Музей покинутих секретів

— І тобі, нівроку, вдається, — каже інтерв'юєрка, з несамохіть увімкненою поштивою завороженістю, яка вмент зводить неподоланну засклену вітрину між об'єктом і шанувальником (художниця щулиться). — «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці авіакатастрофи» — то, по-моєму, абсолютно геніальна робота (художниця мимрить щось маловрозумливе),ні, без жартів, супер, дійсно-таки постмодерна класика! Хто її купив?

— Лозанський Ермітаж…

— Добре Лозанському Ермітажу — взяв і купив Владиславу Матусевич! — з притиском, щоб таки нікому не пройшло повз вуха, вигукує в камеру інтерв'юєрка (з сусіднього столика спурхує кілька сполоханих її патетичним покликом горобців).

— А в нас, бідних, і свого музею сучасного мистецтва в країні катма!.. А робота розкішна, бігме, розкішна (вона муркотливо-ласо сповільнює мову, мов наново смакуючи в уяві ту роботу в усіх подробицях), — тепер тільки слайдом будемо милуватися (опускає голову, зачитуючи наперед заготований закадровий текст): —Тут навіч представлено готову драму, складену з усіх тих клаптикових свідчень, на які звичайно не звертаєш уваги. По-своєму це дуже кінематографічна, монтажна робота, де кожна деталь промовляє, її можна відчитувати годинами, кадр за кадром — розбиті окуляри, квитанції, митні декларації, фото чоловіка й дитини в записнику, пудрениця з тріснутим дзеркальцем, і ці жахливі криваві мазки поверх…

— А то помада, Дарино! — сміючись перебиває художниця, з явною полегкістю, що розмова перескочила з компліментарних рейок на виробничі. — На дзеркалі — найсправжнісінька губна помада, ревлонівська, я її тільки закріпила лаком!

— Справді?.. От нарешті я маю нагоду в тебе спитати, давно хотіла — скажи, тобі не страшно було це робити? Не страшно викладати такий, от уже в дослівному значенні, — натюр-морт, мертву натуру?

Художниця стенає плечима.

— Мені було цікаво, — хвильку повагавшись, ніби вибираючи твердий п'ятачок на плиткому місці, знаходить вона врешті підхоже визначення. — Ще від дев'яносто восьмого року, коли, пригадуєш, коло Канади під Галіфаксом упав Swiss-Air-івський «боїнґ» і водолази тиждень речі з води виловлювали, щоб ідентифікувати загиблих, мене ця думка не відпускала — ось зостається по тобі сумочка, і що вона про тебе скаже чужим людям? А потім якось мені самій випадково в торбі помада по дзеркальцю розквецялась, і тоді я побачила, як воно має бути на полотні. Але щоб страшно… Це вже ти мені скажи, ти ж цілий цикл у мене в майстерні бачила, перед Швейцарією ще, — скажи, дивитись на це — не страшно?

— В тім-то й річ, і це найдивніше, — це дуже світла робота! Легка якась за енергетикою, як і взагалі всі твої «Секрети», — і це при всьому тому хаосові, що на них зображений! Ти ніби приручила, одомашнила смерть, — інтерв'юєрка затинається, трошки збентежившись тим, куди заніс її потік власних слів, і зараз же пускається виправдовуватись, — тобто не в тому розумінні, як це в голлівудських страшилках робиться, в тебе взагалі ніякими страшилками не пахне, а, от як це сказати? Є композиційна грація, є тепло, така надзвичайно жива, прогріта, я би сказала — південноукраїнська насиченість колориту, і ті делікатні орнаментальні вставочки сюд-туд, такі милі й такі домашні — і за тим усім якось забуваєш, що це ж усе про смерть, про загибель… Такий «Вміст жіночої сумочки», його не то в музеї — вдома можна повісити!

— Ти б повісила? — художниця зненацька чутко подається наперед, знизу вгору, як кицька, що збирається заплигнути на дерево, з розширеними вичікувальним блиском очима й напіврозтуленими губами, мов готовими підхоплювати й глитати кожне почуте слово. — Чесно, повісила б?

— Го, ще й як — із вистрибом! Тільки, вибач, Владо, де в нас гроші на такі розкоші? (Брюнетка хихикає по-новому — збудженим, наелектризованим смішком жінки, що опинилася в крамниці коштовностей і відчуває щасливе запаморочення від самої змоги розглядатися й приміряти.)Я стільки не заробляю, щоб на Владиславу Матусевич собі дозволити!..

В голосі їй виразно бринить нотка гордости — такої впізнаваної для першого покоління доробкевичів у країні, де вголос назвати люксус, на який не можеш собі дозволити (шостий «бімер», кольє від Тіффані, картину від Матусевич…), означає водночас ніби широким жестом окреслити неміряні гони речей менш ексклюзивних, на які дозволити собі, на відміну від більшости своїх співвітчизників, усе-таки можеш, — і разом із тим наївної, неофітської гордости світового провінціала вимовляти «Владислава Матусевич» з тою самою інтонацією, з якою мистецтволюбні буржуа по світових столицях вимовляють «Пікассо» або «Матісс», — гордости підлітка, що чується на рівних із дорослими. Одначе художниця на цю інтонацію не ловиться — вона зараз явно перебуває в якійсь іншій крамниці.

— Спасибі, Дарино, — просто каже вона. — Це дуже важливо для мене, те, що ти сказала. А картину я тобі подарую, не журись, — не «Вміст сумочки», звичайно, якусь іншу, але з того самого циклу, з «Секретів», прийдеш і вибереш собі, добре?..

Навіть під густо накладеним гримом видно, як інтерв'юєрка різко смуглішає, спалахнувши рум'янцем щасливого зніяковіння — схоже, аж поза вуха.

— Цього не знімати! — зі сміхом гукає вона, розвернувшись до камери — цілим корпусом, затуливши собою кадр, від рвачкого руху їй розповивається недбало обвитий круг голої шиї шовко-шалик від Armani, загрожуючи спорснути, і вона обіруч притримує його, притисши долонями до ключиць, — в кадрі це виглядає комічно, наче жест акторки-інженю в ролі схвильованої провінційної дурочки, що, радісно зойкнувши, завмерла з рученьками на грудях. — Вовчику, — лементує вона, вже свідомо переграючи, розуміючи, що нею милуються, — кому сказала, зараз же зупини камеру, ах ви чортяки, що ви собі думаєте, я ж усе одно це виріжу, ще не вистачало — такі оголошення пускати в ефір, та мене ж потім на порошок зітруть, скажуть, Гощинська за інтерв'ю бере натурою!..

З-за кадру втручаються, приглушеним малорозбірливим бубонінням, чоловічі голоси:

— Ага, особливо з політиків наших!..

— А що — мужчинки хоть куди!

— Га-га-га!..

І на цьому місці камера справді — погасає.

Ти просто пуста кукла, Дарино Гощинська, каже вона собі, з відчуттям важкого несмаку, коли не відрази, до власної стрибучої персони на екрані, — натиснувши на кнопку «stop» на пульті і злігши в темряві головою на стіл. Красива баба, авжеж, під цим оглядом нічого тобі не бракує. Скаче, бадьориться… Перед ким ти вистьобуєшся, ніби на медаль заробляєш, якого хріна? Дєвочка-сорокалітка, вічна невиліковна відмінниця, гендлярка фейсом і прочитаними книжками, кукла, кукла, дурепа.

Влада, Владуська, така маленька, щупленька, як підліток, і водночас така непохитна, мов на сталеву пружинку насаджена, — колись я застала її в майстерні за роботою, з волоссям, забраним під хустинку, в замурзаних фарбою й крейдою дрантивих мулярських штанях, і вразилася — куди поділась моя вишукана пані, оздоба модних вернісажів і ґламурних прийнять, найдужче вона скидалася на хлопчиська-підмайстра на будові, що спустився з риштовань по відра з розчином, — в майстерні одчайдушно смерділо лаком (мене відразу замлоїло), і Владка була ще блідіша, ніж звичайно, з побузковілими, як од холоду, губами, і хлебтала молоко просто з пакета, що стояв на столі, з розкритого паперового носика, важко, теж якось по-пролетарському відсапуючись, на бровах і переніссі їй блищали незмиті порошинки позлітки, і дивно було думати, що ось це, невидне нікому, брудне й мозольне, як ремонт у квартирі: чорно-робоче! — і є її справжнє життя, — а потім, коли її не стало й розворохоблений київський гадючник довго й захланно перемелював на кутніх сенсаційну новину (не без прихованої втіхи, що звичний порядок речей відновився і тепер знов усі українські митці в одну душу бідні й невизнані!), думати так було вже тільки нестерпно боляче, — надто коли зашелестіли з уст в уста заздрі обрахунки її пишного похорону, «труни за тисячу доларів!» (уперше це почувши, я щиросердо, на одній нестримній хвилі розжареної люті, подумки побажала гробоцінувальникові, щоб і собі на таку заробив, про що зараз-таки, вкусившись за язика, пошкодувала, пригадавши, що в нього ж, мудацюри, рак щитовидки, і та ж таки Влада ще привозила йому якісь дефіцитні ліки зі Швейцарії — за власний кошт, бо в нього не було грошей, а вона все робила за власний кошт, за все в житті розраховувалася з власної кишені — маленька, незламна сталева пружинка, а от, як виявилось, і зламна, і не сталева зовсім…), — звідки, на Бога, в неї бралась така нежіноча, залізобетонна — не зіб'єш — певність обраного шляху? — аж я, привчена знай крутити навсібіч голівкою в чеканні оплесків, заникаюча, мов у вазі з застояною водою, без свіжої дози чоловічого захоплення (дурепа!), за роки нашої дружби непомітно призвичаїлась подумки звітуватися — перш за все перед нею, в неї одної старатись доробитися на похвалу — тим надійнішу, що, на відміну від чоловічих, ніяк не пов'язану з довжиною моїх ніг чи висотою бюста, — аж до того дійшло вже, що при першому-ліпшому житейському забуренні першим ділом хапалася за телефона, вилитися Владі в камізельку, — і вона ні разу не послала мене на фіг, як я того сто разів заслуговувала?.. Вона здавалась такою непробійною і невразливою, її кар'єра росла, як тополенька, все вгору та вгору, її бойфренд рвонув із свого загадкового бізнесу (досі не знаю до пуття, чим він там займався, але гроші мусили бути вже ті, що їх джерелом наші скоробагатьки не хваляться, згадують ухильцем, шуткома…) — прямоходом у нардепи, і перло йому як з води, він уже закінчував, казала Влада, одуренний заміський будинок для них трьох десь у Рославичах, у так званій «підкиївській Швейцарії», серед екологічно чистих лук і ставків, Катруська ходила до школи British Council для дітей дипломатів, де плата за навчання виносила десять тисяч баксів річно (платила Влада), все в неї було прекрасно, а мало бути ще краще, і в цьому теж була така необхідна мені надійність, мур і опертя — ніби запорука того, що і в мене, за якоюсь незбагненною логічною сув'яззю (мислення «за аналогією», як у первісних племен!), теж усе обов'язково буде прекрасно, не сьогодні, то завтра, а на чому ж іще, як не на такому близнюцькому злипанні-взаємовіддзеркаленні, споконвіку й держиться жіноча дружба (і розпадається, тільки-но «аналогії» вичерпують себе!), — і тому, коли в ту ж таки осінь, десь за місяць, чи що, по нашому інтерв'ю, вона поскаржилася мені по телефону на безсоння — а вона так рідко на щось скаржилася, і завжди в минулому часі, коли перешкоду було вже подолано, бар'єр узято, і з того можна було виснувати хіба якийсь урок на моральну підтримку іншим: от і зі мною, мовляв, було, а бач же, вибабралась, — то я просто не вловила, не прийняла сигналу тривоги, точніше, пустила його повз вуха, як технічний шум в ефірі, очевидно, тупицями як я такі сиґнали розпізнаються тільки коли вже по всьому — коли розходяться з похорону, і аж тоді, з усіх складених докупи охів, і ахів, і скрушних похитувань головою, показується, що в останні тижні такими сигналами довкола небіжчика сипало, як снігом, і куди ж ми всі, питається, дивилися, що нас так обморочило?.. «Уявляєш, не можу спати, — казала вона по телефону, ніби запрошуючи мене разом із нею, порядком розривки, над тим подивуватися, о другій над раном її невтомний дзюркотливий голосок дражнив, як підшкірне свербіння, а мені треба було о шостій вставати на ранковий ефір, і я вже тратила рівновагу, перечіпаючись об меблі, повзаючи по хаті зі слухавкою, яка, здавалось, до крови намуляла притисле вухо, та напівпритомно збираючи сумку на ранок, поки вона сокоріла: «Якийсь ідіотський страх з'явився — ніби, як засну, то помру», — «Ти просто перепрацювалася, Владусь, — знай товкла я своєї, вже, либонь, ушосте за годину, — ніщо не дається задурно, в тебе ж такий тяжкий рік був, плюнь на все, і поїдьте відпочити», — маючи під тим на думці, що нардепові теж, відай, не завадив би відпочинок, раз він, до лиха, негоден як слід приспати перевтомлену кобіту! — всі вони, зараза, з їхнім юродивим способом життя й безпробудною плавбою в алкогольному морі від стресу до стресу, перетворюються до сорока років на клінічних імпотентів!.. — а Влада щось і далі невтомненько жебоніла, про дійсно-таки, я маю рацію, вже й запланований нею відпочинок, про Абу-Дабі чи Дубай, і що з них комфортніше, а що дешевше, і що б вона радила мені, в разі я теж зберуся відпочити, аж доки я не заблагала пощади й не звомпила: Владухо, Матусевичко, ну тебе к бісу, дай же мені відпочити хоч цих чотири годині, які ще маю в запасі!.. Вона засміялася — коротким, дивно співучим флейтовим перебором, і цей її прощально випорслий смішок, водночас і ніяковий — ніби вона щойно в ту мить здала собі нарешті справу, що не дає мені спати, — і бентежний — бо мені теж зробилось ніяково, що я так брутально ознаймила свою сонливість людині, котра страждає від безсоння, наче покинула її саму вночі в незнайомій місцевості, і вибирайсь, як знаєш, — цей смішок застряг мені в вусі, як наллята вода, і навіть за ніч не вилився, як то буває з водою, мокрою теплою плямою на подушку: не стравився годинами куцого сну, — я прокинулася все ще з його сріблястим відлунням у вусі, і в цьому, аби стало кебети на хвилиночку спинитися й дослухатися, теж можна було добачити виразний сиґнал перестороги, знак, що своєю, спересердя так різко цюкнутою фразою, котра вирвалася мені, як сокира з ослаблих рук, я несамохіть поцілила в якусь невидиму струну в світобудові, вже натягнену так надсадно, аж від неї кругами дрижали й ширилися стугонючі вібрації, і світобудова зарезонувала — Владиним флейтовим смішком, хоч запросто могла б і будь-чим іншим — реакцією напнутої струни на фальшивий доторк, скла, коли порнути по ньому бритвою, мої «чотири годині в запасі», серед отих, уже розвированих довкруг Влади на всю котушку, інфразвукових вібрацій, мусили проскреготіти таким самим дисонансом, адже насправді у мене в запасі було куди більше годин, ніж зоставалось у неї, — вже облічених, вже витікаючих, вже на денці, — про що ні вона, ні я тоді знати не могли. І через три тижні по тому вона таки заснула, саме так, як не велів їй робити її полуночний страх, — заснула серед білого дня, за кермом, на Бориспільській трасі, їдучи забирати від посередника прибулі з франкфуртського рейсу картини, яких ніхто більше ніколи не бачив, бо посередник запевняв, що віддав їх і вони розпрощалися там-таки, в аеропорту, але коли Владин перевернутий «бітл», разом із вчавленим у нього, як у зім'яту бляшанку, насадженим з розмаху, всією-грудною-клітиною-на-гарпун-керма Владусьчиним тілом, підняли з кювету й розрізали автогеном, то жодних картин у машині не виявилось, ні в салоні, ні в багажнику, і можна було, звичайно, припустити, що машину пограбували вже розбитою, а можна було й роїти нескінченну гирилицю далеко гірших, і навіть геть уже несамовитих підозр і припущень, — з-поміж них єдиним стійко врозумливим, таким, що трималося глузду й відтак могло утримати при глузді живих, було припущення, що вона заснула за кермом і машину занесло на мокрій трасі, якраз перед тим ішов дощ, — і ніхто не знає, і ніколи вже не дізнається (як довго пекла мене ця думка!) — чи в останню мить, коли «бітл» летів у кювет, Влада встигла прокинутися від струсу й збагнути, що діється (чи встигла вона вжахнутись? закричала? чи було їй боляче? чи чула хрускіт власних кісток?..), — а чи, може, прокинулася вже аж потойбіч, марно силкуючись здивовано протерти очі й помалу упритомнюючи собі, що більше не має ні рук, ні очей? (Це було б краще, далеко краще, я не один місяць натреновувала себе повірити, що так воно й було…)

…Я її вбив, знай повторював нардеп Вадим із чудернацьким кривим осміхом, — сидів, утоплений в оттоманку, товстий і червоний (сама маленька, як Дюймовочка, Влада завжди мала слабість до великоформатних чоловіків), — сорочка йому розщіпнулася на череві, оголивши добірну білизну, долі на килимі стояла пляшка «Курвуазьє», келиха він тримав обіруч, мов іграшковий ведмедик, який із заведеним рипінням кружляє своє молочко, і Вадим так само кружляв своє і товк водно, як мантру, — я вбив, я її вбив, це я винен, це я мав бути в тій машині, — оця його Гротескова ведмедикоподібність була чомусь особливо тяжкою, тим більше, що рипів він щось теж цілком несосвітенне, щось настільки ж дисонансне до того, що трапилось, — наче звук скла, коли порнути по ньому бритвою, — як коли б його підклеїли сюди з якогось іншого фільму, я подумала, він у розпачі від того, що відпустив Владу в Бориспіль саму, що якби поїхав був із нею, вона була б жива, і цьому справді важко було заперечити, а виходило, ніби якраз заперечувати мені й належалося, і я насилу стримувалась, аби не крикнути: заткнись! — хоч він і не до мене говорив, і не в мене питав, як питав би, коли б мене там не було, в келиха, в оттоманки, в стіни навпроти: Боже мій, Боже, як же мені тепер жити? — і тут він напрочуд обережно, як на таке замашне тіло, відставив келиха на бильце й затулив обличчя руками, застогнавши-забурмотівши щось уже геть нерозбірливе, а мені лишалося безпорадно стояти й споглядати його пальці, завмерлі на немовлячо-червоній лисині, мов пучок сосисок… Але я ж не з обов'язку примчала тоді як стій у ту його гробану скоробагатьківську — саме викінчену, Владою й оформлену: з пент-хаузом, зі скляним дахом зверху — квартиру на Тарасівській, не потішати його і не зливатися в спільному горі, — мені залежало на іншому, я дивилася на нього, як на поступово тьмяніюче дзеркало, в якому ще зберігається Владусьчин образ, я ловила на ньому ще несхололі, ще вчорашні, як невідлиплий пилок, сліди її присутности, ба навіть напівсвідомо відстежувала його — її очима, чого ніколи не робила раніше, поки він був просто Владин бойфренд, так вона завжди казала: не коханий, не мужчина — бойфренд, — і тому мимохідь схвально відзначала і добірну білизну, і несподівано прецизну делікатність руху, яким Вадим відставляв келиха — мельком подумавши: ага, значить, ці лаписька з п'ятірнею сосисок уміють бути й чулими, — і його суху безслізність також оцінила — він куди більше вливав у себе, аніж виливав: знак здорової чоловічої жадібности, зокрема й міцного сечового міхура, і всього іншого також (колись вони були в мене в гостях удвох, і за п'ять годин, що ми просиділи, цмулячи коньяк, той самий «Курвуазьє», Вадим ні разу не підвівся з крісла вийти до туалету, зрештою, Влада завжди казала, що в них прекрасний фізичний контакт, якби це була неправда, вона би змовчала, значить, безсоння її було не від того…), — і не те щоб я вмисне таким ото аукціонним конярем туди пригналася виставляти бали за рисистість — усе воно крутилося мені в голові несамохіть, порізненими спалахами, як на паралельній плівці, я не мала до цього чоловіка ні відрази, ні симпатії, і коли казала йому, що він не винен, то не з жалю до нього, а єдино з поваги до Владиної смерти, котра належалася до неї й ні до кого більше, сама собою мусила виткатися з власноручного рисунку її життя, і Вадимові, якщо він і був у чомусь винен, я відразу й безповоротно приписала щонайбільше роль кавунової лушпайки, на якій у фатальний момент у старих фільмах послизаються, щоб упасти й розбитись насмерть, але в житті, на відміну від кіна, сам момент завжди виставляється задовго до того, і тому мене дратувало, ба й ображало Вадимове мантричне рипіння, я її вбив, я її вбив — у тому було щось принизливе для моєї гордої й незалежної Влади, щось від мови жовтявих газетних повідомлень, які, сумніватись не випадало, не забаряться, не виключено, що довкола дому вже нюшили, зачувши стерв'ятинку, гієни-новинщики, назавтра їх мали налетіти цілі зграї, іно встигай затулятися од бліців, і це також належалося пережити і якось витримати, але це все було потім, у ті ядушливо нестерпні тижні, коли її смерть за десятками рецептів наввипередки захланно патрали, смажили, заправляли різними підливами й подавали на стіл із дому в дім, і зрештою так розтягли й заволочили, що й мені поступово перестало стискатися серце на вид її портретів, котрі зробилися вже просто портретами відомої людини, гейби в енциклопедичному довіднику, — а в ті перші години мені залежало на єдиному, задля того я й приїхала до Вадима і тупо сиділа з ним, п'ючи його ніяк не діючий коньяк, поки Влада лежала десь у морґу на полиці холодильника з причепленою до ноги биркою, і мене мучила невідчепна й безглузда думка, що їй же там холодно, і я сама раз у раз здригалась од того холоду, коротким мерзлякуватим дрижачком, як тоді в Пасажі під час нашого інтерв'ю, коли з Влади зненацька прозирнув був монастирський служка напередодні постригу, вже приготований на нетутешність, тільки цим разом дрижачок не пересідавсь, я ніяк не могла зігрітись і знай прикладалася до коньяку, але кожен ковток, замість зігрівати, застрягав у грудях непроковтно твердим, як вгороджений гарпун автомобільного керма, — а треба мені було не чого іншого, як упевнитися, зараз же і негайно, що вона була з Вадимом щаслива, — ось так, не більше й не менше. Тоді мені стало б легше, тоді з цілого кошмару проступив би й вив'язався якийсь сенс, — як коли б вона сама з'явилась і сказала, рішуче тріпнувши спадаючою на очі гривкою: знаєш, а я не шкодую — ні за чим, слово чести.

Я притарганилася, як завше в хвилини панічної стеряности, шукати розради в неї — у цій самій квартирі, звідки вона напередодні вийшла й сіла в дворі у свій курчачо-жовтий «бітл». І захряпнула дверцята.

…Але потім, чи то в двері подзвонили, ще хтось з'явився, чи Вадим зрештою таки вийшов до туалету, — я зосталась у вітальні сама і стояла в незатуленому вікні, за яким стрімко нагусала щільна, флюоресцентно-яскрава синява, як на пачці «Голуазу», — всі барви в ті дні були мов наведені з максимальною різкістю, всі об'єктиви виставлені, і якісь зовсім сторонні кадри раз у раз чіпляли мені око, наприклад, дорогою на цвинтар, із машини, — двійко собак, що качались по купі лаково-мокрого листя, рябий і чорний кудлатий, і на мосту метро, коли погребова кавалькада проїздила попід ним, похилий бомж із картатою торбою-цератянкою на тлі низько навислого неба, — так буває в пору закоханости: кожна випадкова мить, трапляючи в поле зору, набрякає, бубнявіє й спалахує навиліт, як крапля перш ніж упасти, ніби тільки в любові й смерті життя нарешті стає для нас по-справжньому видимим, — у флюоресцентно синіючому вікні потойбіч вулиці гралися на хіднику діти, силуетно чіткі, мов витяті з чорного паперу (лиш білі кросовки поблимували в смерку, слабо вкрученими лампочками), на передньому плані з заворожливою, здавалось, рипучою, як у дерева, труднозгинністю порпалася в сміттєвих баках закутушкана на качан бабця в плетеній шапочці, дуже повільно, як при зйомці рапідом, проїхала вулицею темна «мазда» з палаючими рисячо-розкосими фарами, і стоячи в вікні в своєму так і не скинутому плащі, себе теж бачачи ніби збоку — вписаною в цю спроквола, мов через силу, а все ж триваючу далі картину, — я раптом так само пронизливо-ясно побачила, що Влади в цьому часі вже нема, — нас із нею розносило, самим його необорним, тої миті так намацально-фізично відчутним плином, який не питаючись сліпо тяг із собою — вже тільки мене, а Влада лишилася в дні вчорашньому, відколовшись, як на крижині, і в ширеній межи нами розколині вже булькотіло, стрімголов заповняючи її навалою нових кінокадрів, життя без неї. Я бачила, що це вже сунеться потік, якого я їй ніколи не розкажу, — бо досі, від найпершої хвилини, і з Вадимом, і взагалі цілий час іще подумки була адресувалася до неї, з нею ділилася своїм потрясінням — нащо ж ти поїхала сама, Владусю, — випоминала їй, заднім числом, всі незліченні дрібні застереження, і навіть несвідомо розважала й заспокоювала — її-таки, і приїхала сюди також не до Вадима — до неї, спитатися: чи тобі було з ним добре? — а тимчасом усе це було вже як говорення в слухавку відімкненого телефона, і тому все, що мені залишається, — то покласти слухавку і без спротиву дати цьому страшному, повільному, незворотному плинові нести себе далі вперед — без неї.