Молоді літа короля Генріха IV

— Цього ніколи не буде, бо я знаю вас краще за всіх, — відказав він з усмішкою багатозначною, але добросердою; в ній відчувалась і закоханість. І все це разом зворушило серце бідолашної. Кращого друга вона не могла собі й бажати.

— Завдяки вашій шляхетності цього разу все обійшлося, — сказала вона. — Та хай це буде нам попередженням. Стережіться: король вигадає ще не одну каверзу, щоб розхитати нашу приязнь.

— Йому не вдасться, — запевнив Анрі,— і ми зараз же подбаємо про це.

Вони ще довгенько пробули разом. А вранці, коли Анрі пішов від Марго, до неї зразу прийшли придворні дами й сповістили, що її любий муж якраз учора скривдив її з герцогинею Гіз. Хвильку вона здивовано мовчала, потім відповіла:

— Мій коханий владар не може не пожаліти жінки, коли вона нещасна.

Про це вона згодом довго міркувала. Звичайно Марго жила бездумно, тільки дух її був здатний до глибоких думок. Для спомину вона описала двох чоловіків, порівнявши їхню вдачу: герцога Гіза — під ім'ям Клеонт, — як він помстився дружині, з годину протримавши її в смертельному страхові чашкою бульйону, — і короля Наваррського, під ім'ям Ахілл [99] ,— який він поблажливий, але водночас і невірний. «Проте в серці він усе ж таки вірний собі,— писала вона. — Ахілл ніколи не забуває великої, прекрасної пристрасті, що колись зв'язувала його з Лаїсою. Цієї пристрасті не зрадять ні Лаїса, ні Ахілл, вони перетворюють її обопільною доброю волею, і з жаги, часто схожої на ненависть, виростає дружба, майже рівнозначна любові».

99

Ахілл — легендарний давньогрецький герой, один з головних персонажів Гомерової «Іліади».

Марго поклала перо, дуже задоволена тим, що в неї вийшло. Багато чого вона туди не вписала — воно, на щастя, лишилося за межами зображуваного: всі ті мерці, що втислися між нею та її коханим владарем, заступивши їм дорогу одне до одного. А потім вона ще зрадила його своїй страшній матері, і він попав у справжнє ув'язнення; ще пізніш вона вирішила наставити йому роги. Ненависть, облуда, каяття й жаль пройшли одне за одним, і врешті Ахілл із Лаїсою стали найщирішими друзями й такими вже залишаться довіку, думала Марго. Та життя довге…

Обоє чимало вибачали одно одному, ба навіть остерігали одне одного перед небезпеками, хоча й не зовсім некорисливо. Якось Марго почала була:

— Ваша величносте, ви занадто часто показуєтеся з моїм братом д'Алансоном. Вам не слід заходити з ним ні в які змови: адже ви самі вже стільки разів переконувалися, чим це кінчається. Він лишається спадкоємцем трону. А вам хоча й обіцяно намісництво в цілому королівстві, але з цієї обіцянки сміється весь двір.

— Вельможна пані, це не завжди шкодить, коли з нас сміються.

— Так, якщо у вас є якісь таємні заміри. Невже ви думаєте стати королем Франції? Вам же ніхто не захоче служити, бо всі тут бачили вас у вашій нинішній ролі. Служіть краще самі моєму братові д'Алансону. Я його дуже люблю, і він напевне буде королем. Я даю вам таку пораду для вашого ж добра.

— Вельможна пані,— відказав він поважно. — Знайте ж, що і я ваш друг. Я так часто буваю з вашим братом д'Алансоном, бо знаю, що його життя в небезпеці…— Погляд його був такий промовистий, що вона більш-менш здогадалася: він сам має певне доручення, король хоче використати його, щоб спекатися брата. І зразу Марго вирішила: «Я сама захищатиму Франсуа. Його приятеля, відважного Бюссі, я обдарую своєю ласкою». А твердо зважившись на це, вона перевела розмову на де Сов, свою щиру приятельку.

— Сов для вас дуже втішна забавка, — сказала Марго. — І хай вона не стане чимсь більшим, прошу вас задля вашої ж безпеки, мій любий владарю й мужу. Ніколи не відкривайте їй, що у вас на серці. Навіть на спільній подушці, що схиляє до звірень, не забувайте ні на мить, що Сов усе до слова доносить моїй матері, королеві.

— А я в це не вірю, — відказав Анрі, хоч добре знав, що Марго каже правду.

— Ви ще багато чому не повірили б. Сов не кохає нікого, крім Гіза, вона його віддана рабиня. — Марго вже почала гарячкувати. — Якого вам ще треба кращого доказу, ніж ті сльози, що вона проливає, відколи Гізові спотворено обличчя? Так їй і треба, цій сирені! — вигукнула вона розгнівано. — Я навіть признаюся, що сама про це подбала. Цього літа йому довелось поїхати на війну, замість труїти дружину та спати з Сов. Тепер у нього глибокий шрам від шаблі через усе обличчя, і він уже не той красень-Гіз, що колись. Тепер його прозивають Гіз-Мордоріз.

— Гіз-Мордоріз, — повторив її любий муж, і обоє засміялися. Та Марго раптом знову розлютилась.

— Хай і Сов стережеться, щоб і з нею чого не сталося. Бо вона, ваша величносте, взяла собі в голову відбити вас у мене. Та що я кажу — вона хоче, щоб ви з нею одружилися! Ця негідниця тримає вас цілими днями коло себе й навіть наказує вам приходити до неї в ту годину, коли ваша королева встає,— аби тільки ви не були зі мною. Невже ви не довіряєте мені більше, ніж їй? З недовіри, ваша величносте, починається ненависть! — вигукнула Марго, зовсім забувши, яка непохитна дружба встановилась між Лаїсою й Ахіллом.

Анрі спробував її обняти, але вона випручалась, і він подумки всміхнувся, що вона так запалилась від ревнощів, — і гадки не маючи, що сам незабаром ревнуватиме Марго до відважного Бюссі. Насолода не завжди лишається насолодою. У неї є свої пастки і свої безодні. Там можна сховатися, щоб тебе не бачили. Але можна й заблудитися там і проґавити найважливіше. Так бувало, особливо біля Шарлотти де Сов, із сином померлої Жанни, месником за вбитого адмірала. І ще чимало придворних дам досягали такої мети, але ця була найпринадніша.

Сов відповідала на усмішку життя з властивим тільки їй чаром. Натура в неї була врівноважена, а не така бурхлива й п'янка, як у королеви Наваррської. Показати себе слабкою могла герцогиня Гіз, але не Сов — та знала, як далеко можна зайти в усьому. Анрі вмів порозумітися з нею — він умів порозумітися з Марго, і з пані Гіз, і з Шарлоттою де Сов, і з усіма іншими, кого він любив і вщасливлював. Було їх багато, за звичаєм цього двору, і навряд чи його ще молоде тіло здатне було довго витримувати таке безладне розтрачання сили. Найспокійніше бувало йому з Шарлоттою, тому він і віддавав перевагу їй.

Так було тому, що, лежачи ночами вдвох без сну, вони давали одне одному змогу думати про своє. Він знав, про що весь час думає вона: про Гіза та його шанолюбні заміри. Гіз лишався єдиним владарем її помислів, навіть спотворений. «А мені дарма, у неї такий гарненький ротик, коли вона розтулить його, замислившись, і очей таких більш ні в кого немає: вузенькі довгі щілинки, і в них іскриться дотепний розум. Могло б непокоїти те, що й вона ніколи не дивується, коли я довго мовчу. Може, вона вже здогадалася, про що я думаю? Її густі вії щось приховують від мене, та ось раптом наші погляди зустрінуться, і вона всміхається співчутливо. Але я цього й заслужив, бо що я здійснив більш як за три роки з усіх своїх рішучих постанов мститися й ненавидіти? Нічого. Король, Гіз і пані Катрін — усе ще живі, а я їхній бранець, їхній приятель; думаю про них більше, ніж слід, і пускаю їм ману. Ця жінка, що лежить біля мене, має рацію, коли вважає Гіза кращим чоловіком, ніж я. А все ж у нього тепер спотворене обличчя — це за те, що він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала».

— Уява моя часто переносить мене в гори, — казав він у нічній тиші своїй коханці.— У Луврі жити мені подобається, бо тут багато приятелів і гарні жінки. Та я нудьгую, що так довго не бачив гір. Хто не ходив по них дитячими ніжками, той не знає, що це таке — носити в серці їхнє ім'я. Піренеї.

Він мріяв, а Сов дивилась на нього. На спробу вона закинула:

— А далеко туди?

— Верхи за днів десять доїхав би. Я побився об заклад з кузеном Алансоном, — відповів він завзято, і такій пильній слухачці було цього досить: він виказав себе й свого спільника. Щоб затерти те зізнання, він зразу почав плести байки про водоспад, що рине з піднебесся. Захопившись, вигадав, ніби одного разу сам кинувся в той водоспад і потік виніс його в долину, просто до ніг матері, королеви Жанни.