав від часу. Залишився в минулому.
— Джоне! — тихо покликав хтось. — Джоне, ви не спите?
Він обернувся. У дверях вимальовувалась невиразна постать. Присадкуватий, трохи зсутулений чоловік. То був Вейзак.
— Ні, не сплю.
— Так я й думав. Можна зайти?
— Прошу, заходьте.
Цього вечора Вейзак мав старіший вигляд. Він сів біля ліжка Джонні.
— Я зателефонував туди, — сказав він. — Викликав довідкову в Кармелі, Каліфорнія. Попросив телефон місіс Йоганни Боренц. Як гадаєте, дали мені її номер?
— Хіба що він не зареєстрований або вона взагалі не має телефону.
— Вона має телефон. Мені дали номер.
— Еге ж, — мовив Джонні.
Усе це цікавило його тільки із симпатії до Вейзака, не більше. Йому не потрібні були докази існування Йоганни Боренц, він це знав напевне, так само як і те, що він не лівша.
— Я довго сидів і думав, — провадив Вейзак. — Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі… в окупованому місті… ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії… як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам’яті — явище дуже й дуже рідкісне. Чи не рідкісніше за справжню шизофренію. Я ніколи не чув, щоб десь колись було зафіксовано випадок амнезії тривалістю тридцять п’ять
років.— Амнезія в неї давно минула, — сказав Джонні. — Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам’ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє… чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: «Хлопчика врятовано»… То ви подзвонили їй?
— Так, — відповів Вейзак. — Через прямий автоматичний зв’язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?… Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр — і можеш з’єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає… Трубку взяв хлопець… ні, юнак… І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: «Мамо, це тобі». Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце… воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: «Алло, я слухаю».
— А ви що? Дали собі раду?
— Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, — відказав Вейзак і криво посміхнувся. — Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.
— Ви певні, що то була вона?
— Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев’ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському… Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?
— Еге ж. А все-таки ви певні?
Вейзак повільно провів долонею по чолу.
— Так, — мовив він. — То була вона. Моя мати.
— Але ви не змогли до неї озватися?
— А навіщо? — спитав Вейзак майже сердито. — Її життя — це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали… навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?
— Не знаю, — відказав Джонні.
То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.
— Хлопчик урятований, жінка врятована й живе собі в Кармелі. Але між ними — ціла країна, тож полишмо все так, як воно є. А от як щодо вас, Джоне? Що будемо робити з вами?
— Я не розумію, про що це ви.
— Тоді поясню вам, гаразд? Доктор Браун сердиться. Сердиться на мене, сердиться на вас, та, мабуть, і на самого себе: він же мало не повірив у те, що все своє життя вважав цілковитою нісенітницею. Сестра, яка при цьому була, звісно ж, не мовчатиме. Сьогодні в ліжку вона розкаже про все чоловікові, і, може, тим воно й скінчиться, але нема певності, що її чоловік не переповість цього вранці своєму шефові, отож цілком може бути, що завтра до вечора про це пронюхають газети. «Хворий виходить із коми з другим зором».
— Другий зір, — проказав Джонні. — Це так воно зветься?
— Не знаю, що воно таке, справді не знаю. Чи ви екстрасенс? Чи ясновидець? Усе це розхожі слова, які нічого не пояснюють, анічогісінько. Ось ви сказали одній з медсестер, що очна операція в її сина дасть позитивні наслідки…
— Марі, — тихо мовив Джонні.
І ледь помітно всміхнувся. Марі йому подобалась.
— …і про це вже знає вся лікарня. Ви прозираєте майбутнє? Може, це і є другий зір? Не знаю. Ви потримали в руках фотографію моєї матері й змогли сказати, де вона тепер живе. То ви знаєте, де шукати загублені речі й зниклих людей? Чи не в цьому полягає другий зір? Не знаю. А думки ви вмієте читати? А впливати на предмети фізичного світу? А зцілювати хворих накладанням рук? Усе це дехто називає телепатією. І всі ці явища пов’язані з поняттям «другого зору». Ось із них і сміється доктор Браун. Та ні, не сміється — глумиться.