Молоді літа короля Генріха IV

Усі помилки як людей, так і історії мали одну причину; люди забували про те, що незаперечно й невідворотно призначено всьому світові й цій країні — бути під владою Риму й дому Габсбургів. А флорентійка затямила це раз назавжди. Коли навіть сини не хотіли коритись її волі, вона погрожувала, що повернеться до рідного міста. Насправді ж вона про те й не думала, а вважала себе важливим знаряддям світової держави, посланим, щоб підпорядкувати їй Францію, — звичайно, для добра цієї країни, а особливо для добра панівного роду. Французькі протестанти вважали цю жінку на схилі її віку якоюсь пекельною злочинницею. Але вона навіть під час Варфоломіївської ночі діяла з чистісіньким сумлінням, а не так, як її син д'Анжу, що спершу мусив подолати у власному серці гуманістів Наваррського колегіуму.

Його мати була певна, що стоїть на доброму шляху — на шляху успіху. Аж багато пізніше вона переконалася, що Варфоломіївська ніч обернулась невдачею. Тоді сини її лежали в домовинах, королівство горіло, стікало кров'ю, розвалювалось, — але до трону вже простував рятівник: маленький принц із півдня. Колись вона, була спіймала його в пастку, вживши як принаду свою дочку Марго.

Ось він сидить, подивіться! Позбавлений своїх друзів, своїх вояків, безсилий, посміховище людське. Навіть одновірці зневажатимуть його, бо він муситиме зректися своєї віри, і то неминуче! Бідний дурник, він уже не гідний зватися й зятем королеви Франції. Нехай з нього сміється весь двір, — вирішує мудра жінка на схилі віку. Так буде краще, ніж убити його. Королеві Англії приємніш буде почути, що він смішний, ніж що він мертвий, Я описала їй усе досить переконливо; вона сприйме Варфоломіївську ніч як нещасливий випадок на вулиці,— коли вже ця єретичка не здатна зрозуміти, який це був очисний подвиг! Біс із ними, з послами, вони вже сьогодні не прийдуть. Вони ще перепрошуватимуть мене, що так довго вагалися. Одначе не можна допускати, щоб у людей з'явилися сумніви. Великі успіхи нерідко можуть напочатку супроводитися всякими прикрощами. Треба швидше вжити відповідних заходів! Навіяти дворові добрий настрій, хай усі й далі говорять про те, яким блиском осяває Лувр наша велика перемога!

І зразу пані Катрін, оживши, починає віддавати накази. Насамперед посилає по свою невістку, ерцгерцогиню — цю дорогу декорацію, яку показують тільки зрідка, а звичайно зберігають у тихому крилі першого поверху; власне, то були покої самої королеви-матері, але тепер вона живе в розкішніших, нагорі. Вбрання для своєї дочки Марго пані Катрін добирає сама. Всі перли, білява перука, діадема, віночки й лілеї з діамантів — холодне кладовище кохання, яким має пройти препишно вбрана красуня. Ні, не треба сукні з золотої парчі! Золото призначене для зовсім іншої алегорії. Та дочка наполягає на своєму найрозкішнішому уборі, і материна рука рішуче, сильно ляскає її по щоці; доводиться наново підмальовуватись. Потім стара наказує що принести нагая — ні, не для принцеси, її вже приборкано. Тут потрібне ще одне, особливе створіння, і його треба як слід підготувати. Не можна гаяти ні хвилини, бо обидва ряди пажів зі свічниками вже дійшли до передпокою великої зали. Та ось на зібраний у тій залі двір падає з незнаних сфер урочистий промінь монаршої величі й сіє ляк. Найстаріші придворні вже готові забобонно повірити в диво, мов сільські дітлахи. Оце слушна мить! Музики!

Ненависть

О звуки величі й царської всемогутності! Двір розступається, навіть картярі разом з королем відсовуються до стіни, і посередині, лишаючи між собою широкий прохід, вишиковуються два ряди хлопчиків, найстрункіших у всьому королівстві. Від обох рядів ллється світло, а між ними проходять інші хлопчики, що тішать слух музикою. Ця музика дзюркоче, злітає ввись, співає хвалу. Та ось уже виступають дами — тільки найпишніші з вельможних паній і найвродливіші з фрейлін. Віють пахощі, і високо вгорі похитується балдахін, що його несуть чотири карлики, вбрані в червоне, з причепленими лляними бородами. А під ним посувається власною особою рідко показувана декорація, коштовність, залишена світовою державою при французькому дворі як застава: Єлизавета, рідна дочка самого імператора Священної Римської імперії.

Досі ще ніхто не бачив її обличчя так зблизька, хоча й тепер зроблено так, що завдяки надто яскравому, мигтючому світлу того обличчя не видно було надто виразно. Та й дивитись на неї дістали змогу тільки чоловіки, бо гострозорішу й сміливішу стать завбачливо примусили теж грати якісь ролі в цій процесії. Дім Габсбургів був репрезентований тут дев'ятнадцятирічною жінкою, але хто б згадав про її літа, дивлячись на цю маску без віку, непорушно-застиглу, як золото, що вкривало її всю. Цього разу її вже не котили на постаменті священики-іспанці, впріваючи під килимами. Вона ступала власними ногами, і черевики на них були не маленькі. Мабуть, вона мала довгі й товсті ноги — якщо комусь могла спасти на думку така жахлива підозра. А втім, цілком можливо, що декотрі таки проникли крізь панцир її імені й слави аж до голих ніг і не без іронії оцінювали вагу тих дивовижних кінцівок. Саму її цілком поглинав процес ходи. Кожен її крок був падінням, затриманим у останню мить, і отак, хитаючись, несла вона через ці покої, що наче не мали кінця — так далеко попереду починалась темрява, — весь тягар золота, вагу корони, самоцвітів, ланцюгів, пряжок, обручок, масивних золотих черевиків — золото на голові, золото на грудях, золото на ногах, — отак, хитаючись, несла вона всю його ваготу в далеку темряву.

