На Зеландію!
Шрифт:
…Ввечері 18 січня, на третій день перебування у пустелі, ми їхали на північ до оази Бахарійя. Було нас троє: я, німець і бедуїн-водій. Час пізній, сутінки помалу обволікали небо сірістю. Втомлений багатоденним перебуванням у пустелі, я куняв. Аж раптом очуняв від того, що водій ураз загальмував. Вискнули гальма, порснула з-під коліс курява, а я, не встигши зреагувати, ледь не гепнувся макітрою об лобове скло машини.
– Що за жарти? – репетую на араба, але тут-таки стуляю писок, оскільки бачу перед капотом те, чого не мав би бачити. Взагалі.
У запиленому світлі фар переминалися з лапки на лапку декілька пухнастих каченят. І це в самому серці Сахари! За сотню кілометрів від найближчого житла!
Бедуїн потер очі. Німець зробив те ж саме. Ми перезирнулися, щоб переконатися, що бачимо одне й те ж. Зрештою вибрались із джипу і переловили каченят. Не
Темніло. На конуси світла, що витикались над бампером, насідала пітьма. Несподівано шофер знову загальмував. Так само стрімко, як і минулого разу. Цього разу я не лаявся. Ми завмерли і, витягнувши шиї, витріщались на поганючу дорогу. На потрісканому асфальті тісною купкою розташувалася… нова група жовтих, мов спілі лимони, каченят.
– Це неможливо, – шепочу я, перелякано зиркаючи на водія, – у нас галюцинації від утоми…
– Ми на сонці перегрілись, чувак! – схопився за голову німець.
Коли шок трохи стих, ми висковзнули з джипу і знову взялися гасати за каченятами. Зловили, закинули до першої партії і поїхали. Я вирячувався в темряву, коли з жахом зрозумів, що повсюди довкола нас – і зліва, і справа, й попереду – пустеля кишить каченятами. «Я з’їхав з глузду! Двинувся! – неприємна думка пекучою кулею протнула мозок. – Це не просто перегрів. Це дурка. І ми всі помремо. Точно!» Бедуїн перелякано лупонув по гальмах і у відчаї затулив обличчя руками.
Зненацька я розрізнив відблиски фар зустрічного авто. Темно-зелений пікап ривками їхав нам назустріч. Під час зупинок з кабіни виплигував розлючений, наче ведмідь, бедуїн, лаявся страшними матюками і кидався туди-сюди поміж чорного каміння. Збирав каченят.
Скоро він під’їхав і повідав нам свою трагічну історію.
Як виявилось, араб віз до себе додому в Бахарійю цілий кузов дерев’яних кліток з… каченятами. Клітки були високими, однак не мали кришок. Розігнавшись на паршивенькій пустельній дорозі до 100 км/год, цей безталанний товариш не помітив, що його авто добряче розтрясло. Каченята застрибали в унісон, по тому, говорячи технічними термінами, увійшли в резонанс з вібруючими клітками і стали активно покидати транспортний засіб. Горе-шофер спохватився лиш тоді, коли половина крячат успішно десантувалася з кузова.
Поставивши машини поперек дороги, араби ввімкнули дальнє світло і взялися ловити птицю. Давлячись від сміху, ми з німцем допомагали їм.
«Бедуїнські» оази (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені асфальтованою дорогою. Шосе починається в Асіуті на березі Нілу, йде на південь до Аль-Харґи, завертає на захід до містечка Мут (Дахла), після чого, роблячи величезну дугу, повертає на північний схід, проминає Фарафру і Бахарійю і тягнеться аж до Каїра.
Оаза Сіва лежить осторонь, далеко на заході від основних доріг, там, де починається справжня пустеля. Вона розташувалася у западині довжиною 60 км, шириною близько 16 км, на 20–30 м нижче від рівня моря.
Окрім відмежованості від світу Сіва славиться своїм Оракулом. Оракули – це, типу, пророки. В античному світі так називали чуваків, які мали безпосередній доступ до божества і белькотали різні нісенітниці від його імені. Іноді ця ахінея справджувалася. За переказами, ахінея, котру ніс Оракул із Сіви, справджувалася завжди. Не знаю, наскільки ця інформація відповідає дійсності, проте достеменно відомо, що до сіванського Оракула навідувався сам Олександр Македонський. Стерши на попіл перські війська під Іссом, [8] великий македонянин узимку 332–331 рр. до н. е. прийшов у Єгипет. Без напружень розігнав місцеве воїнство, тим самим поклавши край царюванню династії Ахеменідів (перських царів, що проголосили себе фараонами). Почувши про пустельного Оракула, Олександр вирушив до Сіви. Македонянин дістався оази і поговорив з провидцем. Про що саме – невідомо, хоча легенди стверджують, що Оракул провістив полководцю славу і велич, із якою могли зрівнятись лише боги. Сказав, що той правитиме світом, створивши найбільшу державу за всю історію людства. Окрилений такою промовою, Олександр повернувся в Месопотамію, де ще раз (уже втретє) дав прочухана Дарію ІІІ і знищив його стотисячну армію (через рік перси, певно, вирішивши, що досить стільки ганьбитися, самі прикінчили Дарія). Продовживши похід на Схід, у 330 р. до н. е. Олександр зайняв Іранське нагір’я, у 329-у ввірвався у Середню Азію. Навесні 327-го досяг Західної Індії, де наголову розбив військо
індійського царя Пора. Переслідуючи армію потовченого індуса, Македонянин спустився вздовж Інду і дійшов до Індійського океану. Повернутися його змусила не поразка, а втома власних вояків.8
Ісс (грец. Iss'os) – древнє місто в Кілікії, нині територія Туреччини, біля якого у 333 р. до н. е. армія Олександра Македонського (30–40 тисяч бійців) вдруге, після перемоги біля Граніки, розбила перську армію Дарія ІІІ (110–120 тисяч).
Оракул із Сіви мав рацію: менш ніж за десять років Олександр Македонський створив країну, рівної якій ще не було. Його держава простягалася від Дунаю до Інду, охопивши два континенти.
За два століття до появи Олександра Великого сіванський Оракул напророчив іще одному «бравому» вояці. У 525 р. до н. е. перський цар Камбіс із уже відомих нам Ахеменідів завоював Єгипет, перемігши військо фараона Псамметиха ІІІ. Він не здогадувався тоді, що ця перемога стане останньою в його житті.
У 524 р. до н. е. Камбіс зібрав добірне військо і рушив на південь – підкоряти країну Куш (згодом – Нубія)… Не те щоб він програв. Просто ніяк не міг знайти, з ким же битися. Нубійські племена водили Камбіса за носа, уникаючи прямих сутичок і помалу вимотуючи ворога. Нубійці досягли свого. В армії Камбіса скінчились запаси продовольства. Розпочався голод, за ним – канібалізм. Колись могутня армія розпалась на бандитські загони, з яких кожен самотужки повертався до Єгипту. Половина вояків згинула в пустелі, так і не вступивши в бій із ворогом.
Ось у цей самий час до Камбіса дійшли чутки про прокляття Оракула. Славнозвісний провидець із Сіви (далекий пращур того, з ким спілкувався Олександр Великий), дізнавшись про вторгнення персів, прокляв їхнього царя і провістив, що той не здобуде більше жодної перемоги на полі битви, а сам помре як собака. Камбіс оскаженів. Зібрав іще одне військо і послав його до Сіви з наказом заткнути пельку балакучому Оракулу, а оазу спалити дотла. Величезний караван, який налічував 50 тисяч вояків, тисячі мулів та верблюдів, попрямував на захід, у пустелю. За кілька тижнів армія Камбіса дісталася оази Фарафра, де поповнила запаси води та провіанту. Сіву від Фарафри відділяє триста кілометрів дикої пустелі. Відпочивши, караван вирушив на північний захід. Відтоді його ніхто не бачив. 50 тисяч людей безслідно зникли в Сахарі. (Найбільш імовірно, потрапили в піщану бурю, в Сахарі вона справді здатна поховати цілу армію.)
У 522 р. до н. е. мідійський жрець Ґаумата підняв повстання проти Камбіса. Почувши про це, цар заспішив до Персії – придушувати заколот. По дорозі він помер за таємничих обставин…
Щоб дістатися з оази Бахарійя до Сіви, мені довелося проїхатися шляхом зниклої армії Камбіса. На карті це виглядало безпечно і просто – від Бахарійї на захід тягнулася дорога. Я навіть не переймався, бо в легенді мапи зазначалося, що це головна (main), а не другорядна (secondary). Насправді ж, коли в Бахарійї я почав розпитувати, як дістатися до Сіви, виявилося, що дороги немає. Вона була там. Років тридцять тому. Потім її роздовбали, а те, що лишилося, засмоктали піски. Нову взялися прокладати тільки на початку двотисячних. Вибудували кілометрів вісімдесят з боку Сіви і… зупинились. Як це завжди буває – гроші закінчилися. Тепер від Сіви на схід тягнеться новеньке шосе, яке через вісімдесят кілометрів просто обривається, наче його обрубали, а з боку Бахарійї немає нічого. Таким чином, мені довелося шукати водія з повнопривідним позашляховиком, отримувати дозвіл від єгипетського уряду на поїздку в пустелю і, звісно, всюди платити, платити, платити.
Мандрівка до Сіви, певна річ, видалася цікавою. Можна було б надряпати цілий розділ. А може, й більше. Але мова зараз не про Сахару, Сіву чи берберів. У тій історії, що збираюсь вам розповісти, Сіва – лише відправна точка. Саме тут, у самісінькому серці Сахари – за 2 500 км від України, за 17 000 км від Нової Зеландії, – почалася новозеландська авантюра.
Незважаючи на тонни пересторог, якими кишів Інтернет, Сіва виявилась затишною місциною. Бербери не вирізнялися привітністю, але й не дошкуляли. Поки ти поважаєш їхні звичаї, вони поважають тебе.