Моксель, або Московія. Книга друга

Церкви (храми):

1. Преображення Господнього. "Собор, у Нижньому Новгороді, у Кремлі, побудований... у 1225 році" [51, с. 366—367].

Церква татарами не пограбована.

2. Архангела Михаїла. "Собор, у Нижньому Новгороді, у Кремлі; побудований... 1222 року".

Татари в 1238 році церкву не порушили.

Село Городець

Монастирі:

1. Федоровський-Городецький, або Радиловський, монастир (чоловічий), у селі Городці. "Коли заснована ця обитель, точних відомостей немає; а відомо тільки, що вона існувала... до навали Батия, котрим... у 1238 році спустошена" [51, с. 361—362].

У цьому монастирі нібито прийняв схиму та помер 1263 року так званий Невський, повертаючись зі столиці держави Сарая-Берке.

Ми досить ретельно перелічили всі існуючі до 1238 року монастирі й церкви в так званій ростовсько-суздальській землі (разом із рязанською). І змогли переконатися, що християнська релігія насаджувалася переважно в місцях поселення князів. Вона цілковито відсутня в лісових мерянських (фінських) поселеннях.

Фінський етнос країни Моксель дуже довго не сприймав ні чужого князя, ні релігію, котру той сповідував. Тільки після того як князь і його перші дружинники разом із жінками-мерянками породили сотні "перших фінських великоросів", християнська релігія стала по-справжньому вростати в середовище фінського корінного етносу. Однак до 1175 року (кончина Андрія Боголюбського), як визнавав професор В. О. Ключевський, навіть самі князі в тій землі були більше язичниками, ніж християнами.

Дуже важливо відзначити той факт, що до 1238 року ми практично не бачимо наявності християнських пустинь у мерянській глибинці. Це зайвий раз підтверджує незначне просування православ’я в середовище місцевого етносу.

Вивчивши всю територію 10 центральних губерній Московії, ми виявили церкви й монастирі лише в 13 поселеннях колишньої країни Моксель, які існували до 1238 року. Ще раз нагадую: жодної церкви, ні одного монастиря в той період не зафіксовано на територіях Московської, Костромської, Калузької, Тульської та Пензенської губерній. Тобто якщо врахувати, що у всій країні Моксель на 1238 рік проживало близько 200 тисяч населення, то християнами з них могли бути тільки 5—6 тисяч. Не більше! Тому що "міське", до речі фінське, населення, згідно з твердженнями російських істориків, було "незначним".

Які головні висновки маємо право зробити з першого періоду просування православ'я в ростовсько-суздальську землю в 1073—1237 роках?

Ось вони:

1. Першим історично достовірним єпископом, який прибув у ростовсько-суздальську землю, був святий єпископ Леонтій. Він з’явився в країні Моксель 1073 року і був убитий місцевим населенням. Меряни відкинули християнську релігію, а спертися на князівську владу церква в ті часи не могла. Князівської влади та її представників у 1073 році в ростовсько-суздальській землі не існувало.

2. Першим монастирем (із церквою), що з’явився в ростовсько-суздальській землі, став Богоявленський чоловічий монастир, відкритий 1090 року святим Авраамієм на березі озера Неро. Саме представник фінського етносу Авраамій був висвячений другим ростовським єпископом святим Ісаєю в архімандрити й упродовж багатьох літ (після смерті єпископа Ісайї) проповідував християнську релігію серед фінського етносу.

Релігія змогла прижитися серед частини мерян тільки тому, що зважилася на "двовірство". Вона зберегла місцевому населенню їхні звичаї та їхніх язичницьких богів — камені Кардо-Сярко. Все інше, що проповідує московська історична й релігійна міфологія, належить до словесної полови, тобто — до звичайного словоблудства.

3. Головне. Православ’я наприкінці XI сторіччя в ростовсько-суздальській землі почало поширюватися не серед слов'ян, котрі невідь-звідки взялися, а саме в середовищі фінського язичницького етносу. Тому що сторонні люди поселилися б у першу чергу на магістральних ріках — Волга й Ока. А ми бачили (історія про це свідчить), що християнство перше своє коріння пустило в "Мерському стані" — Ростові, Суздалі, Володимирі. Тобто в споконвічній фінській землі, у глухій мерянській обителі, далекій від магістральних рік. Хоча, як засвідчили археолог граф О. С. Уваров і професор А. П. Богданов. меряни до кінця XI століття вже заволоділи територією всієї мерянської землі.

Такі головні, фундаментальні підсумки періоду невпевненого просування православ’я (1073—1237) в країну Моксель.

Про безліч супутніх підсумків згадувалося вище. Нема рації повторюватися.

8

ІІ. Період відданого служіння Орді

Другий період просування християнства в ростовсько-суздальську землю займає 1238—1354 роки. Ми розуміємо, що подібний розподіл є дещо умовним. Однак наш розподіл часу на періоди ґрунтується на певних принципах.

Так, перший період поширення християнської релігії в ростовсько-суздальській землі (1073—1237), цілком зрозуміло, мав корінну відмінність від наступного — другого — періоду. Тому що православні владики та їхня паства, як і нехристиянське населення землі, починаючи з 1238 року, увійшли до складу нової потужної держави — Золота Орда. Природно, відбулася докорінна зміна існування самого етносу і його поводирів. Православна церква, прийнявши клятву на вірність ханові, стала під його захист. Ханська влада в ростовсько-суздальській землі, починаючи з 1237 року, була чудово організованою, чіткою й твердою. Сподіваюся, читачі пам’ятають, як уже в 1239 році за неслухняність і смуту, за доносом Великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича, були покарані жителі "зачастокольних міст" Мурома і Городця.

Треба також мати на увазі, що фінське населення, котре прийняло християнство, мало перевагу перед мерянами-язичниками, оскільки було під захистом законно діючого владики. Цей фактор захисту став вирішальним у третьому періоді становлення християнської релігії в ростовсько-суздальській/землі, коли митрополит Алексій, починаючи з 1354 року, став практично управителем (з дозволу ханів) тієї землі. Митрополит, віддано служачи ханам, одержав від них повноваження на поголовне залучення язичницького фінського етносу в православ’я. Ханська влада побачила користь у зборі розрізненого лісового населення в підконтрольну релігійну громаду. Тому той період (1354—1505) виокремлений нами і названий — "період монастирського засилля". Саме в цей час територія майбутньої Московської губернії вкрилася монастирями, що сприяло залученню фінського етносу в православ’я, а головне — виникненню багатьох дрібних поселень і "зачастокольних міст". Це різко зміцнило Московський улус перед іншими улусами Золотої Орди.

Ханська влада й православна релігія, як ми писали вище, стали тими двома ключовими джерелами, які породили московську державність.

Такі характерні риси кожного із трьох періодів.

Отже, перейдемо до другого періоду становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Не варто думати, що методи дії церкви мінялися чітко по роках. Такого бути не могло. Православна церква завжди була винятково консервативною в питаннях впливу на людину. Увійшовши в підпорядкування до ханських баскаків на місцях, вона й далі, з їхнього дозволу, продовжувала втягувати місцеве фінське населення під свою опіку. Однак справа просувалася надзвичайно важко.

І тут православ’я Золотої Орди започаткувало кілька рішучих, неординарних дій. Навіть не в питанні поширення, а в організаційному. Скоріше, в стратегічному питанні свого закріплення в складі ідеології нової держави — Золота Орда.

Пропоную більш детально вивчити випадки призначення і дії перших митрополитів Золотої Орди. Напередодні навали Батия на Київ, а це кінець 1240 року, у місто прибув із Константинополя новопризначений київський митрополит грек Іосиф. Під час штурму Києва митрополит Іосиф загинув. В історії не збереглося про цей факт докладних вісток, або принаймні мені вони не відомі.