Ніч у Лісабоні

– Я не хотів відривати тебе від усього цього, – сказав я, втрачаючи віру в свої слова.

– Я ненавиджу все це, – відповіла вона. – Все тут ненавиджу! Чого ти сюди повернувся?

– Тоді ти не ненавиділа, – нагадав я.

– Чого ти повернувся? – повторила Гелен.

Вона стояла по другий бік кімнати, і її відділяли від мене не тільки жовті крісла і не тільки п’ять років розлуки. На мене раптом війнуло ненавистю і пробудженим розчаруванням, і я неясно починав розуміти, що тоді я, керуючись, як мені здавалось, єдино розумним бажанням не завдавати їй ніяких утруднень, міг тяжко образити її своєю втечею.

– Чого ти повернувся, Йозефе? – знову запитала мене Гелен.

Мені хотілось відповісти, що повернувся я заради неї; але в ту мить я не міг цього сказати. Не так просто було відповісти.

Тільки тут я усвідомив – і саме в ту мить, – що мене гнало назад не що інше, як глибокий розпач. Всі мої резерви були вичерпані, а самого тільки бажання вижити виявилось замало, щоб далі протистояти холодній самотності. Почати нове життя я виявився неспроможний. Та я, певно, і не хотів цього. Я не покінчив давно з попереднім життям, як мені здавалося досі: не покинув його і не переборов у собі. Почалася гангрена душі, і мені довелось вибирати: здохнути у смороді тієї гангрени – чи повернутись назад і спробувати вилікуватися.

До того я ніколи цього не усвідомлював цілком, та і в ту мить це стало мені ясним лише в загальних рисах; але й від того, що я усвідомив, мені легше стало на душі. Тепер уже я знав, що мене привело на батьківщину. З тих п’яти років життя у вигнанні я не взяв з собою нічого, крім своїх загострених чуттів, бажання жити, обережності та досвіду втікача-злочинця. Все інше в мені збанкрутувало. Численні ночі, проведені між кордонами, жахлива нудьга животіння, в якому можна лише боротись за шматок хліба та кілька годин сну, кротяче існування, коли боїшся виткнутися на поверхню, – все це зникло безслідно, коли я стояв на порозі свого житла. Хоч я і збанкрутував, але не мав потреби брати на себе ніяких боргів, ніякої вини. Я був вільний.

Моє «Я» минулих років покінчило самогубством саме тоді, коли я перейшов кордон. То не було повернення. Я був мертвий, жило моє друге «Я», і воно жило дарований мені час. Я звільнився від будь-якої відповідальності. Весь тягар спав з моєї душі.

Шварц повернув до мене голову:

– Ви розумієте, що я хочу сказати? Бо я весь час повторююсь і суперечу сам собі.

– Думаю, що я вас розумію, – відповів я. – Можливість самогубства – це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось до самогубства частіше, ніж нам здається. Ми тільки не усвідомлюємо цього.

– Ото ж бо і є! – пожвавішав Шварц. – Якби-то ми це усвідомлювали як самогубства! Тоді б ми мали здатність воскресати з мертвих. Ми могли б жити кілька разів спочатку замість носити на собі виразки досвіду від однієї кризи до другої і кінець кінцем остаточно загинути.

Звичайно, цього я не міг пояснити Гелен. Та й потреби такої не було. Раптом я з полегкістю відчув, що все це зайве. Навпаки: я зрозумів, що пояснення тільки заплутало б наші стосунки. Вона, певно, хотіла, щоб я сказав, ніби повернувся заради неї; але моя нова прозорливість підказувала мені, що в цьому криється моя загибель. Тоді минуле навалиться на нас з усіма своїми аргументами вини, втраченого щастя й ображеної любові – і ми вже не виплутаємось ніколи. Гелен стояла переди мною (ворог, готовий накинутись) з любов’ю і знанням моїх дошкульних місць. Мої позиції були настільки невигідні, що я не мав ніяких шансів на перемогу. І якщо в мене досі було рятівне почуття смерті, то тепер мені б судилося болісне моральне здихання – уже не смерть і воскресіння, а остаточне знищення. Жінкам нічого не слід пояснювати; з ними треба діяти.

Я підійшов до Гелен. Доторкнувшись до мого плеча, я відчув, що вона тремтить усім тілом.

– Чого ти приїхав? – запитала вона ще раз.

– Я вже забув чого, – відповів я. – Гелен, я голодний. Я цілий день нічого не їв.

Біля неї на маленькому розписному італійському столику стояло в срібній рамочці фото незнайомого мені чоловіка.

– Це нам ще потрібне? – спитав я.

– Ні, – відповіла Гелен, трохи спантеличена моїм запитанням. Взяла те фото і сховала до шухляди.

Шварц поглянув на мене й осміхнувся.

– Не викинула його, – сказав він, – і не порвала. Поклала до шухляди. Вона могла, якщо захоче, знову вийняти його звідти й поставити на місце. Не знаю чому, але той жест захопив мене. П’ять років тому я не зрозумів би її, влаштував би їй сцену. А тут вона одним жестом розрядила ситуацію, яка могла стати помпезною. Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях. На жаль, ще ні. А було б краще навпаки. У французькому жесті Гелен проявилось любові не менше; в ньому тільки була жіноча обачність. Колись я розчарував її, то чого б це вона мала одразу повірити мені знову? Зі свого боку, і я не даремно довгий час прожив у Франції; я не питав її ні про що. Та й про що було питати? Які я мав на те права? Я засміявся. Це її спантеличило. Потім її личко проясніло, і вона теж засміялась.