На тведiй землi

— То ж я вас слухаю, — відповів я з наміром захисту.

— Колись ви казали, що… любов не вимагає виправдання, — казала вона з тією напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.

— Не заперечую цього й тепер, — відповів я.

— То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна?

— Для цього с причини.

— Певно. Причини. Не любите мене. Любите іншу.

– і не це тільки.

— О, Боже! То скажіть! Ви сердитесь? То ж чого?

— Ви самі добре знаєте! — викрикнув я. Вона різко на місці повернулася, закреслила рукою над ліжком дугу, механічно схопила маленьку, вишиту подушечку і кинула її в кут під вікно. і присіла спонтанно на ослінчику, поли халата відкрили гарні коліна у нейлонових панчохах, які вона намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним.

— Добраніч! — вирвалось у мене і я повернувся до виходу.

— Павле! — зірвалась вона і схопила мене за руку. Її рука була гаряча й нервова. — Я ж ще не все сказала… Я вас не пущу. Я вас просто не пущу… і що ви мені зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю! — Вона кинулась мені на шию, її халат розіпнувся, під легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось її пружне, гаряче тіло. Я опустив свою течку, схопив її на руки. — Павле! — злякано викрикнула вона. Я швидко поклав її на ліжко, зірвався, підняв течку і вибіг з кімнати. Я ще чув за собою її викрик, але я вже швидко сторч головою біг вниз по сходах, шарпнув вихідні двері і вирвався назовні.

Це вже був просіяний сяйвом недалекого ліхтаря вечір, здовж хідника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусідка у великому чорному капелюсі зі своїм кудлатим песиком Рості. Вона була напевно приголомшена швидкістю мого бігу і неуважним привітанням, ніби за мною гналася погоня.

Отже те, чого я сподівався і перед чим інстинктивно боронився, стялося. Воно мусіло статися і воно напевно на цьому не скінчиться. Я не святий і ніякий сторож моралі. В мені сила бунтівливих противенств і це був я, що засадничо призвів до цього. Марта зо всіх сил намагалася боротися, вона тікала, билася в розпачі, а я лишень своєю лукавою поведінкою розогнював її спокусу.

Тієї ночі я вертівся біля своїх машин, як розбурханий робот виповнений динамітом. Я був ходяче ті-ен-ті, граната на двох ногах, безглузда торпеда під божевільним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони — метелиця чеснот, а сам я плоска реальність, стандартна норма звичайнісінького побуту з ідеалами — я, моя жінка, мої діти, мій дім — альфа й омега і замкнене коло.

Але коли це і де це я вперше зустрівся з цією долею? Чи було це тут у Торонті, а чи де інде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европі, у Ляйпцігу, Фулді, Франкфурті. Це було під час ісходу у вирі шаленого стовпотворення, на тлі епохальних руїн континенту, серед метушні ді-пі кемпів, в атмосфері затруєння, ненависті, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'яніння.

і мене цікавило це приречення, не пригадую вже, як і коли ми зустрілися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навіть, пригадую, тоді в Берліні у бункері Ангальтер-Бангоф, коли на наші голови з висоти небес, ніби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об'єктів, а ми, побравшись за руки, намагалися лізти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтіли разом з плянетою і мали лиш одну-однісіньку мету зберегти биття серця і не зірватися в безодню смерти.

У Торонті ми зустрілися на грунті громадської роботи; у товаристві ше однісї синьоокої молодиці, чи не жінки мого приятеля Бойка, Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулиці Маркгам у ролі делегації однієї жіночої організації з місією завербувати мене для доповіді у їх організації на тему поетеси Лесі Українки — карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блисскучій жовто-гарячій сукні, як втілення турбо-динамічних сил своєї статі зі соромливими поглядами з-під густих, довгих повік і пригадую виразно, що це опікало мене цикутою спокус і в моїй уяві вже тоді вирували чортики, які нарперейми нашіптували мені скористатися з цієї добродійної нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голляндським "болс"-ом, показував таборові фотографії, говорив про поезію і розпачливо намагався бути привабливим, що мені не тяжко давалося.

А потім, як пригадую, я випустив її з поля зору… Але пізніше на одному з наших початкових танцювальних вечорів, вона підійшла до мене і запропонувала якусь метушливу румбу. — Ви, здається, мене щасливо забули,

— казала вона тим своїм упокірливо-кокетливим тоном, що звичайно діяв на мене пацифістично. Було далебі невиправданим, що я міг щось подібне вчинити і я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища. — Як можна забути таку чарівну жінку! — несумлінно брехав я і не пригадую, що ми там говорили взагалі, але пригадую, що ми найбезбожніше взаємно залицялися і навіть, здається, домовились нелегально зустрітися, чого одначе не сталося з моєї вини.

Бо опісля я був паралізований іншими корчами вже на грунті Лени, яка стихійно опанувала моєю свобід-ною волею і обернула мене в механізм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильністю радару схоплювала мої найвразливіші точки опору і засипала їх тоннами нищівної зброї. Пригадую на іншому балі, вона знов виявила ініціятиву, запросила до танцю і, з виразом жіночого Мефістофеля, шепнула мені на вухо:

"Як можна забути таку чарівну жінку?", на що я відповів зливою ще зухваліших компліментів, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимістю її чарів. — Не хочу вірити, що ви лякаєтесь таких небезпек, — казала вона з виразною ноткою кепкування. — Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героїчних суб'єктів, — відповідав я на це. — і вам не соромно? — питала вона наступально. — Невимовне, — відповідав я. — А чи це стосується до всіх, а чи тільки до мене? — питала вона зі зловіщим натяком. — Розуміється — до всіх, — відповідав я щиро. — Якесь моє шосте чуття підказує, що ви все таки брешете, — посилювала вона свій наступ. — Ваше шосте чуття виразно займається наклепами, — боронився я розпачливо. — А мені показували одну обліплену косметиками дівчину і впевняли, що вона має силу порушити ваші засади, — казала вона і одразу схаменулася, бо відчула, що цей натяк може порушити також мою рівновагу. — Гідні уваги спостереження, — відповів я з виразним натяком, що ця тема мені не імпонує.

Ми танцювали до кінця з настороженою упередливістю і розійшлися трохи наїжено, ніби двоє покараних котів. Після того ми оминали зустрічі. Присутність Лени зменшувала значення відсутности Марти.

і навіть, коли Бояри вирішили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцію без ніяких особливих докорів сумління. Можливо в цьому була затаєна задня думка, можливо на цей раз, присутність Марти могла б злагіднити відсутність Лени. Питання, як обійти загрозливі ситуації, було таким настирливим, що забувалися всі інші небезпеки і от останній вибух стихійних сил, був такий вражаючий, ию, далебі, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у відповідне річище. Рішала справді одна мить… Тяжка, гаряча секунда, удар кулі, яка летіла, вдарила, але лиш зранила… Але вже завтра може статися криза.

Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо відкритим. А може справді йти. Порушити мовчанку не тільки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балі, який відбувався в готелі Роял Иорк, ми були разом з Леною, вона прибула тоді з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелі і ми провели разом дві гарячі, як спрага пустелі, доби. Це був сон, і баль, скажені хвилини, і шалений порив. Це був верх нашої піраміди, тріюмф серця, найвищий акорд почувань.

і коли я сьогодні не пішов би туди ж, я опинився б у порожнечі відчаю, а коли піду — знайду порожнечу місця. Мені смертельно не хотілося б втягати до цього Михайла.

V

Вирішальної суботи одного дня жовтня, ми троє, ніби члени однієї родини, заклопотано вибиралися на той самий баль інженерів, який тяжів над нами, ніби знак Зодіяка. Від полудня Марта на сцені одягання, її повно скрізь, не виключаючи і моєї кімнати, вона розбурхано, від голови до ніг, ніби вітер, бушує в цілому просторі, її суконка творить альфу й омегу цілого битія, її бронзова зачіска хижо, ніби грива лева на статуї перемоги, тероризує увагу, її профіль — профіль біблійної Рахелі, а все разом, це різьба богині Ра з головою яструба.

Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосфері Марти, наші одяги і зачіски блідли в сяйві її пеличности.

Вона мені надзвичайно подобалась, головне коли пишно входила до моєї кімнати, свідомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом міді і, здається, дзвеніла, як натягнута струна. Вона була неймовірно вдоволена цією процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського.

— Чи ви розумієтесь на брильянтах? — питала вона.

— Ні, - відповідав я.

— Шкода, що ви не можете купити мені брильянт за тисячу двісті долярів. Дивіться, дивіться! — показувала вона число "Ляйф"-у і в ньому гарні пані у багряному оксаміті з брильянтами на пальцях гарних, як фантазія, рук.