Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

"Сi!" -- вiдповiв Андреас.

"Але ж два королi не можуть правити одночасно!
– - зауважив чужий хлопець.
– - Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?"

"Йо!" -- вiдповiв Андреас.

А це, як вiдомо, означає "я".

Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце".

"Сi!" -- озвався Андреас iз трону.

Отодi вже всi збилися з плигу. Кричали, бiгали, жестикулювали руками й ногами, як умiють тiльки в Неаполi. Лиш Андреас на тронi лишався спокiйний i вдоволено дивився на той гармидер, бо навiть не здогадувався, про що йдеться.

Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скiпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон i низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять мiнiстри.

Всiх у троннiй залi це так здивувало, що придворнi враз умовкли, пороззявляли роти й витрiщились на обох хлопцiв. Але чорнявий, видно, не бачив тут нiчого незвичайного. Йому вся ця iсторiя здалася скорiш кумедною, i вiн так зареготав, що й усi довкола не змогли стримати смiх. Уся зала аж двигтiла вiд реготу. У жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зi смiху. А коли Андреас iще збiгав по свою матроську торбу та показав справжньому королевi лялькового матросика, тодi захитались вiд смiху навiть напудрована перука головного церемонiймейстера i в усiх сiмнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудрованi обличчя палацової обслуги.

Отже, королювання короля Анджело Агова скiнчилось так, як i почалося, -- реготом. Але Андреасовi довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. I вiн вважав, що так i треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Вiн сказав новому королевi: "До побачення", -- поцiлував його на iталiйський манiр в обидвi щоки, дiстав вiд нього розкiшний, оздоблений самоцвiтами кинджал для своєї матроської торби й пiшки покинув королiвський палац.

Коли вiн виходив брамою, варта вiдсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардiєць мовив:

"Минулися чудовi днi Неаполя!"

"Сi!" -- вiдповiв Андреас.

I подався в гавань, на корабель "Любонька". Останню свою нiч у Неаполi вiн проспав на своїй койцi в кубрику.

Але за ту нiч iсторiя з фальшивим королем розiйшлась по всьому Неаполю, тож коли вранцi "Любонька" виходила з гаванi, всi неаполiтанцi стояли на причалi, галасували, свистiли, розмахували капелюхами й гукали:

"Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!"

Капiтан Карстен Петерсон i вся команда зчудовано витрiщились на латальника вiтрил i спитали:

"Що це за люди?"

"Давнi знайомi", -- вiдповiв Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполiтанцям та гукати "сi!", "йо!", а потiм тричi натиснув на черевце свого лялькового матросика, i той тричi пропищав: "Агов!"

Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.

Коли один матрос розповiв йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.

"Подумай лишень!
– - гукнув Андреас.
– - Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя".

Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.

– - Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?

– - Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?

– - Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?

– - Нi, прадiдусю, не знаю!

– - Тодi я розкажу його тобi напам'ять.

Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:

Розумна панi Януцiс

В маленькому грецькому мiстi

Накульгує панi Януцiс.

В руцi вона держить пiдбора,

Питає у всiх: "Пух папуцiс?"

Минула вже шоста година,

Надворi помалу смеркає.

Питає вона: "Пух папуцiс?"

Це просто "Де швець?" означає.

Невчасно пiдбор вiдiрвався

В сердешної панi Януцiс,

Не може шевця розшукати.

I знову, i знов: "Пух папуцiс?"

Кульгає, питає, шукає,

Минула вже й сьома година.

Отак на одному пiдборi

Все мiсто вона обходила.

Та в мiстi шевця не знайшлося

Для бiдної панi Януцiс,

I марно вона там ходила,

Питаючи всiх: "Пух папуцiс?"

Минула дев'ята, десята,

I зовсiм надворi вже темно,

I панi Януцiс набридло

Шукати шевця надаремно.

Мiстечко отак обходивши,

Стомилася панi Януцiс.

I врештi вона перестала

Питати в людей: "Пух папуцiс?",

I сiла спочити на лаву,

Та ноги гарненько розтерла,

А потiм, подумавши трохи,

I другий пiдбор геть вiддерла.

Отак без шевця обiйтися

Додумалась панi Януцiс:

Вiддерла пiдбора, та й годi,

Немовби справдешнiй папуцiс.

I далi пiшла без пiдборiв,

Ураз переставши кульгати.

Як мати одного пiдбора,

То жодного краще не мати.

– - Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи двома словами взагалi нiчого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зi слiв "Де швець?" пуття нiякiсiнького.

– - Це точнiсiнько як iз папугою, -- сказав я.
– - Ви знаєте вiршика про папугу, прадiдусю?

– - Нi, Хлопчачок, не знаю. Там теж iдеться про двоє слiв?

– - Авжеж!

– - Ну, то розкажи!

Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:

Колись папугу навчили

"На добранiч!" гукати щосили.

Тепер вiн, коли свiтає,

Також "На добранiч!" гукає.

– - Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь.
– - З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.

Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав: