Молоко з кров'ю
Шрифт:
Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь — на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його
Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела.
— А і збиратимусь!
Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався:
— Так що? Переїжджаємо завтра?
— Я ж сказала…
Повеселішав.
— Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми…
— І ми встигнемо, — до чоловіка підійшла, принюхалася. — А ти, бачу, уже встиг десь набратися.
— Привід був, — збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу.
— То й лягай, а я ще гляну — раптом щось забула.
— Допоможу, — пнеться. — Разом ляжемо.
— Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне.
— Верне? Чого б це?
— А може, дитинка буде?
— Дитинка?! — засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле.
Льошка до вікна підскочив.
— Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. — рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. — О! Цукерка… — їй простягає. — Марусю! Цукерку хочеш?
Око недобре примружила.
— Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. — Хвилину подумала. — І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти!
Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло.
— А воно й на краще, — пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. — Минеться… Минеться усе.
У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі:
— Залазь! Вже їдемо!
— Ти їдь, а я пішки, — відповіла Маруся. — Чого мені кишки рвати у вашій машині?
— Точно, точно… — погодився Льошка. — Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо.
Вантажівка від'їхала.
Маруся вийшла на вулицю і стала біля огорожі. І що ж це з нею робиться? Чому не така, як усі? Люди горлянки рвали, щоби нову хату з газом отримати, а їй — все одно. Навіть зайва вона їй, та нова хата. Навіщо? І от чоловік — як картинка. Та любить її, любить, аж трясеться. Інша б од радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами — хащами…
Зітхнула. Пішла вулицею.
Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук.
Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде.
— Здрастуй, Маруся…
— А-а,
німець, — всміхнулася. — І як? Гарну дівку я тобі знайшла?Голову опустив.
— Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости…
Розсміялася.
— От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів?
— Зрозумів…
— 1 щоби…
— Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде…
— Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?
— Та прости…
— Не прощу!
— Хочеш, кину Тетяну?
— Он як!
— Хіба дочекатися, поки дитя народиться?
— Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка?
— Та кажу ж — прости…
Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася.
— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!
— Добре…
Ще крок зробила.
— Прощавай, Стьопо…
— Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.
Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.
— Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть.
У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:
— Все! Більше не можу! Спати буду!
Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:
— Як вип'єш, так відразу забувай про мене.
— Так учора пив… Вивітрилося все чисто.
— Тобі вивітрилося, а мені тхне.
— Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать.
— Ні!
— Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.
— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!
— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.
— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.
Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.
Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…
— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.
Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:
— Гей! Хто-небудь… відгукніться…
Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає: