Молоді літа короля Генріха IV

— А ви самі хіба в це не вірите, пане де Роні? — з викликом спитав Роклор.

Роні відповів:

— Та вірити я ладен і в це, і ще в багато чого. А ось мати я б хотів лише кілька тисяч ліврів із калитки товстуна Майєнна.

Дю Барта заговорив упевнено, без тіні сумніву, але якимсь дивним тоном, наче гість, що приніс новину звідкись іздалеку й незабаром має туди повернутись:

— Мені судилось полягти ще не на цьому полі. За це можна поручитись. Ми всі ще маємо крізь цей земний туман побачити клаптик синього неба. Ми переможемо вороже військо, в десять разів численніше за нас, і я вже чую, як зітхають усі народи, а посли республік вирушають у дорогу, щоб віддати шану нашому королю й укласти з ним союз.

«Ну, це вже маячня», — хотів був заперечити Роні. Така невеличка перемога, чотири тисячі солдатів, які насилу тримаються за цей останній краєчок суходолу й королівства — як на людську мірку, хіба вони можуть зробити щось вирішальне? «І хіба мій король — уже щось більше, ніж король без країни? І посли вже вирушають до нього? Де там! Але ж справді — Фама! — думав він далі, вже сам сперечаючись із собою. — І світ, що дивиться на нас із надією? І хіба це абиякий король?» Він зустрівся очима з графом де Роклором, і той кивнув йому головою безмовно й упевнено. Для всіх оцих людей, що самі себе назвали земляними хробаками й копали шанці, врившись босими ногами в землю, — для всіх їх істина стала видимою, хоч який густий туман оповивав її, їм першим, як великий виняток, дано було передбачити найближчу годину майбутнього.

Агріппі лишилось тільки проказати рядки, що тим часом склались у нього в голові: товариші були вже готові вислухати їх.

Явися, господи! Вже хмари розійшлись. Із світла панцер твій. Вся променіє вись — То шати воїнства твого сліпучо-білі, І співів неземних могутні линуть хвилі.

По тих словах поет замовк, бо справді туман над ними розійшовся, вгорі відкрився овальний клаптик блакитного неба, з нього линуло світло, і вони на власні очі побачили, — а що саме, потім ніхто з них не розповідав, Але то були святі та янголи, чиї імена щойно згадано в розмові. Всі вони стояли в тому осяйному овалі. Видом, убранням, обладунками вони нагадували найпрекрасніші божества античності. А з-між них виступив уперед сам Ісус Христос у подобі людини.

Псалом LXVII

Під Арком, стоячи в шанці, Анрі докоряє своєму маршалові Бірону, що вони чекають ворожого нападу вже цілий тиждень. Майєнн стоїть ген за лісом, і ніякою стріляниною його звідти не виманиш: битися в такому тумані він не хоче. Але меншому військові туман дав би перевагу. Тому Анрі хоче нав'язати ворогові бій. А старий відраджує:

— Ваша величносте! Ви ж послухались мене й не засіли в мурах Дьєппа. То паскудне містечко!

— Там повно зрадників, — додав Анрі.

— Ви знаєтесь на людях, — провадив маршал, я в цьому пересвідчився на собі самому. Зате я маю більший досвід, як вибирати місце для бою. Туман туманом, але з оцього широкого поля, прикритого з усіх боків, не сходьте. Тут ви напевне втримаєтеся. Сама місцевість тут дуже зручна для оборони: ззаду фортеця, ліворуч— річка з багнистим берегом, непрохідним для ворожої кінноти, а для гармат і поготів. А влучно стріляти з гармат іздалеку ворогові перешкодить туман.

— Зате наші гармати… — промурмотів Анрі.— Де вони стоять? Ось у чому вся таємниця! Оце й буде для ворога несподіванка.

Бірон оглядівся довкола, якусь хвильку обидва помовчали. Тоді маршал знизав плечима.

— Із правого боку Майєнн не може напасти там пагорб на пагорбі, та ще й чагарі. Йому лишається тільки наступати через ліс і чисте поле. А ви, величносте, чекатимете його між двома рядами надійних земляних укріплень: на передньому стоять півтисячі ваших старих гугенотів, об них і мені вже доводилось набивати гулі. Але там залишено й прохід, і ви можете пустити ним кінноту, по п'ятдесят вершників уряд.

— Ви все дуже добре обміркували, Біроне, і військо це знає. Воно у мене невелике, а тому кожен солдат може все бачити й розуміти. Їхній бойовий запал не сліпий, а свідомий. Отже, це наша перевага, що нас не забагато.

