Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Здоров, мій гнідий! — каже козак, поклепуючи гнучку шию свого коня, котрий, зачувши степ і поле, порскає, стрясається цілий, як у воді риба, і іржить, аж гомін від броварських лісів відбивається.

— Будуть нам раді, — каже другий козак, родом з-під Миргорода.

— Тобі б то хтось та не був радий?! — беруть його товариші на решето. — Такий красунь, що не дай Бог, щоб яка жінка на тебе задивилася.

— Або що?

— Та ніщо, тільки якби їй Бог сина дав, то був би дурний, як дияконський чобіт з лівої ноги, а як доньку, то таку кралю, що й чортові під пару.

— А ви, гадаєте, кращі? — відгризається тамтой і затягує пісню, та таким-то голосом сильним і гарним, що ніхто

й не підтягає за ним, щоб не псувати.

— Співай ще, — просять його. — До співу-то ти здатний. Пан Біг що тобі з голови уймив, то у горло наддав.

— А вам-то пан Біг не жалував язиків, — каже той, що його брали на кобеняк. — Вус тихо сиди, як бороду голять!

— Диви який! Вже двірської поливки хлипнув і гетьманського хліба покушав та й гадає, що й він чоловік. Співай, кажуть тобі!

І козак з-під Миргорода затягає другу пісню, та таку-то сумну і тужливу, що, здається, від неї весь степ осотується імлою. Лиш коні порскають, вудилами дзвонять і бренькають козацькі шаблі.

Чуйкевич нагнав свого коня, щоб не ликати порохів, курить люльку на короткім цибушку з мосяжним шоломиком, щоб іскра не запалила стебла, і думає. В нагрудній кишені в нього листи з гетьманської канцелярії, підписані самим писарем генеральним, з приложенням гетьманської печатки до сотників, крізь яких сотні проїздитиме Чуйкевич, щоб вони йшли йому на руку, щоб давали нічліг, хліб, коням обрік; а як треба, то й коней сотенних, ради поспіху. Вертаючи, віддадуть їх і знову свої окульбачать. Та ще була грамота, писана по-російськи, на той припадок, коли б Чуйкевичеві довелось стрінутися в дорозі з яким під'їздом царським, щоб не було драки, які звичайно при таких зустрічах бували. А лист гетьмана до Кочубея Чуйкевич зашив у шапку. Тільки з головою можна його від нього відняти.

Та ще думає Чуйкевич над тим, як його напучував Орлик. Ніби з книжки читав. І яка де дорога, і які річки треба переїздити або вбрід переходити, і де треба тримати себе на осторозі перед гільтяйством, що в лісах та на полях, промишляє, і як до котрого сотника підходити, бо в кожного чоловіка свій «нрав і права». Хоч молодий, а як батько ним турбувався. «Нинішню ніч, — казав, — можна їхати безпечно». Холодком і людям, і коням вигідніше, а дороги кругом Києва безпечні. У Києві тепер гетьман живе, недавно був і цар, перевірено поля. Але завтрішню ніч радив переспати, бо так і для здоровля, і для безпеки краще. Чуйкевич рад був слухати Орлика. «Це голова, його колись! не мине булава», — гадав собі, розуміється, по найдовшій жизні теперішнього гетьмана Мазепи, до котрого його, Чуйкевича, тягнула якась дивна сила, як до нікого другого в світі. Він не міг забути ні голосу гетьманського, ні його ходи, ні погляду його очей, що читали в душі, як у відчиненій книжці. Довір'я, якого він зазнав, дістаючи в руки гетьманський лист, ще більше це прив'язання скріпляло. Чуйкевичеві здавалося, ніби гетьман їде поруч нього, ніби він стежить за кождим його кроком і знає наперед кожду його думку. А самого гетьмана так тяжко зрозуміти. «Кажуть, народ його не любить, нарікає, проклинає його з кістками, а все ж таки слухає його і не бунтується, як бунтувався перше. Мабуть, народ десь у глибині душі своєї чує, що гетьман добра йому хоче. Не грав же він комедії нині вранці з тим умираючим козаком при будові фортеці. Весь Київ о тім тепер говорить, а завтра вістка піде по цілому краю. Який би він не був і що б він не робив, мій гетьман, остануся йому вірним до смерті. Він нас до слави веде».

І на сам звук цього слова молодий козак почув якусь легкість у собі, ніби йому хтось крила до рамен причепив і ніби ті крила несли його вперед, у невідоме, але гарне, краще від відомого та будь-якого…

Незчувся,

як коротка літня ніч минала, як від ставків і озерець стало дихати опівнічним холодком. Озирнувся і не побачив нікого. Відбіг від своїх геть далеко.

— Пугу, пугу! — гукнув зі здорових грудей, і, ніби гомін, відповіло йому багато голосів:

— Пугу, пугу!

Почувся прискорений тупіт, хропіт коней і свисти козаків. Окружили його вінком, кінські голови досередини, задні ноги на поле, так, як кінське стадо, що борониться від вовків.

— Що ж, панове товариство, пора нам спочити? — питався.

— Гадаємо, пора, — відповіли, — година духів надходить, ще нас який з дороги зведе.

— Розложимо ватру, — казав той з-під Миргорода, — лихий святого вогню боїться.

— Ото козак, — стали його знов товариші на решето брати, — ото козак, що лихої сили боїться.

— Коли б інше товариство, то, може б, і не боявся, — відгризся тамтой.

— А дивіть, дивіть, — сміялися товариші, — дивіть, і нашій дитині виростають зуби, треба тобі, синку, заглянути до губи.

— Чортовій матері заглядайте, не мені, — казав миргородець, котрому вже надокучили жарти.

— А чого ви так присікаєтесь до нього? — питався козаків Чуйкевич.

— Бо ми його любимо, хоч він такий поганий. Гарно співає.

— Ну, так злазіть з коней, розпалюйте ватру, будемо слухати співу.

Задзвеніла збруя, стрепенулися коні, позбувшись тягара, козаки розпускали їм попруги й знімали сідла.

Незабаром горіла ватра, снувався білий димок, ніби шукав собі дороги до зір, кругом ватри на дергах лежали козаки, поспирані на кульбаки, а коні гризли траву.

Як котрий свиснув на свого, цей сейчас відзивався, а як свиснув удруге, то біг скоро до свого пана.

— Ану, заклич ти свого, — казали миргородському товаришеві, — заклич!

— Не хочу.

— Кажуть тобі.

— Не буду.

— То заспівай йому, може, прийде, — додав від себе Чуйкевич.

Почувся сміх.

— Не журися, — потішав козака Чуйкевич, — з кого ся насмівають, з того люди бувають.

— Чому ні! — відповів козак і знову, щоб спинити жарти, заспівав. Та вже не сумної, а жартівливої: — Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою, якби з ягодою.

Співаючи, вдавав і старого мужа, і молоду жінку, то старечим голосом шишикав, то високим жіночим сопраном співав, ніби два горла мав у своїй шиї.

— Ми гадали, що він дурний, а він комедіант. Тобі б, небоже, до того тіятру пристати, що його студенти показують, от що.

Нараз чуйні козацькі коні насторошили уха. Збилися докупи, тихо.

Козаки теж замовкли і повернулися в тую сторону, куди головами звернені були коні.

— Не чути нічого… — сказав один, що мав найкращий слух.

— Хто з вас хоче, хай сяде на коня, — казав Чуйкевич, — і хай подивиться, що там. Лиш не відбиватися далеко.

Зголосилося кількох. Чуйкевич вибрав того, хто зголосився перший. Поїхав… — Ватру згасити, окульбачити коні… Готовись!

Кождий козак стояв коло свого коня. Дехто доїдав шматок хліба з сиром, дехто потягав з тикви горілку для більшої охоти.

Козак, висланий на звіди, вернув. Казав, що наліво, в долинці, за ліском чи байраком, є якийсь хутір великий чи слобідка, і там щось поганого твориться.

— Горить?

— Дурний! Коли б горіло, то було би видно луну, це ж ніч. Мабуть, якісь гультяї на безборонних та ще сплячих людей напали. Летім!

Чуйкевич гнав напереді. Біля нього той, що їздив на звіди. Без крику їхали, без свистів і без дороги, навмання через поля і левади, крізь рови і річку, щоби скорше. В гайку зіскочили з коней. Двох козаків лишилося, зібрали коней за поводи і тримали.

Поделиться с друзьями: