Молоді літа короля Генріха IV

Це не злякало юнака, він витерпів і всі образи, що посипались на нього. Під кінець губернатор сказав, скільки йому заплатять за цю зраду. Ті гроші мала виплатити потім рахункова палата в По. Тоді Анрі сів на коня й поїхав; про підвал він забув, і Біронів посланець лишився на волі. А втім, від тієї години за ним пильно стежили: куди він піде, з ким розмовлятиме. Але він ховався й мовчав, і врешті вирішили, що йому можна довіритись. І ось із порожніми руками й одним однісіньким реченням, яке мав переказати усно, гонець з'явився до пана, який його послав.

Наслідок був той, що маршал Бірон справді вибрався до однієї самотньої садиби, яка називалась «Кастера», залишив свою нечисленну охорону в кущах, а далі поїхав сам. Над вибляклою луговиною вітер гнав по небу чорні хмари. Маршал любив вітер, тому їхав без капелюха — та й без плаща, бо його зігрівало вино. Сидячи на своєму коні, кощавому, як і він; сам, Бірон весь час хитався з боку на бік, але не падав. Що він ніколи не впаде з коня, це знали всі. Хто бачив його там, відразу впізнавав жовту лису голову, суворий погляд — торохтючий кістяк на шарнірах. Вітер, пустельний луг — і смерть верхи на коні; тож не до сміху було людям, що їх губернатор посадив у засідку біля садиби. Маршал попався в пастку, як і заслуговував. Йому вже не помоглося б, якби він завернув коня й подався навтікача. Адже до самотнього, голого будинку з одним вузеньким балкончиком високо вгорі, аж під дахом, лишилось кроків сто.

На балконі з'явилась людська постать. Маршал Бірон відразу спиняє коня, відчувши в тій появі щось непевне: недарма його муляли якісь передчуття. Постать на балконі не вийшла з дверей, вона з'явилась надто раптово. Невже вона сиділа долі, а потім підвелась? Не може бути — така вельможна особа, як пані Катрін!

Бірон бачить її цілком виразно, вино ніколи не тьмарить йому зору. І стару королеву він знає дуже добре: це її велике, масивне обличчя під удовиним каптуром. І голос, що він чує,— це її голос, він його ні з чиїм не сплутає. Агріппа недарма чотири роки вивчав її благодушно-зловісні інтонації й наслідує їх досконало.

— Ах ти паскудо! — гукає він униз, назустріч самотньому вершникові.— Стій, паскудо, де стоїш. Що це ти тут витіваєш? Киснеш у вині та перекидаєшся латинськими віршиками? І за це хочеш загарбати цілі міста, обікрасти королівство? І я маю чекати, поки ти привезеш мені короля Наваррського, мого любого зятенька? Та я краще сама приїду й помирюся з ним, це ж іграшки, аби тільки я привезла з собою гарненьких дівчаток. А що скоїлось у тому млині? Де ти сам тоді був? Замість ловити його, валявся п'яний у шинку!

Маршал дослухав ту чудну тираду до кінця. Поки вона скінчилась, він уже все збагнув — висмикнув з-за пояса пістоля й вистрелив. Фальшива пані Катрін устигла сховатись, і куля тільки вибила ямку в стіні. Бірон ударив коня острогами, але в ту мить із-за рогу будинку вихопився другий вершник — губернатор, чи так званий король Наваррський, шибеник, що бере на глузи заслужених маршалів. Старий зустрічає його крицевим поглядом, не розціплює зубів, а рука сама піднімає пістоль.

— Добре, що він уже вистрелений! — зачіпливо гукає Анрі.— Ви б раді весь королівський дім перестріляти. Доведеться мені сповістити королеву-матір, що ви націлялись у неї, пане де Бірон.

Той із люті не може вимовити й слова. Нарешті з його уст виривається:

— Ви мені підставили опудало — відвислі щоки й товстий ніс із воску, а постать напхана клоччям. Але, спасінням душі присягаюсь, якби то була й справжня пані Катрін, я б не пошкодував, що вистрелив.

— Ого, який ви герой! — під'юджує його Анрі.— Сам бог Марс власною особою промовляє до мене!

— Міста будуть мої! — горлає маршал Бірон. — Моя буде вся провінція! Король Наваррський чи король Франції — мені однаково, у мене на всіх знайдеться зашморг! — репетує він. Бо хоч із коня Бірон не впаде й хоч зору йому вино не затуманило, але самовладання і ясність розуму все ж покинули його'.

— Отепер ти себе виказав, падлюко! — промовляє ззаду знайомий жирний голос. На балконі знову стоїть пані Катрін і тикає в маршала пальцем. Бірон, раптом увесь затрусившись, повертає коня й кидається навтікача. Тоді навперейми йому вилітають озброєні вершники, спиняють його й не підпускають його небагатьох охоронців. Але сутичку, що почалась була, уриває, наказ губернатора:

— Пропустіть його! Тепер ми знаємо, що він за цяця.

Бірон поїхав. Агріппа, перебраний старою вдовою, починає витанцьовувати на своєму балконі, а внизу всі плещуть йому, і люди, що повиходили із схованок, теж пускаються танцювати. Завтра чутка про цю комедію розійдеться по всьому краю, і весь край реготатиме, як ми. А сміх — теж непогана зброя проти ворога. Бірон муситиме сховатись, і то надовго, а тим часом при паризькому дворі дізнаються якраз стільки, скільки треба. Не більше. Про балкон ми змовчимо.

Оз, або людяність

У маршала після цієї пригоди розболілась печінка, і хвороба не давала йому посилати гінців до Парижа. Він бризкав жовчю через таке приниження перед своєю провінцією й усім королівством: йому здавалося, що він і в ліжку чує регіт. При дворі — хоч Анрі в своїх повідомленнях цього й не згадував — стало дуже добре відомо, що маршал Бірон нібито стріляв у підроблену постать королеви-матері. Король Франції, якому маршал погрожував зашморгом, хотів викликати його до Парижа й віддати під суд парламенту. Та пані Катрін переконала сина, що двох його ворогів, які й самі ворогують між собою, найкраще лишити там, де вони є. Отож намісникові губернатора все минулось безкарно, а від Анрі двір відбувся самими обіцянками.

Зате він відплатив за багато Біронових капостей, поки маршал був пригнічений і хворий. На жаль, у тій помсті Анрі мусив дозволяти й найприкрішу жорстокість, бо його солдати були страшенно люті на нелюдів ворогів. Але й сам він та його люди здавались не меншими нелюдами в тих містах, що з якоїсь причини були вірні його намісникові. І з одного, й з другого боку сама лиш гола чутка накликала найсуворішу кару, за яку своєю чергою мстилися ще немилосердніше. Обидві сторони робилися такі, якими вважали одна одну, ба навіть гіршими, й не могли вже спинитись у власній жорстокості.

Якось, коли Анрі їхав з Монтобана до Лектура, його сповістили, що на нього влаштовано засідку. Він зразу послав панів де Роні й де Мея з двадцятьма п'ятьма кіннотниками очистити небезпечну дорогу. Коли це було зроблено, триста ворогів утекли й сховались у великій церкві з міцними мурами: їх довелося підкопувати, що забрало два дні й дві ночі. Коли обложені здалися, король Наваррський хотів був шістьох повісити, а решту відпустити під чотири вітри. Одначе не зміг виявити такого милосердя, бо несподівано стало відомо, що це ті самі католики, які мерзенно повелись у місті Монтобані.

Не вдовольнившися тим, що зґвалтували шістьох молодих протестанток, недолюдки ще «набили порохом жіночу природу» нещасливиць, підпалили ґноти, і шістьох молодих доброчесних дівчат розірвало на шматки. Тому всі три сотні полонених були без жалю порубані.

Під час цієї різанини Анрі вже їхав далі, ніби втікаючи. Його вкинуло в розпач те, що доводиться плямувати свою добру славу такими кривавими розправами, бо намісник не зупиняється ні перед якими злочинствами. Біронові того й треба було, щоб міста з самого страху зачиняли брами перед губернатором. Справедливість і любов до послуху, якими той уже вславився, мали обернутися в жорстокість — такий був Біронів задум. Справді, намісник обрав найкращий шлях до того, щоб зробити ім'я Анрі таким ненависним для людей, як і його власне. Анрі це зрозумів і, втікаючи від різанини, вчиненої з трьома сотнями полонених, постановив собі надалі діяти не так, як його вимушує намісник.