Московство
Шрифт:
Наші ремісники добре заробляли, були заможними і висококультурними. Петро І, Катерина ІІ та їхні наступники заборонили ремісничі союзи (їх ніколи не було в Московщині). Майстрів вивезли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів. Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, щоб заснувати там потім «Строгановское училище живописи». Московщина вивезла в XVIII ст. до себе всі українські найліпші ткальні разом з майстрами. Виробництво сукна в Україні одразу впало на 75%. Україна заробляла великі гроші на скляних виробах. Московщина заборонила 1720 р. продавати їх до Західної Європи, а оскільки москвини розумілися на склі, то Московщина навмисне наклала велике мито, щоб українці не могли продати їх і в Московщині. Так Московщина знищила скляний промисел в Україні і розорила десятки тисяч українських ремісників та торгівців.
Так само Московщина знищила порцеляновий промисел. Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інші вивезено разом з майстрами до Московщини. А що в Московщині не було порцелянової глини, дозволено було привозити її туди… з України. Зруйнувавши український ткацький промисел, Московщина розбудувала
[322]
К. Аксаков. «Исследование о торговле на украинских ярмарках».
«Все наше» стосувалося і робітників. У ХІХ ст. московський уряд купував робітників (на державні роботи), сплачуючи за дитину 390 руб., за парубійка 750 руб., за дорослого 1 тисячу руб. [323] . Соціалістичний уряд СРСР уже просто заганяє до залізничих вагонів робочу силу і везе, куди хоче. Тюремна «промисловість» дає московській «демократії» величезні прибутки.
Всі головні залізниці України побудовано в напрямі південь-північ. Три з них — до 1917 р., а по 1917 р. побудували ще дві. Увесь південь України не має залізниці в напрямі схід-захід. Московщина навмисне не добудовувала їх до портів Чорного і Азовського морів. Українці не раз просили дозволу добудувати своїм коштом, і кількократно уряд відмовляв [324] . Лише коли бельгійці та французи взяли в свої руки Донбас, Московщина дозволила їм добудувати чи побудувати до портів. Але розбудовувати самі порти не дозволила. Чужоземні кораблі в українських портах часом цілий місяць чекали на можливість розвантажитися. Натомість на розбудову своїх балтійських портів Московщина не шкодувала грошей [325] .
[323]
K. Kononenko. «Ukraine and Russia».
[324]
А. Головачов. «История железнодорожного дела в России».
[325]
А. Куломзін. «Наша железнодорожная политика».
Головними товарами України для вивозу за кордон були пшениця, цукор, вовна, вугілля, копалини. Щоб українські порти НЕ багатіли, а багатіли московські, Московщина встановила вивізне мито з азовсько-чорноморських портів на 100% більше, ніж з балтійських портів. Наприклад, на зерно з балтійського порту 1,67 руб. з чверті, а з чорноморського — 2,99 руб. Щоб з України не везли до чорноморських, Московщина запровадила т. зв. «диференційовані тарифи», тобто різну оплату за перевезення. За вугілля з Донбасу до портів Чорного моря платилося 1/32 копійки за пуд-версту, а до Московщини — 1/62 коп., тобто на 100% дешевше. Перевезення зерна до чорноморських чи азовських портів коштувало 40% вартості товару, а до балтійських — лише 25%, хоч туди вдесятеро далі, ніж до чорноморських. Так само було з усіма вантажами.
Привезти готові вироби з Московщини в Україну коштувало вдвоє дешевше,ніж вивезти такі самі вироби з України до Московщини [326] . Крім того, вироби ліпшої якості залишали в Московщині, а гіршої везли в Україну і продавали тут на 15–20% дорожче, ніж у Московщині високоякісні [327] .
Україна виробляла 25 мільйонів кілограмів вовни шороку. Англія завозила надзвичайно дешеву вовну з Австралії. Московщина зняла ввізне мито з англійської вовни, і українські вівчарі зубожіли. Московщина потребувала англійських грошей на купівлю англійської техніки, але витрачала їх на англійську вовну. Так само Московщина не накладала мита на мадярські та грецькі вина, щоб не дати розвиватися українським виноробам. З усього тютюну, що його вирощувала Україна, 80% переробляли в Петербурзі.
[326]
А. Білімов. «Товарное движение на русских железных дорогах».
[327]
Ф. Ястребов. «Нариси з історії України».
Московський уряд наклав високий податок на український цукор на самому початку цукроварства в Україні (першу цукроварню в Україні збудовано 1887 року). Доки наш цукровий промисел був невеликий, постачав цукор лише на московський імперський ринок, то платилося лише 50 коп. з пуда, а надалі податок різко зростав: 1895 р. — вже 1,75 руб. тобто 40% продажної ціни. У 1912 р. Москва одержувала цукрового податку 32,8 млн. золотих рублів, а до того ще й 7 млн. руб. промислового податку на цукроварні [328] . Але й цей грабунок не спинив розвитку нашого цукрового промислу, і Московщина знайшла ще один спосіб затримати його розвиток.
[328]
П. Лащенко. «История народного хозяйства СССР».
Собівартість цукру українських цукроварень становила 3,25 руб. за пуд, та ще податок 1,75 руб., отже, всього 5 руб. за пуд. Таким чином продажна ціна в Україні не могла бути меншою за 12,5 коп. за фунт, її наш селянин чи робітник заплатити не міг, і цукроварні змушені були продавати цукор за кордон. Європа теж не хотіла платити такої ціни,
тому московський уряд звільняв експортерів українського цукру від податку (1,75 р. на пуд) і навіть давав їм 80 коп. на пуд допомоги [329] . Увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках. Продавши в Європі український цукор за 5–6 коп. за фунт, Московщина купувала в Англії очеретовий цукор-сирівець по 1–2 коп. за фунт і везла його до Петербурга. Очистивши його там, везла в Україну і продавала по 14 коп. за фунт. Так українські селяни та робітники цукроварень заробляли не більше за африканських, а петроградські заробляли на життя. Радянська московська статистика свідчить, що собівартість цукрових буряків колгоспам за часів 5-ої п’ятирічки була 15 руб. за тонну, а уряд СРСР платив їм лише 2 руб. 50 коп. за тонну [330] , тобто не доплачував 12,5 рубля за тонну навіть до собівартості.[329]
П. Хромов. «Экономическое развитие России».
[330]
«Вестник статистики», березень, 1958.
Всюди, де Московщина встановлювала своє панування, країни і народи швидко убожіли. Так сталося з багатющою, культурною Україною, з культурними: Естонією, Латвією, Литвою, Фінляндією, Польщею у ХVIII–XIX ст., а з Чехією, Болгарією, Мадярщиною у ХХ ст.. Багатющий Сибір лежав під Московщиною неосвоєним 400 років. Московщина воліла загарбувати вже готове, зроблене сусідами. Для цього слід було постійно тримати велику армію, а для неї — розбудовувати промисловість. Величезні кошти вклала Московщина в Урал, але уральське залізо коштувало вдвоє дорожче, ніж привезене з Європи, отож Московщина купувала всі залізні вироби, навіть маленькі цвяхи [331] . Щоправда, імперія мала власне залізо і власне вугілля, але вони були … у мазепинській колонії. Дозволити українцям розбудовувати Донбас, промисловість України-це зміцнювати силу України, а отже господарську незалежність, що породжує культурну і політичну. Не знайшлося іншого виходу, як закликати новітніх варягів: французів та бельгійців. Змосковщений німець сумно зауважив: «Боротьбу між Кривим Рогом і Уралом розв’язав чужоземний капітал і не на користь московського національного капіталу» [332] . Європейці підрахували, що вони зароблять більше, продаючи Московщині залізо та вугілля не європейське, а українське. Побачили й політичне безсилля України захистити свої інтереси. Зрозуміли, що Московщина перешкоджатиме їм розбудовувати Донбас, Кривий Ріг. Треба було купити московський уряд.
[331]
Б. Брант. «Иностранные капиталы в России».
[332]
М. Вольф. «Географическое размещение русской промышленности».
Українці вже були заснували кілька своїх великих промислових та фінансових підприємств — Донецько-Юр’ївське, Олексіївсько-Дніпровське, Таганрозьке металургійні товариства та Київський і Харківський банки. Розбудова української промисловості ставала твердо на власні ноги. Отже, щоб перехопити її, треба було насамперед знищити українських промисловців та банкірів. Московський уряд та банкіри Рябушинський, Путілов, Авдаков, Утін, Плотніков разом з французькими банкірами Тальмані, порозумівшись, спільними силами створили господарчу кризу в Україні: московський уряд провів грошову «реформу» і пограбував в українців 75% їхніх капіталів. За знецінені гроші Московщина забирала задешево український найголовніший вивізний товар — пшеницю і продавала її в Європі за повноцінні європейські гроші.
Французькі банкіри дали московським великі позики і купили на кілька десятків рублів московських цінних паперів. Уряд збільшив податки на українські вироби. Згадувана московська банкірська позичкова спілка перестала давати українським підприємствам будь-які позички. Об’єднаний наступ уряду, московських та французьких банкірів не витримали українські промисловці та банкіри і збанкрутували. Їхні банки та підприємства скупили задешево москвини [333] . Засновник Харківського банку, український патріот П. Алчевський застрелився. Його банк забрав Рябушинський. Отже, українських капіталістів знищили не соціалісти 1917 року, а капіталісти півстоліття раніше.
[333]
Б. Кафенгауз. «Синдикаты в русской железной промышленности».
Французи та бельгійці заходилися розбудовувати Донбас і Кривий Ріг не «по-русски», а по-людськи. Привезли своїх інженерів, майстрів, техніку, і за короткий час Донбас подесятерив продуктивність та прибутковість. Один робітник добував руди в Кривому Розі 16,4 пуда, а в Московщині — 5,7 пуда [334] . За 40 років (1870–1913 рр.) виробництво металу збільшили в Україні 20-кратно і давали 75% всього виробу імперії. Вугілля — 80%.
Москвини заснували три трести: вугільний «Продуголь», металургійний «Продамет», гірничий «Продаруд». За фінансової допомоги французьких банків і політичної свого уряду ці трести захопили контроль над 80% шахт, 74% ливарень, 82% металічних виробів. Решта підприємств нічого не могла вдіяти проти цієї монополізації, бо уряд був на боці монополістів [335] . Як бачимо, одержавили банки і почали одержавлювати промисловість та торгівлю не соціалісти 1917 р., а ще монархісти півстоліття раніше.
[334]
П. Хромов, там же.
[335]
Б. Кафенгауз, там же.