Молоді літа короля Генріха IV

Це був старий, чужий чоловік, одначе сподвижник його матусі, тяжко вражений її смертю — по правді кажучи, тяжче, ніж її син, що мав жити й далі, бо життя його не скінчилося з її життям.

— Вона спокійно вмирала? — тихо спитав Анрі.

— Вона упокоїлася в бозі, так умерти маю надію і я.

В тоні цих слів чутно було відчуженість, ніби Коліньї натякав: «Я скоро буду з нею. А ти, юначе, зостанешся тут і віддалишся від нас».

Анрі те відчув, і в ньому прокинувся опір.

— Пане адмірале, ви були не однієї думки з моєю матір'ю, королевою. Я знаю, вона мені про це писала. Ви марно намагалися схилити французький двір до війни з Іспанією. А моя мати спершу одружила мене.

— Цього ще не сталося.

— І ви цього не хочете.

— Це діло зайшло надто далеко, відступатися пізно. Але одна змога в нас іще є, і задля цього я викликав вас сюди. Я ще раз користаюся владою полководця, якій повинен коритись і молодий державець.

— Я слухаю.

— Зажадайте гарантій — ще до весілля. Богом вас заклинаю, вбезпечте себе й нашу віру, перше ніж вороги доб'ються, чого хотіли, і ми їм будемо вже не потрібні. Коли ваше вінчання?

— Аж через вісім днів! — вигукнув Анрі. Він уже не бачив старого за полум'ям свічок: йому ввижалась Марго.

Коліньї сказав:

— Вам, певно, впало в око, як вони квапляться. Хочуть порізнити вас із вашими прибічниками. Вам доведеться зректися віри.

— Помиляєтесь. Вона цього не вимагає.

— Хто? Принцеса? Від неї ніщо не залежить. А її мати? Слухайте, що я вам скажу: ви тут будете в полоні.

— Та що ви! Мене тут люблять.

— Так, як люблять усіх гугенотів.

Анрі враз умовк, а Коліньї провадив:

— Ви матимете всі почесті й розваги, яких лишень забажаєте, і все ж будете в полоні у цих людей і ніколи не зможете діяти за власною волею. Французький королівський дім приймає вас із однією-однісінькою метою: щоб в особі сина королеви Жанни протестантська віра втратила вождя.

Це було страхітливо схоже на правду, і незбагненна суть старості все-таки на мить схвилювала Анрі. Він не міг розглядіти, що таїться за нею. Може, зі старих, віджилих людей пробивається таємне знання, мов світло, запалене чужою рукою в покинутому домі?

— Зажадайте гарантій — ще до весілля! Щоб ваша особиста охорона складалася тільки з наших людей, і вся сторожа Лувру щоб була наполовину з наших, і щоб у Парижі ми мали свої надійні притулки.

— Зажадати цього легко, пане адмірале, та одержати важко. Я запропоную вам щось краще: без зайвих слів удармо перші, візьмімо в полон короля Франції й захопімо Париж.

— Воно б добре, якби ви справді так думали, — сказав Коліньї суворо, бо це була вирішальна мить, устами юнака мала промовити сама доля. Але ті уста насмішкувато скривлені, він тільки жартує!

— Хай і кров проллється? — спитав Анрі.

— Краще хай зараз проллється трохи, ніж потім багато, — загадково відповіло таємне знання, що видимо було вже просто старечою балаканиною.

Анрі не відвернув обличчя від світла, щоб Коліньї бачив, що він не ховає за насмішкою безсилля, а справді не боїться. У нього тоді був профіль справжнього гасконського вояка, різкий, темний, зухвалий — поки що лише типовий вояцький профіль, ще не позначений стражданням і мудрістю. Анрі сказав:

— Мені слід було або зовсім не їхати до Парижа, або ж приїхати сильнішим: така була остання думка моєї матері, королеви. А ви, пане адмірале, розпустили протестантське військо по домівках і, звісно, мусили так зробити, бо хто ж їде на власне весілля з готовим до бою військом! І ось я тут! Навіть без гармат я сильніший, як і хотіла королева, бо я не боюся, я поводжуся перед ними гідно. Спитайте пані Катрін і Карла Дев'ятого, як я їх примусив віддати мені належну шану, — або спитайте такого собі пана де Морвера, що цілував мені руку!

