Мисливці за орхідеями

Розбійники, щоб напасти на жертви, теж мусили вийти з ущелини, але це було небезпечно: десь там, під захистком темряви, на них чатував вправний стрілець.

Якийсь час бандити нічим не виявляли своєї присутності, але наші друзі добре розуміли, що небезпека ще не минула. Всі чекали нападу з боку ущелини і, ховаючись за в'ючаками, квапилися відійти якнайдалі. Однак на них напали звідти, звідки вони не сподівалися: просто перед утікачами раптом виросли темні постаті й заступили їм дорогу. Гримнули постріли, й дядечко Франтішек, який ішов на чолі каравану, упав, мов підтяте дерево.

Бій на цьому, власне, закінчився: з боку села швидко наближався гучний тупіт кінських копит. Двадцятеро вершників, давши великого гака, вихором мчали до ущелини.

Дон Педро зі своїми друзями наспів саме вчасно. Він зіскочив з коня й побіг до гурту. Тривожні голоси й плач свідчили про те, що сталося велике лихо. Єнік, — це він привів допомогу, — стояв навколішки поруч дядечка Франтішка, намагаючись руками зупинити кров, яка цебеніла з грудей пораненого.

Дон Педро відсторонив хлопця, сам клякнув поруч Франтішка й притулив до його грудей вухо.

— Ще живий, хлопці! — мовив він. — Швидко знімайте з коней чапраки й майструйте ноші!

Незабаром сумний караван рушив до переколошканого села. Люди вийшли назустріч з ліхтарями, але дон Педро звелів усім розійтися й не здіймати галасу. Він користувався серед мешканців села великою повагою — його тут же послухались.

Носії віднесли дядечка Франтішка на ранчо дона Педро й за наказом господаря одігнали юрбу цікавих. Дозвіл увійти до будинку дістав тільки один чоловік. Він був там понад годину. Навіть друзям Франтішка було заборонено входити досередини. Вацлав, Єнік і Дієго мовчки сиділи перед верандою й ковтали сльози.

— Сердешний дядечко, дорогий брат, ласкавий сеньйор! — чулося з усіх боків серед нічної тиші.

Дядечко Франтішек усе ще не опритомнював. Куля пробила йому груди з правого боку й застряла в спині. Її треба було вийняти, й це зробив той мовчазний чоловік, який щойно вийшов з будинку. Всі обернулися до нього: він тримав на долоні смертоносний шматочок олова.

— Чужинець утратив багато крові, — сказав у сінях чоловік, прощаючись з доном Педро, — і якщо почнеться гарячка, він помре ще сьогодні вночі, не приходячи до тями.

Це була страшна новина для Франтішкових друзів. Вони раптом відчули себе покинутими й безпорадними, загубленими в цій далекій заокеанській землі.

— Навіщо нам жити, коли наш дядечко, добра, справедлива й розумна людина, помре? Прокляті орхідеї, куди вони нас завели?!

Смуток друзів кілька разів змінювавсь у гнів, гнів знову переходив у сум і гіркий біль, жаль будив відчай; так тривало цілу ніч.

Ця страшна ніч була неймовірно довга. Ранчо мовчало. Воно було схоже на домовину, освітлену місяцем і накриту чорним покривалом, на якому блищали срібні лелітки зірок. Наші осиротілі друзі сиділи по-індіанському — підібгавши ноги й схиливши обличчя на долоні — й не склепили очей до самісінького ранку.

Коли нарешті повіяв уранішній вітрець і заспівали півні, в ранчо відчинилося вікно. В ньому з'явився дон Педро, блідий від безсонної ночі й турбот.

— Він опритомнів. Нарешті він опритомнів, — прошептав дон Педро. — Дякувати богові, дон Франтішек тепер заснув!

Вікно зачинилося знову. Друзі схопилися на ноги й дивилися один на одного, немовби не йняли віри власним вухам.

— Дядечко опритомнів! — вигукнув Єнік і помчав у поле. Він не міг далі залишатися тут, йому треба бути на самоті, на самоті!

— Дядечко Франтішек опритомнів!

XXV ХВОРИЙ ОДУЖУЄ

Три дні смерть тримала дядечка Франтішка в своїх пазурах. Три дні до ранчо приходив небалакучий чоловік, три дні дон Педро не виходив з дому.

Привітні мешканці села зі зворушливою увагою піклувалися про наших друзів.

Вперто й мужньо змагався дядечко Франтішек зі смертю, яка все ще не відступала від його постелі. І тільки на десятий день цього поєдинку мовчазний лікар оголосив, що битву виграно.

— Ваш дядечко Франтішек одужає й, перш ніж почнуться жнива, стане на ноги.

В ранчо настало справжнє свято. З міста на цей час повернулася господиня дому. А Франтішковим друзям уперше було дозволено навідати свого дорогого дядечка.

Вони насилу впізнали його — так він змарнів і знесилів. Усі, й Лготка теж, кинулися до нього, неначе до воскреслого з мертвих. Скільки вони мали всього йому розповісти! — але їм дозволено було бачити хворого лише кілька хвилин. Вони навіть не встигли сказати йому, як плакали й сумували за ним, якими самотніми почували себе і як безмежно вони його люблять!

Дядечко Франтішек лише всміхався й стискав їм руки своїми схудлими пальцями.

Друзям дозволено було приходити до нього щодня, але на кілька хвилин. А коли через місяць слуги винесли хворого на веранду, всі з'юрмилися навколо нього, й розповідям не було краю. Прийшли навіть Лготчині діти. Ці непосиди своїми зубками й пазурчиками хапали геть усе. Кожне з них уже мало свою вдачу. Маленька Ріка ладна була весь час сидіти в кого-небудь на колінах, Плутон грався з усім, що стояло й рухалося, а Каро міркував, сидячи на хвості, й ворушив вухами, наче відганяючи від себе мух.

— Дорогі мої друзі, — сказав якось дядечко Франтішек, — лаштуйтеся до від'їзду. Як тільки я оклигаю, ми вирушимо додому.

— Додому! — надто голосно вигукнув Єнік: він мало не збожеволів з радощів. — Додому? Це правда, дядечку?

— Так само, як те, що я поранений, бешкетнику! — вперше за час хвороби спробував пожартувати дядечко Франтішек. — Завдання своє ми виконали добре, дуже добре. А коли я видужаю, мені доведеться як слід відпочити. Зараз я не витримаю великого напруження. Та й, крім того, тутешній лікар радить мені повернутися додому.

— Тутешній лікар? — здивувалися всі.

— Так, любі друзі, цей мовчазний чоловік — чудовий лікар. Можливо, в нього й нема університетського диплому, зате він надзвичайно обдарований, досвідчений і, що найголовніше, любить своїх хворих, дуже терплячий з ними.

Ласкава господиня дала очима знак, що друзям час уже кінчати розмову. Повіки в хворого склеплялися від утоми. Він був іще дуже кволий і часто засинав.

Друзі порадилися між собою й домовилися, що віднині годі бити байдики. Якщо вони незабаром поїдуть додому, то треба лаштуватися в дорогу. В них залишилося ще кілька невиповнених ящиків та кошиків, і наші мисливці вирішили шукати орхідеї без дядечка Франтішка, тим паче, що тепер тут було цілком безпечно.