— Величносте! Туман такий густий, що я не бачу, смієтеся ви чи ні.

— В тумані ворог не бачитиме, як нас мало, — сказав Анрі на вухо йому. — І як добре ми розмістилися, — докінчив він і повів рукою, показуючи на свої позиції, розкидані по широкій рівнині. Тих позицій було шість; Анрі знав кожну й міг знайти її навіть у тумані.

Ні Анрі, ні Бірон і словом не згадали про те, що розумілось само собою; туман захищав, але й таїв у собі небезпеку — і для одних, і для других. Цілий день у ньому, невидимі, скрадалися туди й сюди вивідачі. У велетенському війську Ліги раз по раз спалахувала безпричинна паніка. А в королівському солдати прикладали вухо до землі й слухали. Другого ранку Майєнн, уже не маючи надії діждатися ясної погоди, пішов у наступ. Майєнн був хитрий, він удався до несподіваного викруту — чи принаймні міг думати, що ворог такого не сподівається. Він спочатку не рушив усією силою через поле, а послав трохи піхоти, всього три сотні ландскнехтів-німців, збоку через пагорби. Якщо його відомості слушні, то праворуч, перед другою лінією шанців, перебуває сам король. Майєнн хотів, обійшовши в тумані, поза кущами, ту позицію, схопити його і так відразу здобути перемогу. Взявши в полон короля, німці вмить перехопляться через другу лінію шанців і ззаду вдарять на першу, а там уже прорветься кіннота Ліги. Коли буде взято всі укріплення, що тоді лишиться від королівського війська? Дві-три розгублені купки на голій рівнині. Отак, за вороговим задумом, мав відбутися бій. Одначе все склалося зовсім інакше.

Коло першої лінії шанців стояв Бірон, як Анрі коло другої. Опорою для старого маршала була каплиця, і він мав намір утримувати її будь-що-будь, а впертості йому не бракувало. У Бірона було всього шістдесят кіннотників, зате він мав гострозорі очі, помітив одного з ландскнехтів, що скрадалися поза кущами, і послав до короля кінного вістовця. І коли триста німців, засапані, підповзли до тієї позиції, їх там уже чекали, і вони вельми обачливо, з сумирними мінами попіднімали руки вгору. Вони запевнили, що самі більше прихильні до короля Наваррського, а тому їм навіть помогли перелізти через рів, не стали їх роззброювати, і король потиснув їм руки. Та запевнення їхні були не зовсім щирі. Це виявилося тоді, коли кіннота й піхота Ліги великою чисельною перевагою навалились на першу лінію шанців. Але її захищали п'ятсот аркебузирів-гугенотів, і подужати їх було не так легко. Правда, легка кіннота ворога таки прорвалась у замкнений простір між двома лініями шанців. Але там на неї налетіли дворяни короля, їх було лиш двадцять шестеро, але ж у тумані не порахуєш, і вони погнали ворожу кінноту до каплиці, де її зустрів ще й Бірон зі своїми шістьма десятками.

Одначе ландскнехти в другій лінії шанців умить забули про свою прихильність до короля. Вони-бо помітили, що військо Ліги вдерлось на поле між шанцями, але що сталось потім, вони не добачили або ж зрозуміли запізно. Та хай там як, а вони раптом обернулися знов у ворогів і, звичайно, наробили переполоху. Бірона, що примчав туди, скинули з коня. Той самий німець, що збив додолу маршала, приставив свого списа до грудей самому королю й зажадав, щоб його величність здався. Тоді б цей чолов'яга забезпечив себе довіку. Та він, на жаль, трохи запізнився, бо його товаришів на полі між шанцями вже розбили; з великого завзяття він того не помітив. І враз він побачив, що його оточили вершники й ось-ось зарубають. Німець скорчив таку дурну, сторопілу пику, що король засміявся й наказав пустити його.

Тоді розсердився Бірон. Він добряче забився, впавши, і тепер насилу виліз на коня; такого, щоб він упав, ще ніколи не бачили. І ось тепер це сталось на очах у самого короля, а тому й байдуже — тільки сміється. Ну, якщо королю подобається, коли йому приставляють списа до грудей, — це його діло.

— Величносте! Я не хвалюся ні добрим серцем, ні великодушністю. Віддайте цього лобуря мені!

Маршал був кощавий, як його кінь, і погляд у нього знов зробився крицевий — таким Анрі пам'ятав його ще з часів їхньої ворожнечі. Це давній ворог похитувався над ним у сідлі, довготелесий і худий; весь гамір і колотнеча бою не вигнали йому з голови думки про своє право і про помсту.