Молоді літа короля Генріха IV

— Що ти робиш? — раптом спитав син Жанни, — Йому ж боляче!

— А як же ще його вбивати? — відказав Гіз. Та Цезар тим часом вивернувся з-під нього і, опинившися зверху, почав немилосердно його лупцювати. Наваррі довелося тримати Валуа, щоб той не замордував Гіза.

Анрі волів би вже блазнювати. Ті двоє не розуміли, що можна битись і водночас не брати цього до серця. Його гра тільки тішила, а вони розлючувались по-справжньому і горлали: «Убий його!»

Він був нижчий за більшість своїх однолітків, мав смагляву шкіру, а волосся русяве, його обличчя й очі були жвавіші, ніж у них, а розум теж меткіший. Іноді всі вони обступали його й розглядали з подивом, ніби щось зовсім чудне: муштрованого ведмедя чи мавпу.

Хоч як його захоплювала буйна уява, він міг несподівано побачити правду; а товариші запитливо перезирались, вони не розуміли, що він каже, бо мова його надто збивалась на рідну говірку. Обидва його тезки якось помітили, що він замість «тарілка» вимовляє «талірка», але не поправили його, а навпаки, самі почали при ньому казати так. Він, звісно, відчував, що вони мають якусь спільну перевагу над ним. У ту пору йому часто снилися сни. Про що? До ранку він забував. Аж коли Анрі збагнув, що нудьгує за домівкою, нудьгує страшенно, нестямно, він здогадався, що йому сниться щоночі: Піренеї.

Коли помер батько

Він бачив їх, високі аж до неба, порослі зеленим лісом, уві сні ноги переносили його туди прудко, мов вітер, а на горах він сам робився великий, як вони, як ті гори. Він міг нахилятись аж до замку в По й цілувати в уста свою любу матусю. Від туги за рідним краєм він знову занедужав, як колись через обідню. Спершу гадали, що в нього віспа, але то була не віспа. Батько тоді одвіз його на село, бо Антуан Бурбон знову вирушав у похід і не хотів зоставляти малого сина в Парижі самого. Анрі не менше боявся й сільської самотності і благав тата, щоб той узяв його з собою до війська. Та Антуан не міг цього зробити хоч би вже тому, що мав там коханку.

Коли він від'їздив, Анрі трохи провів його верхи на своєму конику. Йому несила було розлучитися з батьком, він ще ніколи так не любив цього гарного бородатого чоловіка в бойовому обладунку; адже це його тато, і вони ще разом! Ну ще трохи, ну до роздоріжжя, ну до річки! «Я швидше доїду туди, ось давай навзаклад! Я знаю стежку навпростець! За лісом ми знову з'їдємось!» Так він хитрував, аж поки батько розсердився й відіслав його додому. А за якихось півтора місяця Антуана не стало. Коли на деревах пожовкло листя, до його сина прибув посланець із звісткою, що короля Наваррського вбито.

Принц, його син, трохи не скрикнув, та відразу стримав сльози і спитав:

— Це правда?

Бо він уже встиг звикнути до того, що йому брешуть і наставляють пастки.

— Розкажи, як усе сталося!

Недовірливо вислухав він розповідь, як король наказав принести йому обід до окопу. Пажа, що прислуговував йому, вже поранило кулею. Друга на смерть уразила капітана, що стояв на відкритому місці поряд і справляв тілесну потребу. І треба ж було ще й королю вийти на те самісіньке місце! Ну, і як же інакше — третя куля влучила в короля, саме коли він став до вітру.

Аж тоді в малого Анрі полилися сльози. Він зрозумів, що це правда, бо знав батькову безтурботну відвагу. Йому краялось серце, що сам він був у ту годину далеко, не міг брати участі в бою, не міг поділяти з батьком небезпеку, як цей слуга, татів улюбленець.

— Рафаелю! — заволав він до слуги. — А король мене любив?

— Коли він помирав від рани — вже на судні, що мало відвезти його до Парижа…

— А хто тоді був біля нього? Скажи, я хочу знати!

Слуга не сказав малому, що Антуан помер на руках у коханки.

— Тільки я сам, — запевнив він. — Коли мій пан відчув, що надходить кінець — увечері, о дев'ятій годині,— він ухопив мене за бороду й сказав: «Служи добре моєму синові, а він хай добре служить королю!»

Ніби навіч побачивши перед собою ту сцену, Анрі перестав плакати і теж учепився Рафаелеві в бороду. Йому здавалося, що нема в світі нічого прекраснішого, ніж отак по-геройському вмерти за короля Франції, як його батько Антуан.

Пам'ять про батька визначила наступні два роки в хлопцевому житті. Два роки він не бачив матері. Весь цей час на Жанну тиснув генерал Монлюк; тим тиском пані Катрін досягла того, що з королевою Наваррською можна стало сяк-так ладнати. Пані Катрін була мастачка в таких справах, бо не вміла палко ненавидіти, як Жанна д'Альбре: вона просто діяла відповідно до обставин. Найсильнішим її ворогом лишався рід Гізів, а протестантів удалося поки що приборкати. Тим скоріш вона могла використати їх, а насамперед їхню духовну проводирку. Добре все обміркувавши, пані Катрін постановила ось як.

Юного принца Наваррського зробили правителем провінції Гієнні, як був колись його покійний батько; дали йому титул адмірала, сто душ охорони, але він мусив лишатися при дворі. А його заступником на півдні призначили, звісно ж, Монлюка — того самого Монлюка, на якого так нарікала Жанна. За те вона дістала змогу виховувати свого Анрі як їй завгодно, хоча й не при собі. Відразу вона прислала йому його давнього вчителя, простосердого Лa Гошері, а взагалі керувати принцом доручено хитрому Бовуа, і до обідні Анрі більш не ходив. Він знову став протестантом, та це його вже не схвилювало.

Він сказав сам собі: «Народився я католиком, матуся зробила з мене гугенота, і ним я залишуся, хоч батько й посилав мене знов до обідні — чи, власне, не батько, а пані Катрін, — і лицарі ордену цілували мене. А якби я тепер виступив на бій разом з людьми істинної віри, як воно мені й годиться, — і серце хлопцеве забилося швидше, — тоді вони вже б не цілували мене. Мені б довелося, чого доброго, самому цілувати їх, бо вони могли б і перемогти нас, а тоді я знову став би католиком. Таке життя».

Серце його забилося ще дужче. «Ні! — подумав він. — Перемогти або вмерти». Цей девіз, «Aut vincere aut mori», він написав навіть на квиточку лотереї, і пані Катрін спитала його, що це означає. Та Анрі відповів, що він не знає.

Дивний гість

Анрі вже минав одинадцятий рік, коли його взяли у велику подорож короля Карла Дев'ятого по Франції. Королева-мати вирішила, що час уже всьому королівству побачити її сина і першого принца крові, Анрі Наваррського, теж треба показати скрізь у Карловому почті — нехай люди бачать, що він, протестант, усе-таки лише васал короля. І хто ж знову перекреслив усі плани хитрої гладухи? Чи принаймні гадав, ніби перекреслив? Жанна д'Альбре. Вона несподівано з'явилась на сцені: приїхала до міста, де саме зупинився двір, приїхала як незалежна володарка, з трьома сотнями кінноти й аж з вісьмома пасторами.

Прибувши, вона трохи помолилась удвох із сином, а тоді зразу напустилась на пані Катрін із докорами та вимогами. Вона, мовляв, залишила сина в приятельки як запоруку згоди, а натомість Монлюк заборонив у Беарні проповіді, та ще й гіршого доводиться чекати — зустрічі Катерини з Філіппом Другим Іспанським [22] , лихим демоном усього півдня і найзапеклішим ворогом протестантської віри. Жанна д'Альбре жадала правди, Жанна домагалася своїх прав.

Та навряд чи хто вмів бути байдужішим до угод, ніж Катерина Медічі, коли ті угоди вже не давали користі. Вона тільки, за своєю звичкою, засміялась сама до себе і сказала: «Люба моя приятелько, ви приїхали, ви у мене, чого ж мені ще бажати!»

22

Філіпп Другий (1527–1598) — іспанський король з 1556 до 1598 p., представник іспанської парості роду Габсбургів, під владою якої, крім Іспанії, були також Нідерланди, частина Італії й величезні колонії в Новому Світі. Один з найфанатичніших поборників феодально-католицької реакції в Західній Європі.