Мотря

— Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? — спитав гетьман.

— Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички гляджу.

— Як то, з привички?

— А ще з тих часів, як не було в мене тільки служби й варти, що тепер, а часи були непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кождий кут, і під кожде ліжко, навіть до скринь. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути цей марний гріш. У мого дядька було раз таке. — Вони посідали на великій канапі, і Кочубей став оповідати: — Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. «Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, — позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно». Дядько мій був собі от козак, ні бідний, ні багатий і жив собі простенько. «Гаразд, — каже, — поклади свій ящик, чоловіче добрий, тут у світлиці. Йому там безпечно буде». Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила цей ящик, обнюхала, і як зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, — тю, тю, дурний Гривко! А пес дальше своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. «Е, — каже мій дядько, — тут щось не теє. Це не дурний пес». Покликали коваля, розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, — еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й казати, що робили б… Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся.

— І добре робиш. Добрий хазяїн усього сам пильнує, а злий з усім на челядь здається. Наші люди хочуть, як шляхтичі польські, весь тягар життя на своїх підданих накладати, собі зоставляючи тільки функції природні й те задовілля, яке з них випливає. Гадають, що на тому основується щастя. А з такого життя чоловік ледащіє і попадає у скуку. Недаром же й кажуть — загорюй снажно, та й і їдж смашно. Чоловікові найкраще для його серця і для здоровля те, що він сам собі здобуде.

— Ти, Іване Степановичу, мабуть, того і тримаєшся. Дивуюся, що тобі хочеться самому всякими і публічними, і приватними ділами турбуватися.

— Добре б я вийшов, коли б на других здався. Треба, бачиш, щоб хазяїна і собака знала. Добрий хазяїн ізбере, а поганий розгребе. Без хазяїна, кажуть, і двір плаче, а мій двір — це цілий край.

— Та воно так. А я все-таки дивуюся не тільки твому розумові, але й твоїй пильності та роботячості.

— Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати. Очам страшно, а руки зроблять!

— І веселості тобі не бракує, все вмієш щось таке доповісти, що чоловікові відрадніше стане.

— Таку вдачу Бог мені дав.

— Молодець ти, Іване Степановичу, їй-Богу, молодець.

— Тому ще й жінки не зрікаюся, — відповів, усміхаючись, гетьман.

Вони збиралися скоро йти спати, та забули про цей добрий намір. Розбалакалися. Кочубей не виговорився перед донькою; рад був виговоритися хоч трохи перед гетьманом. Надто вже багато накипіло в його душі. Почував себе великим грішником, а заразом людиною безталанною, котрій годиться усі гріхи простити.

— Кажеш, Іване Степановичу, що ти ще й жінки не зрікаєшся. Га, що ж, — женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на твойому весіллі.

Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив ніби з жалем:

— Женився би, так вороги не дають. Завидують щастя, кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови, другому остав.

Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей.

— Іване, — сказав, — товаришу мій і добродію! Коли це ти до мене п'єш, так, їй-Богу, гріх береш на совість. Не хочу я щасти твойому стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав'язувати світа своїй доньці. — Він поправився на канапі і відкашельнув. Видно, не легко було говорити. — Щоправда, є деякі перешкоди, і ти не сердься на мене, коли я тобі їх нагадуй та ще в твоїй гостинній хаті. Правди не затаю.

— Які ж вони?

— ІЦе питаєш? А твій вік і те, що ти хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так як мені Бог.

Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнав, осталось тайною, а сама сутичка з гільтаями, котрих виполошено з ліса і розгромлено, то була така звичайна річ, що нема чим і дивуватися. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючися щасливою нагодою, отсею, як здавалося, доброю і непідступною розмовою, виявити йому правду і пустити діло на чисту воду… Знав, що Кочубеєві прикро буде почати тую правду, але розумів, що колись тую прикрість треба буде йому зробити, а нині, може, краще, як коли…

— Отже! — і гетьман взяв Кочубея за руку. — Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово. З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо не слід гетьманові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з нашого кохання не буде.

Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися гетьманові і Мотрі. Хочуть — хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Федорівну приборкати, бо так дальше не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щире притакнув словам Мазепи.

— І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде, — сказав.

— І ще одно, — почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це?

— Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити своїм наслідником на гетьманстві.

— Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий мойому серцю, як Андрій.

— Це правда, і я тебе аж тепер добре розумію.

— Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої багатства, і моє значення, і навіть церкви, котрі я для Божої слави побудував, — сіллю в оці. Чи ти чув, що отеє за несподіванку готовили вони для мене?

— Герцогство?

— Піп герцогство, це стара дурниця, — хотіли напасти на Бахмач!

— Напасти? На Бахмач? На гетьманський двір? Ні, чогось такого я навіть подумати не смів. Всяке в нас бувало, а про таке не чув.

Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивовання, але й гнів. Як же така зневага! Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин.

— Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку сказав, щоб піддобритися.