Моє слово

– Або що мене маєте питати?

– Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?

Тут Онуфрієві почала помагати публіка.

– Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш бу­ки,- казали з сіней ґазди.

– Я, бігме, лиш раз ударив!

– Чим?

– Сапом.

– По чім?

– По плечах.

– Ну, а Каленик?

– Я не знаю.

– Як не знаєш, то сідай.

– Каленик Золотий!

– Я сам.

– Ти вбив Міхайла?

– Єго вбило єго богацтво.

– Лиш не змудра, Каленику.

– Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а бо­гачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

– Добре набили, але хто вбив?

– Я не тямлю.

– Памнєть коротка якась.

– Чим бив-ес?

– Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на пару­б­ків. Ці ймили Каленика в руки.

– Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити.

І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуф­рі­єм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують».

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі по­м­сти.