Так говорив вісімнадцятирічний гасконський вояк, і він розпалювався ще дужче, бачачи, що старий скрушно мовчить.

— Спитайте моїх однолітків, чого їм більше хочеться: чи війни за віру зі співвітчизниками, чи спільної перемоги над Іспанією? Наша місія — об'єднати цю країну перед лицем її ворога, ось про що думаємо ми всі — ми, молодь! — вигукнув він, бо слово «молодь» було тут найнадійнішою зброєю, давало найнезаперечнішу перевагу. «Молодь» — то були не зрадливі обличчя на привітальному балеті в луврському парку, ані сварливі — за бенкетним столом у короля. То була ніби спілка людей, що мають на своєму боці життя, а за старими не хочуть визнати нічого.

Крім того, Анрі, або ж Генріх Наваррський, згодом король Франції й Наварри, у хвилину піднесення висловив передчуття, яка буде колись його місія, тільки його, і в запалі переніс її на ту спілку, «молодь», якої не існувало. Бо насправді ніхто з його молодих друзів не схвалював одруження з принцесою Валуа: ні д'Обіньє, ні дю Барта і Морней, ані весь загін вершників, із яким Анрі прибув до Парижа, ані одновірці по всій країні. Та все це він забув, натхненно обстоюючи своє покликання. Йому судилося ще безліч разів бути зовсім самотньому серед цілої юрми, що тислася круг нього, судилось терпіти зраду і здаватися розгубленим попри внутрішню твердість. Усього того він ще не знав, але являв цій віджилій людині минулої епохи сміливе, хоча ще й невиразне обличчя майбутнього.

Ці двоє більш не мали чого сказати один одному; настав час вийти на світло принцесі Бурбон.

— Любий брате! — почала вона своїм зворушливим голоском, що тремтів би, якби вона не говорила з таким притиском, аж із високими нотками ляку на кінці слів. — Любий брате, ви будете колись великим королем, і я схилюся перед вашим ложем.

Дивні слова, але в них промовляла така віра, що йому стало соромно за власні сумніви. За цим маленьким чолом, крутим і опуклим, жила вперта віра їхньої матері. Ба, в сестри його було навіть щось більше: виразне передбачення його майбутньої величі й вияву шани, призначеного їй самій: схилити коліна перед його парадним ложем. Та поки що вона мала переказати йому справжню волю їхньої матері.

— Вона не до самого кінця вважала, що вам слід узяти шлюб із принцесою Маргаритою. Ні, брате! Бо наша мати знала, що її отруєно.

Ох! Знов вихором налетів ляк. Анрі зразу сахнувся назад, тоді похилився вперед, чолом на сестрине плече.

— Які ж були її слова?

— Сказала вона тільки те, що передав вам пан Ларошфуко. Але я вас запевняю, що наша мати знала правду і лише тому веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили.

Вкрай напружений тон, яким були вимовлені ці слова, та й власний його ляк, що й досі не минувся, переконали Анрі, що сестра має слушність.

— І вона хотіла того самого, що оце пан адмірал? — покірливо спитав він.

— Вона хотіла ще більшого. — Сестра враз неначе виросла, так раптом зміцнів її тихенький голосок. Вона поклала братові руки на плечі, відштовхнула його трохи від себе й сказала, дивлячись йому просто в очі: — Геть із Парижа, брате! Ще до ранку зберіть із постою всіх наших і від'їжджайте, хоч би навіть довелось пробиватись силою. Пошліть гінців по всій країні! Ім'ям королеви Жанни! Королеву отруєно! Народ підніметься, навіть полегле військо встане з бойовищ, брате, і так ви прибудете на своє весілля. Цього хоче наша мати. Це і є той наказ, що я мала передати вам.