Месопотамія

– Вань, – сказала, – допоможеш?

– Так-так, – відповів я, – що за питання.

Треба було просто не приходити, – подумав.

Аліна почала вибирати з трави порожні пляшки, передавала мені, сама взяла зі столу тарілки та виделки, пішла в дім. Я пішов за нею, відчуваючи погляди й голоси за спиною, ішов, ступаючи битою цеглою й дивлячись, як вона легко рухається, як заглиблюється в ніч, як несподівано віконне світло падає на її шкіру й темне волосся. Відчинила двері, пройшла досередини. Я ступив слідом. Тут вона озирнулася, тихо попросила лишити пляшки в коридорі, після чого передала мені виделки. Я не втримав, виделки посипалися на підлогу, гостро й холодно, ніби шматки криги. У будинку, десь глибоко, скрипнули дверима. Аліна приклала пальця до вуст, попросила поводитися тихіше, сказала, що всі вже сплять. Говорила пошепки, від чого голос її звучав по-особливому довірливо. Прочинила двері до вітальні, обережно рушила вперед. Світло було вимкнене, я її не так бачив, як відчував, ловив її дихання, ледь загострий запах її волосся, що пахло волоськими горіхами, ледь зарізке поскрипування старої підлоги під її ногами. Що станеться, думав, коли тут, у темряві, я, не помітивши, випадково натраплю на неї, коли торкнуся її в пітьмі, коли пораню її гострими ножами й виделками, які тримаю в руках? Вона пройшла вітальнею, завернула в довгий коридор, ішла навпомацки, торкаючись пальцями предметів. Я добре знав їхнє помешкання ще з дитинства. Дивно сплановане й кілька разів переділене, захаращене старими меблями й високими шафами, воно нагадувало мені про Марата, про трохи кращі обставини, про веселі часи. Мені завжди подобалось, як тут пахло: зручним теплим одягом, деревом і чаєм. Жодної книги на полицях, жодних картин на стінах. Тісні кімнати, вузькі коридори, нерухомі тіні, невидимі мешканці. Ми рухалися в темряві, обережно обходячи стільці й торби, важкі вазони з квітами й розкидані підлогою черевики. Я раптом усвідомив, що не пам’ятаю цього коридору, раніше його тут не було, я це напевне знав, оскільки сотні разів бував тут у різному віці, у різному стані, але ось саме цього коридору, який витягувався й щодалі звужувався, коридору, переповненого пилом і темрявою, не пам’ятав. Можливо, подумав я, вони тут укотре щось перебудовували, ну так, звісно, Марат планував пробити стіну, аби сполучити батьківську спальню з маленькою кімнатою, в якій ніхто не жив, але не пам’ятаю, аби він перед смертю щось говорив про ремонтні роботи. Зрештою, ми з ним останнім часом майже не спілкувалися. Не вистачало часу, не вистачало бажання, не вистачало терпіння витримувати весь той дим, в якому він жив. Може, й справді він устиг вибудувати в батьківському помешканні цей коридор і вийшов ним зі свого життя, прорубав собі приватний канал зв’язку з ніччю, знайшов те місце, де обшивка світу була тонкою й ненадійною, і скористався зручною нагодою виправити нарешті все на свою користь. Я зупинився й прислухався. У суцільній темряві, що обступала й тиснула, не чути було нічого, навіть дихання Аліни урвалося, мовби вона затримала повітря й розчинилася в чорному чаї нічного приміщення, граючи зі мною в хованки. Мені згадалося, як Марат любив розповідати про свого старого, про те, як старий навчав його плавати. Брав за шию й опускав під воду, примушуючи виборсуватись, задихаючись і відпльовуючись. Марат говорив про це з гордістю: ось, мовляв, бачите – не задихнувся, не здох, випірнув, вижив і далі буду жити, і жодна смерть мене тепер не візьме. Але говорив про це так злісно, що мені самому кожного разу перехоплювало подих і не вистачало кисню, і я пожадливо хапав його ротом, аби пересвідчитись, що не задихнувся. І потрібно було потрапити до цієї пастки, аби розбудити найстрашніші розповіді з дитинства. Я відчув страх. Як звідси вибратися, подумав, куди веде цей чортів коридор? Кинувся шукати стіну, наткнувся рукою на щось тверде, на якісь металеві виступи й штирі, взявся бити рукою по чорній порожнечі, другою рукою намагаючись утримати виделки й ножі. Намацав рвані шпалери, з-під яких виступала прохолодна цегла, намацав вішак для одягу, намацав штори й капелюхи, хустки й целофан. Враз пальці зупинилися на чомусь пругкому й теплому. Я спробував зрозуміти, що це. Пір’я, це було пір’я, ніжне й невагоме на дотик. Щось, схоже на щойно забитого птаха, щось, наповнене кров’ю й пам’яттю. Я торкався обережно й уважно, пробуючи відгадати, що ж це все-таки є. Раптом темрява під моїми пальцями здригнулася, легко озвалася, ніби хтось зітхнув. Я відчув, як щось ворухнулося. Жах пройняв мене. Жах і відчай. Я кинувся просто в темряву, викинувши перед собою розчепірену долоню. Завалив вішак, зачепив стілець, перевернув якісь каструлі. Рука вдарилася об тверду поверхню, темрява розчахнулася, в очі вдарило різке світло. Я вивалився на стару кухню, на якій був тисячі разів, де знав кожен куток і кожен закамарок, де все було знайомим і не викликало жодних страхів чи недовіри. Посеред кухні стояла Аліна, помішуючи щось ложкою у великому баняку. Вона здивовано дивилася на мене. Очевидно, вигляд у мене був неспокійний.

– Ти де був? – запитала.

– Заблукав, – відповів я.

– Усе гаразд? – засумнівалась.

– Так, – збрехав я.

Скоріш за все, вона не повірила. Але промовчала.

– Ось, – сказала, помовчавши, – віднеси на стіл.

Я взяв з її рук глибоку тарілку з овочами, рушив назад.

Вони саме заспокоювали Костика й згадували, на чому спинилися, де було перервано розмову, з якого моменту все пішло не так. Костик гірко плакав, поклавши голову на руки, а руки, своєю чергою, поклавши на запечену рибу. Можна було подумати, що він її оплакує, цю рибу. Дядь Саша пересів до нього й заспокійливо поплескував по загривку. – Тихо, хлопче, – говорив він, – не годиться так побиватися за мертвими. Костик ображено шморгав носом, витираючи сльози й шмарклі рукавами сорочки. Дядь Саша нависав над ним своїм гострим профілем, мов крук, Беня нервово курив, струшуючи попіл в мариновані гриби, а Рустам із Семом сиділи віддалік, далі про щось сперечаючись. Я підсів до них, поставив овочі на стіл.

Тоді Сем розповів найцікавішу історію. Була вона настільки дивовижною та заплутаною, що навіть Рустам, молодший брат, на очах якого все це відбувалося, сплескував час від часу руками, широко розплющував очі й заперечливо мотав головою, не погоджуючись і виправляючи оповідача. Було що виправляти! Ніхто з нас не знає, говорив Сем, припалюючи так, що рубці на поламаному кілька разів носі рожево спалахували в гасовому сяйві, як близько знаходиться його смерть. Ніхто з нас уявити не може, як далеко на її територію ми заходимо. Говорив він, можливо, не так розважливо, як я переказую, нервово затягувався, дещо затинався, проте оповідь його була саме про це. Смерть, говорив він, ніколи не ступає нам назустріч, вона має час і можливість вичікувати, вона стоїть посеред свіжої смарагдової трави, невидима та неминуча, й спостерігає, як легковажно та необачно ми забігаємо в її тінь. Іноді нам вдається з цієї тіні вискочити. Хоча в більшості випадків від нас тут мало що залежить. Ми беззахисні перед нею, нас паралізують страх і приреченість. І мало хто цю приреченість здатен у собі перемогти. З Маратом усе склалося особливо дивно. Він не боявся смерті й любив жінок. Одного разу його запрошували за кордон, тренером, ну, усім це відомо. То знаєте, що він сказав? Він сказав: я помру тут, поруч зі своєю мамою. Всім відома була та ґречність і шляхетність, з якою він ставився до жінок. Можливо, це передалося йому від мами. Можливо, причина тут у спортивному вихованні. Хай там як, а до жінок він ставився ледь не побожно. Одного разу, минулої весни, та фактично рік тому, Марата втягнули в бійку. Сталося це так: він уже повертався додому після бою й спускався по Революції, коли раптом побачив, як якийсь мудило чіпляється до дівчини. Причому доволі брутально. Посеред вулиці. Ясна річ, Марат поліз битися. Здавалося б, що професійному боксеру було завалити якогось лівака. Проте мудило виявився не так тренованим, як витривалим. Мав просто залізну голову, об яку можна було гнути велосипедні рами. Бились вони години дві. То сходилися, то переводили подих. Потім знову кидалися один на одного. Навіть дівчина не витримала, вибачилась і пішла собі. Та її ніхто й не тримав. Ну, але гору взяла майстерність – Марат таки завалив цього кабана. Той лежав на теплому вечірньому асфальті й стікав кров’ю. Марату б розвернутися й піти додому, але щось його зупинило, щось примусило залишитись. Він нахилився, потягнув мужика на себе, закинув собі на плечі й поніс на світл'a, що горіли коло метро, думаючи там кинути під дверима якої-небудь аптеки. Мужик виявився важким і незручним, ноги йому волочилися по землі, джинси сповзали, він тяжко хрипів, кров його затікала Маратові за комір. Проте Марат ішов, оскільки знав: не можна лишати по собі трупи, боротьба має бути чесною. А вже коли дотягнув-таки цього мудила до аптеки, обережно поклав його під дверима й зібрався натиснути кнопку виклику чергового, але вирішив наостанок витерти тому кров з обличчя. І коли нахилився, мужик несподівано розплющив очі й засадив Маратові в бочину довгими блискучими ножицями, які тримав у задній кишені джинсів. Після чого просто втік. Марат спробував його наздогнати, але з ножицями бігти було незручно, тож він просто повернув додому й півночі добирався сюди з ножицями в тілі, тримаючись рукою за стіни й дерева. А дівчина виявилася перукаркою.

І вони заговорили всі водночас, перебиваючи й висміюючи один одного. – Він уже не бився, – кричав Рустам, – він уже з малими працював! – Куди там, – мотав головою Сем, – я сам ходив на його бої, ясно, це вже був не той Марат, ну але що. – Та де? – наполягав Рустам, – які бої? Він на дивані валявся днями, з двору не виходив! – Правильно, – погоджувався Сем, – а коли виходив, то бився. – Та з ким там він бився? – зривався на ноги Рустам, проте Сем тягнув його вниз за рукав спортивної куртки, – в нього серце хворе було! – Так-так, – підтримував його Костик, – хворе добре серце.

Я попрощався, потиснув руки Рустамові із Семом, поплескав по плечу Костика, записав телефон дядь Саші, махнув Бені рукою. Мене ніхто не зупиняв. Усі втомилися й засинали за столом, проте не розходилися, ніби боялися залишитися сам на сам з усіма цими історіями. Туман підіймався вгору, у травневі небеса, оголюючи предмети, роблячи темноту ще більш порожньою. На другому поверсі Маратового будинку жовто роз’їдали ніч три вікна. Усі три сусідки – дві повні, одна сухенька – пильно вдивлялися мені в спину, щось віщуючи й передбачаючи.

Я знав цю перукарку. Марат познайомився з нею минулого березня. Випадково серед вечора проходив повз, зреагував на блискуче світло вітрини з красивими, мовби відрубаними жіночими головами, вирішив зайти. Був кінець холодного робочого дня, крім неї, у перукарні нікого не було. Вона теж збиралася йти – що сидіти в порожній перукарні, коли за чорним вікном починається солодке життя? І вже скинула свій блискучий фартух із багатьма кишенями, куди напхано було ножиці, гребені та механічні машинки для підстригання. І тут зайшов Марат. Вона відразу звернула увагу на темні кола під його очима, що нагадували про всі безсонні ночі та випалені тютюном легені, звернула увагу на його щетину, що дивним чином робила його молодшим і злішим, аніж він був у житті. Помітила його перебинтовану правицю, розуміючи, що цей пасажир у разі чого буде стояти до останнього. Ковзнула поглядом по чорній куртці з капюшоном, по спортивній торбі з найківським лейблом, по чорних, пропалених у кількох місцях сигаретами джинсах, по легких кросівках. Подумала, що так у кіно виглядають наймані вбивці. Потім їх і знаходять за відбитками їхніх кросівок. Одягла фартух, кивнула Маратові на крісло. Той мовчки сів. Підійшла, довго розглядала його в дзеркало, провела рукою по його колючому чорному волоссю. З Марата посипалися іскри. Вона взялася за ножиці.

Марат розповідав, що на ній було забагато рожевого й кривавого. Рожеве волосся, кривава помада, рожева майка, криваві нігті, рожеві пухнасті капці, кривавого кольору білизна. Коли вона торкнулася його, він відчув, які в неї нетерплячі руки, як вона навчено торкається чоловіків, як відчуває їхній жар, стримує їхній трепет. Або не стримує, додавав Марат. Він крутнувся на кріслі й притягнув її до себе, але цей її рожевий фартух із різними перукарськими штуками – він заважав, Марат спробував його стягнути, проте він міцно охоплював її тіло, захищаючи від чужих доторків. Тоді вона сама розв’язала кінці й кинула його на підлогу, і дзвінкий метал ножиць та гребінців полетів під крісло, а вона стояла перед ним, і він дивився на її оголений живіт, який жодним чином не могла приховати коротка майка, і різко посадив її собі на коліна, знімаючи з неї все, боячись не встигнути, не наважуючись зупинитись. Вона навіть дверей не зачинила, розповідав Марат, хтось навіть зазирав із вулиці, доки він рвав усі її червоні бретельки й рожеві панчохи, доки притискав її до себе, відчуваючи, як її шкіра то нагрівається від його дотиків, то охолоджується від березневого протягу. А коли вона скрикнула й завмерла, він ще якийсь час повертав її обличчя до світла, намагаючись зрозуміти, що сталося, чому вона не рухається, але потім і сам завмер, лише стискав її далі, розглядав зблизька її волосся, її вії, дивувався, яке все це яскраве й кольорове, уявляв собі, як вона ретельно все це вимальовує щоранку, скільки часу проводить коло дзеркала, як старанно натягує на себе всі ці кольорові речі, як легко потім їх скидає. Ще здивувався, як швидко й просто вона заспокоїлась. Дивилась на нього уважно й відсторонено, аж йому враз стало ніяково, він мовчки підвівся, тримаючи її в руках, впевнено, хоча й не надто обережно кинув її на шкіряну канапу й пішов додому. Так нічого їй і не сказавши.

Наступного вечора знову прийшов. Вона знову була сама. Марат мовчки зачинив за собою двері, стояв і чекав. Вона все зрозуміла й вимкнула світло. Вулиця за вікном була наповнена вогнями й тінями, вони змішувалися й розтікалися, пливли в очах і розмивали обриси будинків. Вона хапливо говорила йому щось дивне й несподіване, говорила, що чекала на нього, знала, що він прийде, розповідала про себе, згадувала історії про своїх чоловіків, тихо пояснювала, що їй подобається, а що ні, що вона любить і чого боїться, і так до глибокої ночі, не втомлюючись і ні про що не запитуючи, роблячи все, що він хотів, не заперечуючи й не зупиняючи його, доки він сам не зупинився й не заснув.

Марату вона чомусь подобалася, він говорив, що відчуває, як прискорюється її серце, коли вона цілується, і як потому воно заспокоюється й уповільнюється. Вона, розповідав, іноді поводиться так, ніби мене зовсім немає. При цьому лежить поруч зі мною. Або на мені. Вона просто дивиться крізь мене, бачить щось своє, можливо, чує моє дихання, можливо, відчуває мій запах, не більше. Йому це, схоже, теж подобалося. Він навіть не приховував удома, що йде до перукарні. Коли став ходити частіше, говорив, що ходить туди голитися, що справжній чоловік завжди має бути поголений. Щоправда, ідучи голитися до перукарні, іноді голився вдома. У нього все руйнувалося й розвалювалося в руках, всі стосунки й взаємини: з Аліною, з батьками, з братом. Навіть із перукаркою своєю він усе частіше сварився. Зізнався одного разу, що вже боїться в неї стригтися. – Вона мені голову колись відріже, – припускав він. Десь так воно й сталося. Вся ця історія з ножицями – він її вигадав, сидячи в мене на кухні й затискаючи рану рукою. Скаржився, що вона зовсім збожеволіла, що хоче його вбити, що вимагає неможливого й трахається, ніби востаннє. Що він спробував їй щось пояснити, спробував поговорити з нею, ти розумієш? – кричав, – я хотів просто з нею поговорити! Але все завершилося скандалом, вона не хотіла нічого чути, плакала й звинувачувала його в бозна-чому, він завівся, накричав на неї, розгромив її робоче крісло, розтрощив дзеркало, бив одеколони й розламував навпіл фени. Ось вона й всадила йому ножиці по саме руків’я. – Але нікому нічого не кажи, – просив він, – ніхто ні про що не повинен знати. Я й не говорив. Він сам усім розповів.

