Молоко з кров'ю

— Де діти суче твоє рило?! Правду кажи!

— Здала у дитбудинок. Щоби вони тобі очі не муляли.

Розігнувся у морду їй як плюне — тьху! Ага, відступив клубок у горлянці, пішло повітря. Озирнувся — зникли чорні хвилі, тільки серце калатає— скоріш-скоріш… У хату побіг.

— Зараз принесу твоїх сестричок, — Ларочці. — Тільки щоб оце лягла на постіль і не вставала, поки не повернуся.

Ларочка у ліжку завмерла, тільки оченята сяють. Стьопка дістав паспорта. усі гроші з полиці.

— Тато скоро… Скоро…

У Рокитне повернувся аж наступного дня пообідь. Розхристаний, утомлений, щасливий. Два згортки малих галасливих на стіл поклав і оголосив закляклій бібліотекарці:

— Щоб я тебе, стерво погане, біля дітей не бачив. Вб'ю.

Рокитнянці аж пересварилися, такий диспут улаштували навколо Барбулякових близнючок. Одні казали, що німець спеціально жінку в бібліотеку загнав, а сам щодня бігає на ферму по свіже коров'яче молоко і годує дівчаток. шоб оце не працювати у бригаді. Інші ставали на захист німця і погоджувалися, що у бібліотекарки, скоріш за все, молоко погане, тому близнючки й годуються від колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схвалювали Стьопчиного вчинку — де це було таке щоби батько роботу кинув за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.

— Та він завжди пришелепуватим був, — плювалися.

Тетянка швидко прийшла до тями і зрозуміла головне на селі ніхто не знає що близнючки не Барбулякові. Німець мовчить, як партизан, інші язиками не плескають. От і виходить, що в Рокитному не знали про її з Попереком походеньки, бо. якби хоч одна язиката баба в те вікно бібліотечне, про яке Маруся казала, підгледіла, про близнючок уже таких казок понаскладали б, хоч книжку пиши. «Брехала Маруська, що під клубом про нас з Попереком пліткують!» — вирішила і стала далі думати.

По всьому — тільки Маруська знала про Тетянчиного коханця. Виходить, таки вона у район писала! Вона Тетянчиного перспективного кавалера з Рокитного виперла. Навіщо? Так зрозуміло ж! Щоби свого Льошку в крісло голови посадити. Від такого приголомшливого висновку бібліотекарці аж щелепи звело. Навіть вискочила з бібліотеки, оббігла, знайшла начебто невисоке вікно і спробувала у нього зазирнути. Глянула — високі книжні полиці геть усе заступали, нічого крім них не видно.

— От змія… — Розлютилася Тетянка. Та з кулаками до Марусі не побігла. Затаїлася.

«Чекай, подружко, — думала мстиво. — Я свого часу дочекаюся. Я тобі так відімщу, що й жити перехочеш! І за Поперека, і за те, що Стьопка мене до дітей не підпускає!» І не згадала подякувати Марусі, що та про Тетянчині одкровення нікому й словом не прохопилася: ні чоловікові, ні Стьопі, ні будь-кому.

Німець не здавався. Тетянка було подумала — місяць покрутиться і сам відступиться, але минув місяць, другий, третій, а Стьопка знай крутиться біля близнючок. Ларочку зранку до дитсадку відправить, дівчаток нагодує, до грудей — і на бригаду. А там уже й звикли.

— О! Німець з Білкою та Стрілкою!

Була проблема. Ніяк не міг Стьопка дівчаткам імена придумати. Тетянка увечері з кутка голос подасть:

— Уже посміховиськом став на все Рокитне. Носишся з тими дітьми, як дурень з писаною торбою, а й досі вони у тебе безіменні.

— Не твоє діло, — виплюне.

Раз дітей вклав. «Пегас» у кишеню, кожуха накинув і пішов поночі вулицею. Зима вже крутила завірюхами, заганяла людей ще вдосвіта у теплі хати, і тільки чорні ворони не лякалися морозів, знай греблися у снігу, мов ті кури.

Німець під голий бузковий кущ став, на старі недопалки під ним глянув.

— Оце закрутило… Ціле життя біля Марусі не був.

І навіть не знає, чи тут вона, чи у новій хаті на іншому кінці села. І вікна не відчинити — не той сезон. Геть село снігом укрило. Намацав у кишені цукерку — всміхнувся. Дістав її і кинув у вікно. Цукерка вдарилася об скло і впала під вікном у сніг.

— Хоч так, — уголос.

Аж вікно — рип…

Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла.

Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті?

А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає.

— Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить.

Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився.

— Маруся?..

— Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує.

— Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу.

Вікно відчинила.

— Не барися, бо геть змерзла.

І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме.

— Як дівчаток назвеш? — спитала.

— Чужі вони. — гірко.

— А чого ж носишся? — вона йому.

— У сироти хотіла здати.

— Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка.

Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй:

— Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею.

Розсміялася, голову йому на плече поклала.

— Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов.

Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний.

Підійшла тихо, зі спини кахикнула.

— Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці.

Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці.

— Зі ставка йду. Покурити зупинився.

— А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано.

— А я оце… — до нього,

Зиркнув.

— Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати.

Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату.