Мої Дікамерони
Шрифт:
Як я тепер розумію, ми з бабусею не цікавили ані німців, ані поліцаїв.
У якій справі тоді повз нас прогупали добрими чоботами поліцаї, не можу ані сказати, ані уявити.
А от що робили німці на лівому березі – зрозуміло. Вони охороняли той берег, щоб до річки не підкрались партизани й не лупонули по тих рожевих волейболістах.
От такий собі пейзаж, хоч би його варто назвати стафажем. Тобто таким видом пейзажу, де відбувається якась подія за участю людей.
А ось портрети з’явились пізніше, коли я намагався намалювати людей такими, як вони є. Хочу розповісти про портрет, що мені пощастило зробити через багато років після Миргорода. Моя остання студентська практика. Гасаю знаменитими трипільськими пагорбами. Прабатьківщина всього нашого
Горби, груди й пагорби тут крутими хвилями здіймаються й опадають. Земля трипільська тепла, жива, де заросла травичкою та полином, де засіяна медовою гречкою, де чагарниками закучерявилася на схилах. І я гасав цілими днями з горба на пагорб, з однієї долини в другу.
Отож, я вискочив на високу гору. На її вершку – чепурна хата. Побілена свіжо, призьба підведена рудою глиною. Стріха рівно підрізана.
Біля хати старий дід – борода сива, шовкова, із глибоких зморщок засмаглого обличчя визирають добрі сірі очі.
Я не міг пропустити таку натуру та швидко вмовив старого посидіти, поки я зроблю його портрет.
Відійшли ми трохи від хати. І посеред картопляних кущів я посадовив діда на одну табуретку, а на другій сам примостився.
Як тільки почала на папері вимальовуватися схожість, можна було трохи розслабитися. Ну ми й почали з дідом світську бесіду.
Хто я, звідкіля, для чого малюю? Тихо, благодатно. Тільки чути, як унизу під горбом гупають огірки у відро. То їх визбирує дідова донька, стара зморена жінка.
І раптом, далі там, ще нижче, за вербами наполохано закудкудакали кури й загавкотів песик.
Потім почулись і жіночі голоси. Усе гучніше та гучніше, а далі навіть скажено ревли. Обзивали одна одну брудними лайками, поки, після невеликої паузи, раптом один голос почав аж захлинатись, повторюючи: «Людоїдка, людоїдка, людоїдка, людоїдка!..» Жінка замовкла, певно, щоб хапонути повітря, перевести дух. І тут же, миттю, у відповідь високий і дзвінкий голос: «Шкода, що тебе не ззіли!!!»
Знову заревів перший голос, та все матюками, та все прокльонами. Аж захлинався голос, аж харчав…
– Я не штунда! – Дід хитає срібною бородою. – Але хіба личить отако гнути матюки?
– А чого це вони?
– Та їй курка подзьобала огірки… От вона й завелась… – відповідає дідова дочка.
Вона нечутно піднялася на пагорб із повним відром огірків. Утирає рясний піт із чола.
– Це в мене ще з Німеччини, коли на роботу погнали. Отака слабкість через ангіну. З того часу я горлом і мучаюсь… Візьміть огірочків, гарні вродились. Покуштуйте…
Та я відмовився, бо мінялось освітлення й треба було справді поспішати. Дочка старого пішла до хати. А з долини до нас, на пагорб, досі долітали хрипкі матюки.
– Чого це вона назвала її людоїдкою?
– Бо її батько й мати – людоїди. Я це діло добре знаю, бо я тоді був ісполнітілєм у сільраді. У мене, бач, руку покалічено. Я й у царську війну не служив через руку. І в гражданську війну не взяли… Тих, у кого коні були, тих хапали в їздові. І красні гнали, і денікінці гнали… Та я, бач, Бог милував, у яру переховався. З конем, возом і жінкою… Раз ото пішов подивитися, що там на кутку робиться… І якраз, як я визирнув із тернини, до мого двору під’їхав красноармієць і під стріху – пих! – вогником, а тоді – пих! – вогником під браму. Вогонь, як ласка, побіг по паркану. Я й не зчувся, як по всій вулиці полум’я зафуркотіло. Тоді вони поїхали на другу вулицю палити… Поки знову строївся, ох і важко було… У колгосп, значить, як загнали, то мене ісполнітілєм призначили. Бо в мене рука калічна. А ноги були добрі – швидше всіх дійду, куди треба. Отож мені, бо я був ісполнітілєм, довелось того недоїденого чоловіка поховати… Він був із села Долина. Був одягнений у кирею з відлогою. Із Києва ніс торбинку борошна. Чи виміняв, чи купив, я вже не знаю. Вечір його якраз у Щербанівці застав. Та ще й дощ ішов, коли він до села додибав.
Йому б ще трохи пройти, хіба тут далеко? І він би був удома. А він почав проситись до людей переночувати. Його, звісно, ніхто не пустив. Тільки от людоїди й впустили. Вони його в комірчині поклали спати. Уночі чоловік узяв сокиру і вони удвох із жінкою впорали того перехожого. Хоча вони й зішкрябували і зливали кров, та не змогли скрити слідів. Бо з того кров била так, що навіть на стелі в комірчині були бризки крові.Може, ніхто б і не взнав, якби якогось дня не прийшла з долини його жінка. Почала питати в людей, чи хто не бачив чоловіка в киреї з відлогою. Ніхто не озвався. Тільки одна жінка сказала, що до неї той чоловік просився. А того, що живе вона одна з дітьми, то вона боялася пустити його до хати. І направила до сусідів, бо в них є хазяїн… Тоді долинянська жінка побігла до сільради… І вже гуртом, і уполномочений з ними, пішли й упіймали їх на гарячому. Знайшли й кирею з відлогою, і торбинку від борошна. І поруч дерев’яні ночовки з рубленою печінкою та кришеною цибулею.
Чоловіка й жінку забрала міліція. І більше їх ніхто не бачив і ніхто в селі про них нічого не чув… Ну а їхні діти в селі лишились… Мені голова сільради наказав, бо я ж ісполнітєль, зібрати все й закопати на цвинтарі. Я взяв у них із хати велику хустку, згорнув туди і голову обсмалену, і печінку порубану, зав’язав у вузлик і поніс отуди на цвинтар…
Дід все розповідав спокійно, неквапно, але коли сказав: «Отуди на цвинтар…», – раптом підвівся й показав кривою рукою на далекі пагорби.
Здається, після дідової оповіді ми обоє мовчали. Але коли несли табуретки до хати, дід виголосив:
– Спасибі, що зайшов та поговорив по-людськи. А то цілий день сидиш і немає з ким і погомоніти. Бо тільки троє нас одногодків лишилось. Один геть здитинів і нічого не тямить. А другий – ще краще – став штундою і весь час під гітару руські пісні править. Господи, як то страшно, коли ні з ким побалакати про те життя, що було в молодості…
Як прийшов увечері додому й показав своїй господині малюнок, вона вигукнула:
– О! Дід Клочок. Дуже старий дід…
Коли потім я повернувся до Києва, то зробив з портрета діда Клочка (на свій сором, я так і не взнав його імені та прізвища) один пристойний офорт: «Дід мій, дударику». Не малювати ж мені його з обсмаленою людською головою в покалічених руках. Тоді б мені за такі малюнки голову відірвали!.. Ну а зараз?..
Форшмак із сельодки
Хочу розпочати цю історію якомога точніше. Але в усьому тому є для мене якщо не загадка, то питання, на які я не зможу відповісти. Не зможу дати точної відповіді. А за мамою та бабусею Мінною давно вже земля закрилася, і я не спитаю вже їх: «Де воно все сталося?» Хоча, власне, перше питання: «А це, а те, коли це сталося?» Після довгих (справді!), а часом і дурних розмірковувань можу тільки сказати, що все було пізньої осені сорок третього чи ранньої весни сорок четвертого… Сидів я на залізному ліжку в присмерковій кімнаті з низькою-низькою стелею. На ліжку сидів не тому, що хворів, а тому, що для гулянок на подвір’ї не було взуття, а в тісняві хати заважав би.
Ще до обіду прибігла мама (раніше такого ніколи-ніколи не траплялося) і сказала, щоб бабуся й дівчата все-все приготували. Бо цього разу, без сумнівів, їй передали, ну точно, точнісінько, що в госпіталі об’явились двоє ходячих, які справді, без брехні, бачили нашого «папу Грішу». І сьогодні ввечері вони до нас прийдуть у гості і все-все розкажуть… І на додаток мама розкрила старий подряпаний портфелик і витягла з нього паперовий згорток із розплилими жовтими плямами. Поклала згорток на край столу і сказала, щоб бабуся Мінна зробила «форшмак із сельодки». Та й мерщій побігла на роботу. (Якби я міг пригадати, яка в мами тоді була робота, то відповів би: «А де все це воно відбувалося?»)