Мисливці за орхідеями

Єнік і Вацлав аж подих затамували, побачивши, як швидко й спритно наздоганяла змія беззахисних звіряток.

Єнік раптом засмутився: йому було дуже шкода цих маленьких гризунів. Даремно дон Франтішек переконував його, що такий уже неписаний закон джунглів: дужий перемагає слабкого.

Зненацька десь неподалік пролунав пронизливий крик, і Єнік злякано притулився до Вацлава.

— Ех ти, герой! — засміявся дядечко. — Це ж тільки папуга! Подивись, цей пістрявий чепурун вітає нас у своїй домівці.

Цієї миті більш як десяток вивірок вискочили з лісу й метнулися через поляну до велетенського дуба. Вони спритно видряпалися по його міцній корі на самий вершечок і, розпушивши свої хвости, почали з цікавістю дивитися на просіку. А за. кілька секунд повз мисливців промчав і щез у лісі на смерть переляканий заєць.

— Увага! — крикнув своїм супутникам дядечко Франтішек. — Наготувати рушниці! Тут полюють не лише змії!

Сховавшись за дуб і затамувавши подих, мисливці чекали, хто з'явиться на поляні.

— Одверто кажучи, час до полювання не дуже підходящий, — пошепки зауважив дядечко. — Хижаки виходять на лови лише вночі. Напевно, ми ненароком порушили в одного із них солодкий сон — ото він і виліз із свого барлога серед ясного дня.

Раптом Вацлав побачив звіра. Гордий з того, що перший помітив його, він похапцем вистрелив, але, мабуть, схибив, бо звір щез у заростях. Судячи з його слів, це могла бути або пума, або просто дикий кіт.

Вацлаву, замість похвали, довелося вислухати розумну пораду: стріляти треба тільки влучно й не тривожити даремно всіх лісових мешканців.

Друзі повернулися ні з чим, і пастух порадив дону Франтішку піти вниз уздовж потоку й засісти де-небудь у затишному куточку — можливо, й пощастить щось уполювати.

— Розумію, — мовив дядечко. — Ви маєте на увазі оленів? Але ж м'яса у нас поки що досить! Я не люблю вбивати звірів без потреби.

— Ваша правда, — погодився пастух. — Ми теж не вбиваємо звірів без потреби. Тільки от завтра ми повинні повернутися на ранчо, а там усі дуже зраділи б, якби ми принесли шматок оленини, а надто молодої.

Цей аргумент переконав дядечка Франтішка. Звелівши нікому не відлучатися з табору, він пішов уздовж потоку. Швидко знайшов місце, куди вів лабіринт стежинок. Очевидно, олені ходили сюди пити воду. Сховавшись у кущах, дядечко Франтішек почав чекати.

Сонце вже от-от мало зайти, й зеленкувата лісова сутінь поступово забарвлювалася в рожеві тони. Звідкись здалеку долинало кумкання жаб; легкий вітрець шелестів у кронах дерев; десь скрикнув птах. Надвечір тихе дзижчання комашні змовкало.

Дядечко Франтішек геть забув про полювання. Він ліг на зелену траву, і йому пригадався рідний край, рідне полабське село, де точнісінько так само цілі ночі в ставку під лісом скрекочуть жаби. Перед ним постав його батько, сільський учитель, який сидить біля школи під липою і задоволено попихкує люлькою на довгому цибусі. Побачив він і матір, яка поралася на подвір'ї. Франтішку навіть здалося, що він чує її рідний голос.

Пригадалися йому й друзі дитинства. Цілісінький день бігали вони разом і пустували на сільському майдані, аж поки не посутеніє й батьки не покличуть вечеряти та спати.

Нараз дядечко Франтішек підняв голову. Метрів за тридцять од нього стояла олениця, а поруч з нею маленьке оленя. Поки оленя пило, вона сторожко прислухалася до кожного підозрілого шерхоту.

Дядечко Франтішек якусь хвилину дивився на цю зворушливу картину, відтак тихо відповз назад і повернувся до табору.

— Вітер дув з мого боку, і нічого сьогодні не нагодилося мені на мушку, — пояснив він пастухові, не звертаючи уваги на його глузливу посмішку.

VI ЖИТТЯ В ТАБОРІ

Після вечері нікому не хотілося йти спати. Перший день у лісі промайнув, наче в казці: ніхто не відчував ніякої втоми, і всі, розташувавшись навколо багаття, повели неквапливу розмову.

Вацлав з Єніком почали згадувати рідну домівку, а індіанці мовчки дивилися на вогонь і прислухалися до розмови людей із ранчо.

— Слухайте, друзі, — озвався, трохи помовчавши, дядечко Франтішек, — чи не міг би хто з вас дістати де-небудь доброго собаку? Або навіть двох? Я гарно заплачу.

— А чого ж, можна, — відказав хтось. — Тільки чому ви, сеньйоре, не натякнули про це на ранчо? Дістали б дуже гарних собак задарма.

Дядечко Франтішек усміхнувся й підкинув у вогонь хмизу.

— Я не люблю брати подарунків, за які не можу віддячити. І, крім того, мені потрібні не гарні собаки, а хороший пес тутешньої породи.

— Мисливський чи сторожовий? — спитав пастух.

— І той і другий. Один стерегтиме хатину, а другий міг би супроводжувати нас у лісі.

— Я можу дістати вам таких собак, тільки вони дорого коштуватимуть. Щонайменше десять песо, — мовив пастух і пильно подивився на дона Франтішка: що той скаже про таку ціну?

— Коли собаки мені сподобаються, то я заплачу й двадцять, та ще й дам п'ять песо тому, хто їх сюди приведе, — відказав Франтішек і несподівано підвівся: праворуч із лісу долинали якісь дивні звуки, наче хтось волік дуже важку ношу. Франтішек пішов у тому напрямку, звідки чулися ці звуки.

Пастух схопив палаючу галузку й побіг слідом за ним.

— Тю, та це ж черепаха! Можете не боятися! — весело вигукнув він. — їй захотілося пити, от вона й поспішає до потоку.

Вацлав і Єнік вистрибом побігли на їхні голоси; індіанці навіть не поворухнулися, очевидно, це видовище не викликало в них цікавості. Хосе тут же радісно запропонував убити черепаху — завтра він зварить смачний суп. Але дядечко Франтішек не дозволив цього, і черепаха безборонно посунула далі.