Мотря

— Як гуляв, так гуляв, Ні чобіт, ні холяв, Як додому прийшов, Не було й підошов, –

приспівував сотник, плескаючи в долоні.

— Ти з-за Дніпра, я з-за Десни, Погуляємо до весни, –

доповідала Апостолиха, пригадуючи собі молоді літа.

А Данило Апостол вигукував:

— Ой ти, ткач, ниткоплут, А я бондарівна, Піди геть, відчепись, Я тобі не рівна.

Козаки не зважали на спів, котрий навіть не підходив до їх танцю. Але гостей обхопила така охота, що вони плескали у долоні, як на весіллю свахи, притупували чобітьми та підпригували жваво.

Танцювала Романиха з Романом, Загубили калиточку з тютюном. Буде тобі, Романихо, з Романом, Як не знайдеш калиточки з тютюном.

Ото! — гукнув Апостол, коли згубила, так пиши пропало!

Музики втихли, і сердюки як влетіли, ніби буря, в салю, так і вилетіли з неї. Лише старий сотник, не помітивши цього, дальше співав:

— Ой так, таки так, Де урода, там і смак. А у мене від віку Ні уроди, ні смаку.

Аж глянув кругом і перехрестився:

— Ігі! Були й нема. Поїхали до млина. Не буду ж і я дурно співати, треба себе шанувати.

— Не дурно, бо вас слухаємо.

— Погано ти, бабо, співаєш. Але довго… Правда?

Тим часом до сіней увійшло дванадцять бандуристів. Старі, сивий волос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина до Кочубея в гості прислала.

Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вікнах, загомоніли дубові одвірки — пісня давнини наближалася.

Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці з гробів повставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде.

Із города Козлова до города Трапезонта Гуляла галера цвіткована-мальована, Чотирма цвітами процвітана, Першим цвітом процвітана – Злато-синіми киндяками побивана. А другим цвітом процвітана – Турецькою червоною габою обвивана; А третім цвітом процвітана – Християнською кров'ю фарбована; А четвертим цвітом процвітана – Невольниками осажена.

І не одному із гостей генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея здавалося, немов він бачить отсю чотироцвітну галеру, що колищеться на Чорному морі, відпливаючи в забуття. Обривають вітри злотисто-сині киндяки а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера!

Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у воздухах повисло, а потім, як крила знеможених високі летом птиць, опустилися на верхняки.

Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі пісні, ждали на дальші співи.

Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У городи християнськії — до отця, до матусі. Що не может він їм поклонитися, – Тільки поклоняється голубоньком сивеньким: «Ой ти, голубоньку сивенький! Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш. Полети ти в города християнськії До отця моєго, до матусі, Сядь, пади на подвір'ї отцівськім, Жалібненько загуди, Об моєї пригоди козацької припом'яни. Нехай отець і матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки-маєтки збувають, Великі скарби собирають, Головоньку козацькую Із тяжкої неволі визволяють…

Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.

М'ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині — скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.

— Визволь, Боже, бідного невольника На свято-руський берег, На край веселий, Між народ хрещений!.. –

кінчили невольницький плач бандуристи.

Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Колимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосне почали благати-закликати:

— Поможи мені, отцева й матчина молитво, на колінах стати, Семип'ядную пищаль у руки достати, По три мірці пороху підсипати…

Тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом бандуристами однозвучне заголосили:

По три кульки свинцевих набивати, Орлам-чорнокрильцям, Козацьким довірцям, Великий подарунок посилати.

Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, неважко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний, північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів.

Гетьман зрозумів ті думки. Йому здавалося, що він отеє поміж своїми людьми у Кочубеєвім дворі, мов перепілка у гнізді з дітьми перед шулікою ютиться, і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє за них віддати.

На це він і рішився… І заграли й заспівали, припочивши хвилину, співці бандуристи про смерть гетьмана Богдана. А коли дійшли до слів:

То не чорні хмари ясне сонце заступали, Не буйні вітри в темнім лузі бушували, – Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали…

Коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках, по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментовання великого гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту.

«Зажурилася Хмельницького сідая голова», бо наступав на нього найгірший і найлютіший ворог, якого він одного в світі боявся, — безвихідна недуга. І зажурилася Мазепина сідая голова, бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його поперед тим. Невже ж йому це діло поведеться?