Чи прагнула вона тієї темряви? Ще зблиснула спина, і світло від тої металевої постаті відбилось на підлогу. Та ось лишилися тільки іскорки самоцвітів. Наостанці ще блиснула корона. Тоді — ніч. Завіса. Видиво зникло й більш не з'являлося — і це могло бути сприйняте символічно, як і вся вистава. Але її режисерка, що причаїлася, хитра й невидима, в своєму тихому покої, цілком слушно розраховувала на несхибний ефект від продемонстрованої пишноти. А кому згасання того блиску в темряві нагадало водночас про занепад і кінець? Хіба такій негідно озлобленій людині, як дю Барта, що, переживши Варфоломіївську ніч, і зовсім утратив здатність вибачати людям те, що вони зухвало рівняються з богом. Дю Барта засуджував парадний вихід ерцгерцогині; він заговорив сам до себе, але досить голосно:

Коли ще не було ні часу, ні світів, Тоді був тільки бог — і все в собі таїв. І вічність, і безмежжя уміщалися у ньому, Пресвітлий дух, що досі не являвсь нікому, Весь — істина й добро…

Та цього християнина, що ніяк не хотів дати спокій іншим, зразу почали з усіх боків штовхати й зацитькувати. Трохи не єдиний зі своїх одновірців, що вцілів від великої чистки, він ще важиться висловлювати недоречні порівняння зі своїм богом, що напевне не ходить у золотих черевиках! А французький двір, навпаки, вбачав у тому ідолі втілення своєї перемоги: то вона пройшла перед ним у блиску, пахощах, райських звуках, — і був уже ладний хвалитись на все місто, на всю країну, скільки забажає пані Катрін.

Але хто ж усе-таки мав серйозні сумніви щодо перемоги? Крім християн, є ще вразливі натури. Молодий д'Ельбеф мав таку вдачу, що або діяв, як вимагає хвилина, або слухався свого почуття. Він зрозумів, що це байдужісінько, скільки років Єлизаветі: дев'ятнадцять чи дев'яносто. Він дивився на Карла Дев'ятого й бачив, як той поглянув услід дружині з таким самим виразом, як у всіх: запобігливо, трохи забобонно й з легким відтінком іронії. Єлизавету демонстрували королю і його дворові двічі: перед самою різаниною й зразу після неї. І коли Єлизавета спустилася темними сходами назад у свої невеселі покої, д'Ельбеф подумав: «Хто ж її обнімає?» А тим часом з'явились уже нові фрейліни, і над головами поплив ще один балдахін.

Пишна вистава тривала — тільки один не бачив нічого, не чув ні звуків, ні пахощів. Йому пахло кров'ю, а у вухах лунало виття різанини; а бачив він своїх друзів, накиданих горою, в таких позах, як можуть лежати тільки трупи. Цілий вечір він тримав себе в руках, придивлявся, остерігався, думав, як урятуватись. Та врешті на це не стає сили, якщо ти не філософ, і не вбивця з розрахунку, і в душі твоїй не панує такий холод, як у комірчині якоїсь старої баби. Ні, у нього в грудях горів вогонь, йому пекло в роті; і відчував він тільки, що знемагає. Погляд його, блукаючи кругом, спершу просто шукав, чого б напитися. Та не знайшовши нічого такого, він здивувався, що тут так тісно, що люди стоять занадто близько від нього. Цього відчуття, що його стискають тіла інших людей, він ще не знав, хоч завжди жив оточений людьми. І враз він збагнув, що діється в ньому. Він ненавидів. Він спізнав ненависть — іще шаленішу, ще нездоланнішу, ніж навіть у ніч різанини.

«Бодай ви всі попадали трупом! — таке почуття було у нього. Зухвало виставивши вперед підборіддя, він озирнувся спідлоба, як не дивився ще ніколи. — Хоч би і я впав разом з вами! Якби мені де підчепити проказу! Ви б іще не помітили першого білого прищика на моїй шкірі, а я б уже заразив вас, і вона б вас роз'їдала, поки згниєте живцем! Усіх вас — із руками, що вбивали моїх друзів, із ногами, що їх топтали! Мене ви залишили живого, щоб я разом з вами дивився на вашу перемогу, на все ваше свято, на ваше золоте опудало! В кого б мені вгородити зуби?» — подумав він і вже почав вибирати поглядом жертву. Та жодне з цих облич, із їхньою запобігливістю, зухвальством чи іронією, не могло задовольнити його жадоби. «Твоєї крові хочу, мій палко жаданий ворогу!»

Ось щока якогось цікавого, що відверто по-панібратському моргнув йому: особливо безсоромна щока! Вона навіть не відсахнулась, коли Анрі вп'явся в неї зубами. І він таки добре кусонув її! Він колись, ще вдома на півдні, бачив, як билися двоє селян і один отак укусив другого, і тепер та сценка пригадалась йому, коли він уже розціпив зуби. В душі зостались і огида, й задоволення. А той цікавий — у нього аж кров потекла на брижі,— чому він і не скрикнув? Тільки ледь чутно застогнав. А тоді промовив тихо, довірчо й так само зблизька: