Музей покинутих секретів

Водички випий, — крізь зуби порадила вона: як у кожної певної своїх чар жінки, вид чоловічої істерики не викликав у неї нічого, крім холодного обридження, а те, що він верз, спершу здалось було таким несосвітенним, що навіть її не зачепило. Свій короткий бурхливий роман із Р. (котрий на той час входив до ради директорів їхнього банку-спонсора) вона давно списала в архів і воліла не згадувати — ні їхніх тяжких, темних любощів, що наливали тіло тупою і якоюсь безрадісною ситістю, як у корови (таке відчуття буває хіба після анального сексу, а з Р. було повсякчас), ані, поготів, найгіршої, фінальної частини — коли вона вже щосили намагалася з ним розв'язатися, а це виявилося зовсім не так легко, як вона гадала: тільки-но Р. занюшив її спорскання, з нього прорізалася агресія, схожа на рефлекс бульдога, якому щось випадає з рота (якось, перехопивши їй руку, з хижим осміхом стис двома пальцями, як лещатами, до синців, і вона потім тиждень мусила носити на зап'ясті тенісний напульсник), — він полював на неї, переймав у найневідповідніших місцях, демонструючи всім довкола своє на неї право власности (знав, що цим дістає її найдужче, і тис на вразливі точки), — підстерігав після роботи, забирав із прийняттів, куди з'являвся з рішучим виглядом чоловіка, що прибув улаштувати сцену (і вона з ненавистю дибала за ним на вихід, як покірна чапля на висотних підборах, щоб потім обрушитись на нього в машині — з гнівною тирадою, з захлинанням цигаркою, класичний побутовий хорорчик…), — і не один іще тиждень по тому, як вона, змучена й засмикана, врешті в нестямі викричала йому серед вулиці все, що про нього думає, та в сльозах утекла в метро (чомусь там їй здавалося найбезпечніше — уявити собі Р. у метро було неможливо!), ба й не один місяць вона боялася, повертаючись увечері додому, вгледіти в темряві коло під'їзду, як сплячого бронтозавра, його «ґранд-черокі» з вимкненими фарами… Її початкове захоплення тим чоловіком, нетривке й чадне, як наслання, було викликане гострим інтересом до незнайомої їй раніше породи мужчин — тих, що обертають великими грішми й від того випромінюють таку непохитну певність, наче обертають земною кулею, — мужчин Вадимового типу: їй здавалося тоді, що вона нарешті зрозуміла Владу. Ніби ступала в її слід, ніби посмертно її вистежувала. Якби не Влада, вона б навряд чи повелася на Р. із такою силою. Влада лежала на переповненому Байковому, до її могили треба було протискатися між чужими, як у вагоні метро до дверей у годину пік, — а Дарина, з розкалатаним серцем і без спідньої білизни, мчала студійною машиною в банк на перемовини (на перемовини шеф тоді щоразу брав її з собою), сідала поруч із P., непомітно для інших знаходила під столом його руку й всовувала собі під спідницю, наслухаючи, з внутрішнім хихотінням і наростаючим збудженням, як міняється його віддих і як він насилу опановує себе, щоб ніхто нічого не завважив (раз, вибравши момент, він вибіг за нею, майже грубо заштовхнув до туалету, кинув грудьми на умивальник і, ввійшовши в неї ззаду, з болем захвату ревнув, як морський котик під час гону: «как-кая женщіна!..»). Це була гра куди азартніша, ніж у казино (куди Р. теж її возив), і їй на перших порах таки добряче зносило стріху — її п'янила легкість власної влади над цим чоловіком, готовим на перший кивок бігти за нею, уткнувшись носом їй у промежину, як пес, і збиваючи по дорозі, як стовпці, всі правила, котрі винесли його нагору, і їй здавалося, що вона відкрила для себе те почуття, котре мусило в'язати і Владу до Вадима, — радість дарувати чоловікові, що вважав себе всесильним, смак свободи, доти йому не знаної. От тільки на тому вся її радість і закінчувалась, — з Р. вона ніколи не почувалася просто жінкою, як це має бути в чесному сексі: просто жінка й просто мужчина, тисячоліттями те саме й щоразу нове, — до такого ступеня свободи Р. ніколи не дійшов. У певному сенсі він як був, так і лишився для неї представником іншого біологічного виду. На перших порах їхні азартні спарювання — у джипі, в нього на дачі (раз навіть у домі в його колеги, в темній кімнаті, освітленій тільки відешником із блимаючою на екрані порнухою) — дурманили її як мало не різновид збоченства, як секс із Кінґ-Конґом чи зі сніговою людиною, хоча нічого такого вже збоченського там, властиво, не було, якщо не рахувати його звички фотографувати її в інтимних позах (вона жартома питала, на кого він збирає компромат, на неї чи на себе, — адже їй то по цимбалах, вона собі вільна спати з ким хоче і в парламент балотуватись не збирається, а Р. без усмішки відповідав: а ти не зарікайся… — лишаючи її з непевною підозрою, що він таки не порнуху клацає, а збирає про всяк випадок на неї досьє, прибирає до рук, і в цьому теж було щось гостро-збудне, порочно-дражливе…). Перелом настав у Голландії, куди вона згодилася з ним поїхати в двотижневу відпустку й щоранку, прокидаючись поруч нього, почувалася, наче всовує голову в мішок, — і ні музеї, ні море, ні чудесний прибережний ресторанчик з омарами, ні рембрандтівське низьке, звідусіль відбите водами фантасмагоричне світло тієї країни з цього мішка не рятували: Р. заслоняв усе — тяжкою, темною масою без продухвин. Одного ранку, вилізши вдосвіта з ліжка й викуривши натщесерце цигарку в відкрите вікно, за яким ніжно світилася з туману мокра луска черепичних дахів, вона ясно збагнула, що треба негайно видаляти цього чоловіка з свого життя — як хворий зуб чи як злоякісну пухлину. Р. був попросту емоційно тупий — утрамбований усередині себе, як суха земля. Такі речі на око не визначиш, по-справжньому це дається пізнати тільки в ліжку. Очевидно, це доля багатьох скоробагатьків, та й усіх людей, що довго перебувають під одноманітним тиском, на дуже вузький спектр почуттів: у них ніби атрофуються певні душевні м'язи. Р. був спресований життям до повної душевної непрохідности, своєрідного хронічного закрепу, — і вона, Дарина, була його проносним. Він потребував її тому, що взагалі потребував збурень, підпушень задубілого ґрунту, — в сексі так само, як і в повсякденному бутті: на це існували казино, і автомобільні перегони з підрізом на Житомирській трасі, і сауни з масажистками, і секс-туризм до Таїланду, і ще цілий набір, до послуг клієнта, засобів для стимулювання емоційної перистальтики, — здобувши маєтки, люди тепер витрачали їх на те, щоб відчути себе живими. Вона була для Р. акурат таким засобом, тим-то й почувала себе, після всіх із ним механічних оргазмів, повною дупою — як при анальному сексі.

Це й було більш-менш те, що вона прокричала йому наостанок серед вулиці, нічого довкола себе не бачачи, — і знала, що потрапила в ціль: що після цього він зникне, зріжеться з її життя, як хворобливий наріст, — такі чоловіки не повертаються туди, де зазнали поразки. Штука, одначе, в тому, що вони й ніколи не прощають тим, хто став їхній поразці свідком.

Ось момент, який вона злегковажила: Р. був не просто її минулим, не просто коханцем, із яким вона порвала — куди брутальніше, ніж їй того хотілося (вона терпіти не могла грубих розривів з гидкими сценами й десь у глибині душі завше живила оте ідіотське почуття, наче всі її колишні мужчини складають щось на кшталт одної далекої родини, — їй, наприклад, було страшенно приємно познайомити Адьку з Сергієм і бачити, як вони ручкаються, в ту хвилину вона любила їх обох!), — Р. не був кимось, із ким можна розійтись і потім роками не стрічатись у тримільйонному місті, де і банкірів, і журналістів, нівроку, більше, ніж бездомних собак, і, на щастя, не всі вони тирлуються по тих самих смітниках, — Р. був її ворогом. І помстився їй у найпростіший приступний йому спосіб: спочатку давши каналові грошей, а потім перекривши краник на першому ж транші — до побачення, дуже шкодуємо, але в нас змінилися обставини. Читай: якщо я більше не можу трахати вашу ведучу, я завжди можу трахнути вас. Може, він розраховував, що начальство після цього приволочить її йому під двері загорненою в килим, як східну невільницю, і він зможе витерти об неї ноги в якийсь особливо цинічний спосіб? Та ні, навряд, — швидше всього, тут звичайнісінька бізнесова логіка: який сенс продовжувати платити, коли нічого за це не маєш? Ось так усе просто, і не треба, як каже Антоша-«Бритва Окама», зайве множити сутності.

Тільки не вдавай, горлав шеф — уже значно впевненіше, скоро тільки завважив її замішання, з куди зловтішнішим обуренням, — не вдавай, ніби ти нічого не знала!.. А вона й не знала, от у чім штука, — вона багато чого не знала і воліла не знати й далі: заплющувала очі й затуляла носа, як і всі довкола робили. Дарочка-дурочка, Червона Шапочка, що лізе в ліжко до вовка гратися, вважаючи його бабусею. От тобі й секс із Кінґ-Конґом. Вголос вона засміялась, бо що їй іще лишалося: тьху ти, яка ж гидота! її розчавила примітивна, тупа, як танк, логічна сила цієї оборудки — те, як просто ці двоє, Р. із шефом, одібрали в неї їй за спиною її приватне життя — те, що вона вважала своїм приватним життям (як легкомисно казала P.: сплю, мовляв, із ким хочу, — а він же застерігав, не зарікайся!), — і перевели його в доларовий еквівалент: мов переклали твердою, врозумливою для себе мовою. Збита з позиції обвинувача, вона нарешті вгледіла ведучу Гощинську їхніми очима: дорога жінка, атож (навіть із цінником!), как-кая стерва, сексі сучка, ходяча реклама контактних лінз: я використовую їх і викидаю без жалю (може, й Р. так гадав — що вона його використала, аби добути гроші для каналу?), — «невідбивна», як колись її смішно окомпліментив шеф, не знаючи, як по-українському сказати «невідпорна», а отже, й на екрані здатна приносити зиск: косички, топик, ласкаво просимо до нашого борделю, — такою вони її бачили, і такою вона їх захоплювала, — такій вони готові були платити, навіть «узяти в долю»: хоч із передвиборчого дерибану, хоч із торгівлі жінками, — чим хата багата.

Вони приймали її за свою — і вона не мала чим відгородитися. Її праця, всі її професійні чесноти самі по собі для них нічого не важили, лежали за межами їхньої оцінкової шкали, в зоні «сліпої плями»: то були дрібні забавки на марґінесах великого бізнесу — претензії на ТБ з інтелектуальним напуском, розкрутка якихось нікому не відомих героїв, — що ж, красиво, і можна навіть на міжнародний конкурс зациндолити, щоб вивісити потім диплома в директорському кабінеті під склом, але, по суті, — на фіґ всралося. P., коли вона говорила про роботу (про своїх героїв йому оповідала, кретинка!), посміхався посмішкою Будди й казав, що від її ентузіазму в нього шалено встає (і тягнув її руку собі в штани, щоб перевірила), — так само (ні, далеко дужче!) діяв на нього ентузіазм, із яким вона висмоктувала з панциря ласі шматочки омара в голландському ресторанчику: ерекція — це була ще одна тверда (авжеж!), намацальна, як і гроші, мова, на яку вони перекладали те, чого не розуміли. А більше вона нічого не мала їм пред'явити на посвідчення своєї особи — вона з ними працювала, жила на гроші, які вони їй платили, навіть — і цього, бач, теж не скреслиш із резюме, — траплялося, з ними спала (в які тільки нетрі не заводить жінку допитливість!), — вона була в системі й цілком несогірше собі в ній радила. Якби вона сказала шефові, що після семи років виходу в ефір усе ще чує темряву в студії як поширену в нескінченність глядачеву залу передекрання, — що там сидять люди, перед якими вона відповідає, і вона чує їхній подих, — у нього це, найімовірніше, навіть ерекції не викликало б: він просто посміявся б і порадив їй більше гуляти на свіжому повітрі. Він теж уже був іншою біологічною породою — надто довго вона заплющувала на це очі.

Він справді хотів, щоб вона лишилась на каналі, сяйнуло їй. Він хотів, щоб вона стала такою, якою вони її бачили, він за це боровся. Не за самі тільки прибутки, не за «обличчя каналу». Йому на тому залежало — щоб вони обоє зрівнялися: обоє одної породи, професіонали, і він не гірший (ба ні, ліпший — йому ж більше платять!), — щоб зник межи ними всякий, неперекладний твердою мовою, люз. Ось цей люз йому муляв.

І, точнісінько як із Р. — тільки без крику, а, навпаки, страшенно повільно й тихо (бо гнів душив її й не давав говорити, їй навіть кімната потемніла в очах, мов зненацька смеркло), — вона сказала йому те, чого зовсім не збиралася і чого, либонь, і не варт було казати, — не варто так старомодно, як Олег хозарам, оголошувати війну тому, з ким справді збираєшся воювати (а вона знала, що зробить усе можливе, аби зірвати їм, сукам, хоч той падлючий конкурс!), — але, як і з P., сказати в тій хвилині правду в очі навпроти був її одинокий спосіб оборонитися, відгородити себе від їх липкого дотику, як опустити кришку каналізаційного люка: а ти знаєш, сказала вона шефові, що ти заразний? Ти — як той туберкульозник, що плює здоровим людям у тарілки. Як у фільмах про вампірів — тебе колись вкусили, і тепер твоя програма — перекусати інших, щоб усі стали такими, як ти. А це хреново, братіку. Ой як хреново.

На диво, він мовчав. Потім пробурмотів, явно прокручуючи щось у голові: ти сумасшедшая.

Ага, сказала вона, підводячись, щоб іти, на весь зріст випростуючись над ним (він був нижчий за неї — чоловічок наполеонівського комплексу) на своїх висотних підборах, переступаючи, як гонорова-перегонова конячка, — «невідбивна». — Так і є — «сумасшедшая». Це в мене спадкове, ти не знав?..

…Вона розказує матері саму лиш «переможну» частину — в адаптованому варіанті, без зайвих подробиць. Ольга Федорівна несподівано підхоплює, згадавши шефів фільм п'ятнадцятилітньої давнини, той, яким він стартував у велику журналістику: еге ж, еге, було таке, показували по телевізору — у Чернівцях діти вражені загадковою хворобою, жахливі кадри — палата, повна маленьких дівчаток, і всі голомозенькі. Вжеж, така картинка запам'ятовується надовго: сайєнс фікшин, чистилище для потерчат. Діти вранці прокидалися, вставали з ліжка — а волоссячко лишалось на подушці. М'якеньке дитяче волоссячко, як шовковий скальпик.

— Це десь відразу після Чорнобиля було, — радіє Ольга Федорівна зі своєї пам'ятущости.

— Ні, мам. Пізніше. І Чорнобиль там ні до чого.

Типовий «ефект склеювання»: більший інформаційний шок — Чорнобиль — поглинає менший. Чорнобиль, Чернівці — навіть звучить подібно, на «Ч», легко переплутати. Переплутати, а потім і забути. Чи вчать тепер цього в Інституті журналістики — як подавати інформацію так, щоб про неї чимскорше забули? А пронизливу картинку можна візуально «заклеїти» народові в голові, наприклад, «Зоряними війнами» — там теж доволі голомозих монстриків, та й де їх тепер нема.

На тому хорорчику про облисілих діток шеф був зробив собі ім'я, але ніхто цього вже не пам'ятає, і сам він ніколи не згадує про початок своєї кар'єри. Хтось інший тоді загинув, закривши своїм трупом усі подальші незалежні розслідування. Хтось йому його кар'єру відкупив.

І вона ж не пам'ятала, зовсім не думала про той сюжет під час розмови! Точність її поціляння була тої самої природи, що поведінка тіла в хвилину небезпеки, — коли воно само знає, в який бік ухилитися. Отак-от навмання тицьнеш пальцем — і провалюєшся рукою в липке місиво: з неодмінною домішкою чиєїсь крови.

Матері Дарина пояснює: там, у Чернівцях, нібито була аварія на військовому заводі, куди нікого так і не пустили, Москва встигла закрити справу ще перед розвалом Совка. А найімовірніше — був витік ракетного палива. Біс його зна, чиї спецслужби в тому замішані, наші чи російські, — факт, що цілу історію комусь треба було замовчати, будь-якою ціною.

— То це що ж виходить, — мама напружено перетравлює інформацію, — що того чоловіка, який цю справу розслідував, таки вбили? І твій продюсер про це знав — і мовчав?

Чому, власне, це її так дивує? Дарина відчуває щось схоже на давнє дочірнє роздратування:

— Мамо, ти так наче з Марса або з Венери! А батькові колеґи — не на чужій крові, нишком прикопаній, собі кар'єри робили? Коли архітектора довели до самогубства, а потім на нього почепили всіх собак, — і, крім батька, всі все як зайчики підписали? — (От би цікаво було, мелькає їй, зустрітися з тими людьми тепер, хто ще живий, і побачити, ким стали вони, — невже теж підторговують людятинкою у вільний від основної роботи час? А заодно, й ким стали їхні діти, надзвичайно повчальна могла б вийти передачка, аж тепер нарешті вона знає, що можна зробити з тим батьковим сюжетом, у якому їй завжди бракувало «сторі», — тепер, коли вже нічого зробити не можна, мудрий русин по шкоді, як каже Адька!..) — Ти серед цього весь вік прожила, а тепер дивуєшся.

— Але ж це було тоді! — протестує Ольга Федорівна. — Це ж інші часи вже!

Якийсь поколіннєвий егоїзм навиворіт: все погане вже трапилося з нами, а наші діти починають із чистої сторінки. І діти раденько трюхикають у життя акурат у такому переконанні, підіпхнуті батьками в спину: іди, дитино, ми своє відмучились, то тобі тепер буде щастя — багато, багато, в обі жмені. Нічим більше, крім цього напучування, не озброєні, голі, як бубон. Голі-голісінькі, от у чім річ.

— Ми всі теж так думали, ма.