Морське вовченя

Щось жахливе діялось зі мною. Несподіване горе приголомшило мене. Всього хвилину тому я був сповнений віри, що успішно дістануся до верху. Непередбачене нещастя знищило все і знову кинуло мене в похмуру безодню відчаю.

Я довго вагався, не знаючи, що робити далі. Продовжувати роботу я не міг, бо не мав чим.

Я розгубився і кілька разів несвідомо провів великим пальцем по колодочці, поки не намацав короткого оцупочка зламаного леза, вірніше, не леза, а його шийку, бо самого леза більше не було. Виходило в мене це мимоволі, ніби я хотів упевнитись в тому, що ніж справді-таки зламався. Нещастя сталося так несподівано, що я не міг повірити в його реальність. Вкрай приголомшений, я на кілька хвилин цілком розгубився.

Коли перший відчай минув, до мене поступово повернулося самовладання. Впевнившись, нарешті, в реальності сумної події, я почав розмірковувати, чи не можна користуватись і зламаним ножем.

На думку спливли слова великого поета, які я чув ще в школі: «Вже краще битись зламаною зброєю, ніж голими руками». Тепер я застосував цей мудрий вислів до себе і вирішив уважніше дослідити лезо, яке все ще стирчало поміж дощок,

Я витяг лезо і провів по ньому пальцем. Воно було зовсім ціле. Та леле! Що робити з ним, коли воно без колодочки? Тримаючи його за тупий бік, я спробував різати і з задоволенням помітив, що це мені вдається, хоч і з великими труднощами. На щастя, лезо виявилось досить довгим. Коли обмотати зламаний кінець ганчіркою, ним ще можна буде різати, правда, страшенно повільно.

Не могло бути й мови про те, щоб знову вставити лезо в колодочку. Щоправда, спочатку я спробував це зробити, але швидко побачив, що тут є перешкода, якої мені не подолати: було неможливо витягти пружину.

Якби пощастило її витягти, тоді лезо ще можна було б припасувати до колодочки. Я легко встромив би його в щілину між щічками колодочки і туго обмотав би його мотузками, яких у мене хоч греблю гати. Але я не мав чим витягти заклепку і нічого не міг вдіяти з пружиною.

Отже, колодочка потрібна мені тепер не більше, ніж звичайний шматок дерева, навіть менше, бо саме тієї миті у мене сяйнула думка, що кусок простого дерева більше знадобився б. З нього можна було б виготовити колодочку для леза і потроху різати.

Ця думка підбадьорила мене і змусила наполегливіше шукати способу, як приробити до відламаного леза нову колодочку. Необхідність підігріла мою винахідливість. Незабаром я збагнув, що треба робити, і одразу взявся до діла. А приблизно через годину я тримав уже в руках ножа з готовою колодочкою. Вона, звичайно, була грубою, але могла служити не гірше, ніж стара. До мене знову повернулась надія і впевненість у своїх силах.

Колодочку я змайстрував із куска товстої дошки, обстругавши його до відповідних розмірів і форми. Усе це я зробив лезом: для такої легкої роботи воно цілком годилося. Потім мені вдалося розколоти деревинку дюймів на два й вставити в щілину кінчик леза. Я збирався туго обмотати деревинку мотузкою, але одразу зрозумів, що нічого цим не досягну. Під час роботи мотузок розтягнеться, лезо почне хитатись, переріже його й випаде, Воно може навіть закотитися за ящики. Такий випадок був би фатальним для всіх моїх планів. Ні, рискувати не слід.

Що б його таке знайти й закріпити лезо надійніше? Якби я мав ярдів зо два дроту, оце було б те, що треба. Але де ж його взяти? Що?.. Де взяти? А фортепіано! А струни! Хіба це не дріт?

Знову фортепіано привернуло мою увагу, і якби я зміг тієї ж миті залізти в нього, я неодмінно позбавив би його однієї з струн. Та як до них добратися? Зразу про цю обставину я не подумав. Звичайно, з таким ножем, який я зараз тримав у руці, пробитись крізь стінку фортепіано неможливо. Я мусив відмовитися від цієї ідеї.

Але тієї ж хвилини я згадав про іншу річ — про залізні скріпи від ящиків. Їх у мене було скільки завгодно. Цілком годиться! Вони служитимуть не гірше за дріт. Ці гнучкі тонкі смужки заліза, намотані навколо деревинки й частини леза, чудово триматимуть його на місці і не дадуть йому хитатись. Поверх усього я намотаю ще й мотузку, щоб стягнути металеве кріплення й не дати йому ослабнути. Отже, в мене буде зовсім непогана колодочка.

Сказано — зроблено. Я одразу знайшов смужку тонкого заліза, туго намотав її навколо деревинки та частини леза і, закріпивши зверху мотузком, мав готового ножа. Звісно, лезо покоротшало, однак мало достатню довжину, щоб прорізати будь-яку дошку, що трапиться на моєму шляху. Настрій покращав.

В цей день я працював щонайменше годин з двадцять, зовсім обезсилівши, і мені давно уже слід було б відпочити. Та після того, як зламався ніж, про відпочинок я й не думав. Хіба можна було б заснути? Горе все одно не дало б мені стулити очей.

Проте новий ніж повернув мені впевненість у майбутньому, і я більше не опирався бажанню відпочити. Цього наполегливо вимагали душа й тіло.

Не варт, мабуть, додавати, що голод примусив мене звернутись до своїх жалюгідних харчових запасів. Ви, може, здивуєтеся, — мені самому зараз дивно, — але я не відчував огиди до такої їжі. Навпаки, я з'їв свою «вечерю з пацюків» з такою насолодою, з якою зараз їм найсмачніші страви.

Розділ LХ ТРИКУТНА КОМІРКА

Ніч, або точніше години відпочинку, я провів у своїй старій схованці за бочкою з водою. Я вже не знав, та, власне, й не цікавився, коли був день, а коли ніч. Цього разу я добре виспався і, прокинувшись, почував себе бадьорим і дужим. Безперечно, до цього спричинялась і моя нова їжа. Хоч якою огидною вона здавалась, однак принесла користь голодному шлунку.

Я поснідав одразу, як тільки прокинувся, і вирушив своєю «галереєю» до порожнього ящика, де пробув напередодні трохи не цілу добу.

Діставшись до місця, я з сумом відзначив, як мало встиг зробити за попередні двадцять годин. Але якась незрозуміла надія шептала мені, що на цей раз я досягну більшого.

Я вирішив продовжувати роботу, яку довелось припинити, коли зламався ніж. Ще до нещастя з ножем я помітив, що дошки прибиті недосить міцно. Їх можна було легко відірвати, підваживши звичайною палицею.

Однак проста обережність, особливо тепер, не дозволяла мені рискнути ножем. Зараз, як ніколи, я по-справжньому оцінив цю дорогоцінну зброю. Я чудово усвідомлював, що від неї залежить моє життя.

«От якби був кусок міцної деревини», — подумав я і раптом пригадав, що він у мене є. Адже з днища бочки з-під бренді я вибив кілька дубових клепок. Може, вони підійдуть?

З такою думкою я поспішив у свій закапелок.

Я знайшов те, що шукав, під купою сукна, Обмацавши кілька дощечок, я вибрав, як мені здалось, таку, що годилася для моєї роботи. Потім повернувся до ящика і застругав дощечку клином. Вийшло щось схоже на маленький лом. Підсунувши його під дошки ящика й забивши якомога глибше, я натиснув на протилежний край і з задоволенням почув, як зарипіли цвяхи. Не роздумуючи, я схопив дошку рукою, шарпонув до себе, і вона відлетіла.

Відірвати сусідню дошку було ще легше. Тепер в ящику утворився досить великий отвір, щоб витягти з нього все, що там було.

В ящику містились довгасті речі, що скидалися формою на сувої сукна або полотна, однак не такі важкі й тверді. Більше того, вони легко виймались, навіть не треба було зривати обгорток.

Мене зовсім не зацікавили ці пакунки, бо я знав напевно, що там немає нічого їстівного. Можливо, я й досі не знав би, що в них, якби не розірвався один пакунок, коли я його витягав. Провівши по ньому пальцями, я намацав м'яку, еластичну й шовковисту тканину і догадався, що то чудовий оксамит.