Михайлик-джура козацький.

– Про те, що чув,— мовчи. Якщо смерті не хочеш...

Мехтод байдуже знизав плечем:

– А я її не боюся.

Однаково мовчи.

І махнув рукою, щоб ішов геть.

Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.

А в Хотині — перед козаками — змовчав...

Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.

Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.

У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.

Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.

Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.

Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.

Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? — спитав глухим голосом.

Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.

Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене. Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.

– Ой таточку, не йдіть! А підете — яз вами.

Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:

– Кличе — треба йти. А тобі нема чого.

Узяв палицю й пішов. Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує? І враз стало нудно, моторошно,— хоч уставай та біжи слідом. Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,— і нема йому ні до чого діла. Розбудити, поскаржитись? Де там — і грім не розбудить. Але Івашко несподівано заворушився.

– Ти чого не спиш? — пробурмотів хрипко.

Михайлик тільки зітхнув.

– Лягай коло мене!

– Не хочу...

– А батько сплять?

Ні... Нема їх.

Деякий час Івашко змагався з міцним сном, нарешті сів, став кулаками протирати очі.

– Не хочеш спати — по воду ходім. Сьогодні ж нам іти. Забувся?

– А хіба немає?

– Та нема ж. Відер зо двоє в барилі було — звечора випили.

З водою в таборі справді було погано: далася взнаки довга посуха. У виритих козаками копанках-кри- нидях ледве набігало трохи брудної вологи на дні — од неї одверталися навіть неперебірливі козацькі коні.

На весь табір була одна криниця з доброю водою: її, звісно, не вистачало на всіх.

Козаки давали собі раду як могли: обмотували коням копита клоччям, щоб не чуть було тупоту, ганяли, їх серед ночі поїти на Дністро, возили звідти воду барилами.

Одчайдушні козацькі джури примудрялися інакше. Вночі лазили в яр, що відмежовував козацький табір від турецького, набирали воду з плиткого потічка, який пробивався з печерки між двома каменями, навіть ковбаню вирили, щоб черпати зручніше.

То була небезпечна справа. Не один джура ліг головою у воду, прошитий потемки стрілою. Турецькі вартові пильнували добре: ледве зачувши голос або шерех, стріляли в яр.

Але хлопці не каялися — ходили до потічка. Сьогодні припадала черга Михайликові з Івашком. їм якось щастило: жодного разу їх не вистежили.

– Чуєш, Івашку. А міхи?

– Є міхи. В ямі над кручею.

З тими здоровенними міхами, зробленими з буйволячої шкіри, була чудернацька історія.

Притягнув їх на собі козацький кашовар, як напали братчики своїм звичаєм на турків пізньої вересневої ночі.

Не злакомився козарлюга ні на яку здобич — ухопив міхи, повні води, бо згадав, що звечора не було на чому козакам і юшку зварити.

Аж падав, а тягнув, позв’язувавши докупи, хоч турецькі лучники, ледве отямившись од приголомшення, без тями стріляли козакам услід при світлі надщербленого місяця, і вже з десяток стріл стриміло в міхах, аж струмки з дірок цідилися на землю. Доки дотяг — води не стало.

Невдячні козаки до сліз реготалися з невдалої здобичі й навіки приточили кашоварові прізвисько Міхоноші, а подірявлені міхи випрохав собі Івашко й позашивав, щоб носити воду з яру.

...Нечутно ступаючи, хлопці рушили вздовж обозу де між укопаними в землю возами стояла козацька сторожа.

Обдираючи долоні об сухі кущі дерези, Михайлик спритно подерся по кручі вниз, а Івашко слідом за ним спустив міх на міцному довгому ремені.

Досхочу напившись солодкої води, холодної, аж зуби щеміли, Михайлик помацки підставив горло міха під вузький струмочок, що з тихим булькотом біг з кам’яної кринички, й присів навпочіпки, дослухаючись до близьких і далеких гомонів, якими повнилася ніч.

Згори, з обозу, чути було стишені голоси: козацькі вартові знічев’я перемовлялися між собою.

– Чуєш, Хведоре?

– Га?

– В тебе тютюн є?Є.

– Дай щіпочку, бо курити хочеться, — аж вуха пухнуть.

Потім почулося цокання: десь-то козак добував вогню кресалом, присівши за воза, щоб не привабити турків.

І таки привабив: з того боку тонко свиснула стріла, потім друга. Але не влучила, впала на землю; козаки тільки вилаялися з несподіванки.

Вода вже набігла. Михайлик стягнув цупкі шкіряні шворки, смикнув за ремінь — міх з тихим шерехом поповз по кручі; Івашко вгорі, крекчучи, тягнув, скільки було сили.