Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Коло шляху стирчали дудки сухого чорнобилю. Михайлик знічев’я зірвав одну й став робити сопілку. Ламка стеблина кришилася під ножем, ніяк було прорізати дірочку.
– Е... е... кобзаренку, хто ж то із забудька сопілки робить? Бузини треба або й ліщини.
– А чого — забудько? Це ж чорнобиль.
– А того, що байка така є...
Михайлик зітхнув з жалем: мабуть, не розкаже.
– Але отаман несподівано зласкавився.
– Та воно старі люди кажуть... їхали чумаки, як оце ми, з Січі до Криму й стали в степу на попас.
– Один
– З гадюками?!
– Не перебаранчай... Зварив кашу й став їсти. А хлопцеві своєму,— з ним хлопець був, як оце й ти,— каже: «Ти ж гляди, не куштуй моєї каші!»
– А хлопець?
– А хлопець — як хлопець... Узяв казана, пішов на річку мити. Бачить — на дні, може, з ложку лишилося тієї каші, та й виїв нишком.
Коли чує: будяк на березі гойдається й говорить: «Я осьдечки, гляди ж не ступни на мене!»
Нахиливсь до води, а рибка як хлюпоне хвостом: «Ой, тікаймо, сестрички, бо зараз упіймає!»
Пішов берегом — бачить кобилу з лошам. Кобила зайшла у воду, а лоша боїться. То вона йому: «Гм... гм... бреди: тут неглибоко...»
Хлопець і засміявся. Аж гульк: чумак іде. «Ти чого смієшся?» «Та з кобили...» «А чи я ж тобі, вражий сину, не казав: не куштуй моєї каші!»
Зірвав дудку чорнобилю, облупив і дав йому. Хлопець з’їв і про все забувся...
– А як суху?
– Що — як суху?
– Як суху з’їсти — теж забудешся?
– Ні, суха, мабуть, не поможе. Молоденької треба, свіжої...
Поки йшли поруч, Михайлик не раз ловив на собі погляд отамана, здивований і якийсь непевний. Проте, захоплений своїми думками, не дуже звертав на це увагу.
Через деякий час він озвався знову:
– Пане отамане!
– Га?
– Можна — спитаю?
– Питай, коли треба.
– Ви ж оце в Крим ідете?
– Адже чув: у Крим.
– То орда ж вас повбиває...
– А за що ж нас вбивать? Ми ж не військо — чумаки: не воювати — торгувати їдемо.
Михайлик здивувався. Отаман вибив люльку об полудрабок.
У нашім степу, бува, й нападуть буджаки або й ногайці: вони сюди з Дністра та з Дону по здобич ходять, а як доїдемо до Перекопу, там уже сотник з Кримської орди дожида — з ханським ярликом або з буздиганом...
– А що то — буздиган?
– Як топірець такий, часом і позолочений. І печатка ханова при йому на листку — щоб ніхто не займав нас у дорозі. А як коли бува, що й варту дадуть,— скаче з нами до самого Криму...
Михайлик замовк, міркуючи над почутим, — аж здригнувсь, коли на отаманській мажі пронизливо кукурікнув півень. Отаман глянув на сонце.
– Обідать, хлопці!
За обідом посадив коло себе Михайлика, дав на присмаку здорову часничину.
– їж, хлопче, великий будеш!
Хоч того й припрохувати не треба було: вминав чумацьку кашу з салом і сухою таранею — аж за вухами лящало.
Коли по обіді
рушили в дорогу, Михайлик одразу прикинув, що до вечора валка не дійде до хутора, заночує в степу. Так воно й сталося...І знов отаман не відпустив його від себе: постелив кожуха коло своєї мажі, кинув другого, щоб накривсь. Як ліг Михайлик на пропахлу вітром і димом вовну — одразу зморила втома; заснув, наче у воду впав... Та серед ночі наснилося щось важке — він прокинувся, здригнувшись.
Чиясь рука вкутувала його кожухом, хрипкий голос приказував:
– Розкидався, що й кожух малий... Спи, знайдо!
Сну мов не бувало. Михайлик підхопився, сів.
– А чого то ви, дядьку, мене знайдою кличете? — спитав, як колись Івашко.
Отаман зніяковіло кахикнув, ніби спійманий на гарячому.
– Отакої... Що це тобі вчулося?
– Ні, не вчулося... Чого?
Той помовчав.
– А того, що я знайшов тебе...— буркнув несподівано.
– Ви, дядьку?! Коли?! Де?!
– Отут десь і знайшов у ковилі, недалечко. Саме орда на Україну набігла й назад вертала, ясир гнала цією дорогою. Я б тебе оце зараз і не впізнав, та, бач, родимка в тебе над бровою: по ній вгадав.
– А чого ж мене кинули?
– Недужий був. Квилив, мабуть, матір сушив. Вихопив який ординець з рук і жбурнув у ковилу, щоб не було мороки...
– А вона?
– Хто? Мати? Та нікуди ж — у неволю погнали. На тобі тільки хустка була рябенька. Десь-то встигла з голови скинути, запнути, щоб сонце не спалило.
Михайлик зарився обличчям у вовну кожуха. Он як було! Он як! Він і не чув ніколи...
– А де ж зараз моя мати? — спитав здушеним голосом.
– А хто ж її зна, сину? Хіба вгадаєш?
І така туга запекла серце, що Михайлик вже не міг заснути. То перевертався з боку на бік, то вставав, дивився на зорі — на Волосожар, на Чумацький Шлях: коли вже почнуть бліднути?
Як рушила валка в путь ранком — не йшов, біг попереду.
Он уже й хутір вдалині й хутірський табун ходить попасом коло могили, скубе травичку. А хто ж то по- верта од табуна, скаче до шляху білим конем, хльоскаючи довгою пугою, придивляється, мов собі не вірить?
– Івашку! — гукнув Михайлик на весь степ.
Той скочив з коня, побіг назустріч. Ой же як схуд, вигнався за зиму! Червоний шрам з-під шапки — до самої брови.
– Івашку! Батько Мехтод у вас?
– Батько Мехтод? Ні, немає...
– Де ж вони?
Михайликові й руки опустилися...
НА МОРІ
...Що на морі Чорному, На камені білому Сокіл-білозорець Квилить-проквиляе.
От уже котрий день не йде з голови давня-предав- ня, сто разів співана дума... Михайлик, зіщулившись, сидить коло облавку, великими смутними очима поглядає на море, дивується, що це він пливе з братчиками в похід. Одна за одною біжать без кінця й краю зелені, мов скляні, хвилі, здіймаються горбами; нема серед них білого каменя, не видно й сокола-біло- зорця.