Моксель, або Московія. Книга друга

Ця назва московитів і їхньої землі в давні часи була історично узаконена і зайвий раз свідчила про існування в X—XVI сторіччях абсолютно різних етносів на сучасних землях Русі-України і Моксель-Московії.

Із XIII сторіччя до нас дійшла чудова книга "Подорож у Східні країни" Вільгельма де Рубрука року Благості 1253". У 1253—1255 роках велику імперію Чингісидів відвідав посол короля Франції Людовика IX — Вільгельм де Рубрук. Він доставив ханові Сартаку, старшому синові Батия, лист короля Франції. На той час у Європу проникла чутка, що старший син хана Батия — Сартак — сповідує християнську релігію. Почувши цю звістку, європейські монархи спробували встановити контакт із майбутнім правителем Золотої Орди. Одночасно попробували одержати дозвіл на поширення католицької віри серед населення.

Мусульманська релігія в ті роки (1253 рік) ще не зуміла закріпитися в імперії. Відтак Рубрука у вищих ешелонах влади зустрічали доволі прихильно.

Однак із 1250 року в імперії вже був християнський митрополит Кирило, висвячений у сан із дозволу хана Батия, тому Рубрук не отримав права на проповідь католицької віри. До речі, Рубрук не приховував цього факту в своїй книзі. Водночас він виразно засвідчив, що в 1253 році лише брат хана Батия — Берке — сповідував іслам. А вся імперія і влада стояли перед вибором релігії.

Вільгельм де Рубрук був винятково розумною й спостережливою людиною. Ті достовірні й незаперечні факти, які він доніс до нас. є безцінним історичним скарбом.

Недарма Катерина II, видаючи в 1795 році книгу Плано Карпіні "Історія Монгалів". навідріз відмовилася видати книгу Рубрука. Хоча книга Рубрука в ті роки була відома і досить популярна в Європі, Ї! навіть цитує М. М. Карамзін у своїй "Історії", свідомо перебріхують.

Знала імператриця, що робила. І нащадкам своїм заборонила видавати книгу Рубрука.

Лише 1911 року в Російській імперії видавець А. С. Суворін уперше опублікував книгу Вільгельма де Рубрука "Подорож у Східні країни". Ясна річ. У 1911 році перебрехати книгу Рубрука, як це зробила Катерина II з книгою Плано Карпіні, вже було неможливо. Тому до нас дійшли великі, незаперечні свідчення. Скористаємося ними.

Ось виписка з книги посла короля Франції, яка стосується далекого українського буття: "На півночі цієї області (Криму. — В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких е соляні джерела; як тільки вода їхня потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, як лід: із цих солончаків Батий і Сартак мають великі доходи, тому що з усієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів-іперпера" [10. с. 68—69].

Написано — мов сфотографовано! Маємо незаперечне свідчення господарських зв'язків русичів-украінців XIII сто ліття з Кримом. Про що цс може говорити?

По-перше: про відновлені до 1253 року господарські й торговельні зв'язки у землях колишньої Київської держави. Вочевидь, втрати від військ хана Батия були не настільки великі, як нам намагалася нав'язати московська історіографія. Тому що їздили в Крим по сіль "з усієї Русі". Тобто в 1253 році "вся Русь" жила, працювала і вільно їздила в Крим.

По-друге: налагодження за короткий час, після військового розгрому, торговельних зв’язків із Кримом свідчить про існування їх і до приходу в Київ військ Батия. Тобто господарські й торговельні зв’язки між Руссю і Кримом були тільки відновлені. Бо свідчення про доставку солі з Криму у Велике Київське князівство зустрічаємо і в стародавніх літописах. Нічого дивного констатацією самого факту торгівлі сіллю Рубрук не відкрив. Він уразив нас свідченням масштабності цієї торгівлі — "з усієї Русі". Тобто торгівля між Руссю і Кримом мала не епізодичний характер, а постійну основу. Адже Батий і Сартак із цієї торгівлі мали "великі доходи".

Навіщо я розвиваю свідчення Вільгельма де Рубрука?

Тому, що російська імперія дотепер втовкмачує світовому співтовариству, нібито саме російські мужики (з Тамбова і Рязані), починаючи з XVIII століття, почали обживати й облаштовувати землі так званої "Новоросії". Хоча в XII—XIII століттях українські чумаки вже вільно себе почували в степах Причорномор’я і Приазов’я. Вони не лише їздили поспіль, а одночасно будували там житло, розводили худобу, обробляли землю, вирощуючи просо.

Рухаючись по землі Русі лише в одному напрямку, Вільгельм де Рубрук зустрічав на своєму шляху багато селищ русичів, котрі здійснювали перевіз через ріки за наказом хана Батия. Про це він написав у книзі. Ось така правда відносно "тамбовської Новоросії".

Однак нехай ні в кого не виникає спокуса поширити слово "Русь" на московитів XIII століття. Великий мандрівник дав чітке позначення землі Русі та її кордонів. Послухайте: "На північ від цієї області (Перекопу — В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)" [10, с. 85].

І далі не менш чітко: "...досягай великої ріки Танаїду... Ця ріка слугує східним кордоном Русі" [10, с. 87].

Хоч як би вивертали московити свої вигадки, але за Доном в 1253 році не існувало іншої "Русі". Тим паче її не могло бути в межиріччі Оки і Волги, у знаменитому "Мерському стані". Там проживав зовсім інший народ, який до приходу хана Батия мав свого "государя" і, природно, свою "державу". І Вільгельм де Рубрук ще розповість нам про це.

Хочу порадити українським історикам більш виважено підходити до московської брехні "про появу українського чумацтва в XVI столітті". Не вірте відвертій облуді! Адже корінь чумацтва, праці та волі варто шукати в XI—XII століттях нашої історії. Уже в ті далекі роки русичі-українці обживали і облаштовували степи Причорномор'я.

Отже, Рубрук почав свій шлях 7 травня 1253 року із Константинополя й прибув у Солдайю, сучасний Судак, 21 травня. Відтак із Солдайї — до кримського Перекопу, а далі — до ставки хана Сартака — він із людьми, котрі супроводжували його, рухався на возах і був у дорозі з 1 червня до 31 липня. Швидкість руху на возах у ті часи не перевищувала 30—35 кілометрів на день. Воли мали потребу в їжі й відпочинку. Тоді як пересування на конях дозволяло подолати на добу близько 100 кілометрів.

Послухаймо мандрівника. Позаяк далі, від ставки Сартака до Каракорума, він рухався на конях.

"...Майже кожен день, наскільки я міг обчислити, долали таку відстань, як від Парижа до Орлеана" [10, с. 102].

Відкривши карту Франції, неважко визначити, що відстань становить близько 100 кілометрів. Запам’ятаємо це свідчення Рубрука, воно знадобиться.

Необхідно дуже старанно використовувати свідчення, не допускаючи ні найменшого проникнення "доважку брехні" й відволікаючих маневрів московських істориків. Будемо користуватися словами мандрівника, без жодних попутних московських "уточнень і пояснень". Тому що там завжди є "доважок брехні". Так, додаючи до книги "Карту шляху Іоанна де Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука", видавці самовільно змістили місце ставки хана Сартака в межиріччі Волги і Дону, куди прибув Рубрук 31 липня 1253 року, майже на 200 кілометрів на південний схід. І, як побачимо надалі, це було зроблено свідомо. Бо місце стоянки ставки Сартака визначене абсолютно точно.