Я питав його, чому він не поїде звідси. Його ж постійно запрошували якісь татові родичі, додому, на Кавказ. – Ну, як я поїду, – відповідав він, – як я їх кину? – говорив він про всіх своїх жінок, про всіх рідних, про друзів та суперників. – Не можу, ніяк. Але я знав, що він говорить неправду. Знав, що вся справа в Аліні. Що вона навідріз відмовилася з ним їхати. Сказала, що помре тут – з його батьками, в його домі, невтішною вдовою. Але нікуди звідси не поїде. Марат міг робити все, що йому спадало на думку. Він жив, із ким хотів, спав, із ким хотів, бився, коли хотів, він утрачав приятелів і наживав ворогів, відмовлявся від важливих знайомств і нехтував дружніми обов’язками, під кінець пересварився з усіма, навіть зі мною. Я не спілкувався з ним цілу зиму. Костику він був винен багато грошей. Віддавати, наскільки я розумів, не збирався. Та Костик і не взяв би. Здавалося, він готувався до чогось важливого, до якогось рішення, до особливих подій. І відмовитися міг від будь-чого. Крім Аліни. Це я знав напевне. Скільки б у нього не було жінок, як би глибоко не прокушувала йому шкіру ця його рожева перукарка, я знав, що без Аліни він не поїде. І я знав чому. Ніхто не знав, крім мене. Чомусь мені Марат свого часу про все розповів. Як вони познайомилися десь на вулиці, як він зупинив її, як не хотів відпускати, вже напевне знаючи, що спробує жити з нею разом. Як вона довго його уникала, як увесь час щось приховувала. Як він уперше потрапив до неї додому і чим усе це закінчилося. Як вона погодилася зрештою жити з ним. Але перед тим розповіла про свою маму, щоби все було чесно. Розповіла, що мама її час від часу мусить лягати до лікарні, ось така біда, нічого страшного, хоча й приємного теж нічого – просто вона іноді нікого не впізнає. – Це ж не страшно, правда? – питала Аліна. – Я теж не завжди всіх упізнаю. Одне слово, оскільки це її мама, вона має завжди бути десь поруч, десь недалеко. Марат легко з нею погодився. І знав краще за інших, що вона нікуди з ним не поїде. А отже, і він нікуди не поїде. Тому що одна річ – спати в чужому будинку з чужою жінкою, і зовсім інша – кинути того, кого кидати не можна. Ніяк не можна. За жодних обставин. Принаймні так я все це зрозумів.

Що з нею буде далі, думав я, як вона дасть собі раду? Що взагалі робити далі? Минув подвір’я інституту, піднявся вгору, зупинився коло нашої школи. Мій будинок стояв навпроти, зовсім поруч, старий, чотириповерховий, неремонтований. Під’їзд не зачинявся. Іноді зранку я прокидався від підліткових голосів на сходовому майданчику: школярі прибігали на перекур. Я жив на горішньому поверсі, наді мною був лише дах. Там жили сотні голубів, інколи я чув крізь сон їхнє туркотання. Одного разу, вже в старших класах, Марат потягнув мене на них полювати. Не знаю, навіщо йому було це потрібно. Не пам’ятаю, чому я на це погодився. – Там сотні голубів, – збуджено говорив він, – вночі вони сонні, їх можна просто набирати в мішок. Ми зустрілися ввечері коло мого будинку. Він мав із собою тренувальну торбу. Ми піднялися нагору. Марат заліз перший. Я за ним. На горищі було задушливо й тихо. Тишу порушувало хіба що невидиме й моторошне шарудіння пташиних крил. Я дістав ліхтарик, проте Марат вчасно мене зупинив: ти що, сказав, налякаєш. Він пішов уперед. Голуби сиділи на бантинах, сонні й безборонні. Марат легко хапав їх і кидав до торби. Вони давались йому до рук із якоюсь неприємною приреченістю, не встигнувши нічого зрозуміти, не встигнувши як слід розгледіти свою смерть в обличчя. Незабаром торба була повна. Вона вся шаруділа зсередини, ніби там хтось із кимось сварився. Марат підійшов до вікна, виліз назовні. Покликав мене. Я виліз слідом. Ми обережно примостилися коло вікна, розглядаючи будинки внизу. Прямо під нами світилися темним сріблом квартали, в яких ми виросли, важкі нагромадження домів, розгалуження крони. Світилися порожні подвір’я, у яких стояла темрява, ніби вода в затонулих танкерах. Світилися вікна й балкони, антени й драбини. Світилися арки й під’їзди, стовпи та афішні тумби. Світилися цегла й жерсть, трава й каміння, глина й нічна земля. Світилася павутина, тонкими прожилками наповнюючи повітря. Далі будинки обривалися вниз, до ріки, і вже там, ближче до річища, світилися дахи складів та автомайстерень, світилася холодна ртуть течії, примарна труба старого млина на тому березі, вогні приватного сектора, білі дими котелень і фабрик. Далі срібло заливало собою землю та небеса. І можна було лише здогадуватися, хто там живе й що там відбувається. Марат зачаровано дивився перед собою.