Нація

І вона сама бере двоє крісел із-під стіни й хоче нести надвір.

— Чого це я не хочу, Уласіхо? — Довгопол також береться за стіл. — Побілити до свята треба. Це добре, що ти захотіла побілити. Ти в Товарниці найкраща білільниця. Правда? Але, може… сьогодні тобі не треба нічого робити?

— Мною орати можна… сьогодні… — тільки й сказала тихо.

…ДОВГОПОЛ вернувся, коли вікна були протерті, підлога вимита й гілочка ялиці затикана за віконну раму.

Але Довгопол вернувся якийсь дуже злий. Мовчки поправив стіл і стільці. І Юр'яна вже збиралася висунутися в двері без «будь здоров». Бесіди тепер не буде. Але це на сьогодні не буде ніякої бесіди. Довгопол із села не тікає. Дідько'го не візьме. І вона з села з власної волі не збирається.

— Вертайся, Уласіхо! — занадто голосно й сердито вернув її з дверей.

У ній обірвалося все так, як урвалася вчора дитина. Велика гарячість шугнула в мозок.

— Сідай отут. — Довгопол висунув два стільці й сам сів напроти так близько, що ще трохи — й вона оглухне.

Ні, вона вже глуха. Вона його не чує. Він щось питає, а вона його не чує. Що він питає? І чого вона так боїться? Якби встидалася… а то боїться чути його… й говорити боїться.

— Юр'яно!

Він покликав її по імені! Як він знає її ім'я? Що він із неї хоче?

— Юр'яно…

Най ліпше отак тримає руку в неї на коліні. Най тисне, най ломить її кістки, лиш не кличе по імені, бо нічого доброго з того не буде.

— …то хто сказав тобі білити в сільраді?

Нащо йому ця дурничка? Взяла жінка — та й вибілила. Може, за поману хотіла зробити. Він що, не знає, що перед Дмитрієм три тижні дідівні, що за поману треба давати, вмерлих згадувати?

А вона взяла й вибілила за померші душі.

— То хто тобі нарадив іти до мене білити?

Боже, колись вона падала в скалу — і не вбилася, а тут боїться?!

— Сама собі сказала…

— А нащо на чоловіка наговорила?

Грім звалив її замертво!

— Не я наговорила! Я не знаю, хто на нього наговорив!

Юр'яна кричала й плакала. Плакала й кричала.

Пощо вона це робила? Вона на дітей ніколи не кричала. Юрчик із Федуськом вимастили смальцем підлогу в хаті, аби блищала краще — й вона на них не кричала… вона при злогах не ґвавтувала… А з неї душа виходила. То нащо вона кричить на Довгопола? Що вона хоче криком зробити?

— А-ну, будь тихо… — Довгопол сказав, як би попросив.

І Юр'яна раптово зів'яла. Дивилася йому в очі. Вона би висповідалася йому, як перед причастям. Але вона лихе про нього думає. Про Довгопола.

— Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…

Чого він говорить так жалісно? Не в нього забрали, а в неї забрали Уласія! І чого він мовчав, як знав, Ірод проклятий? Може, сам сказав брати, а тепер лице собі робить. Знав! Певно, що знав, але знущається, Ірод-Іскаріот! Вона кров'ю сходить, а він ще нібито жалів, маскаль недобитий! Вона йому чоботи хотіла цілувати. А він коляду за тата наймав… та татовими кістками в гробі кидає від такого сина!

— Ну, чого ти плачеш і мовчиш? Ти по-людськи не могла прийти?

— По-людськи? А я що, прийшла по-свинськи?

— Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? За Уласія прийшла? Але я сам не знав, Юр'яно!!!

Тепер уже Довгопол кричав на неї.

— Голова приїхав із Вижниці й сказав мені, годину перед цим сказав. Христом-Богом клянуся, що не знав!

— А якби знали, то й що?

Довгопол мовчав.

А й справді, що? Що це дало би, якби він знав, що Уласія Джуряка три дні тому забрали з підконтрольної йому території без його відома?

— Юр'яно, признайся мені по правді… По правді скажи, Уласій має щось із лісом чи ні?

Але для чого він це питає? Та ж вони все знають! Вони знають, що Уласій, як кажуть у їхньому селі, не має ні дві ні три ні з ким нічого. На макове зерня ні з ким нічого не має! Уласій має діти. Діти — його вороги, бреше старий Остріщак. А інших ворогів не має. Уласій не винен, що в світі таке заколотилося, що й три розумні голови не зроблять порядку. Уласій має цапіну {{ Цапіна (діал.) — інструмент для роботи з деревом. }} й сокиру в руках. Він їх не підніме ні над чиєю головою. Він цюкає дерево. Дерево цюкає! З дерева він живе. Він будує. Дерево його годує. А він дітей годує. А ви, Довгопол, просите признатися. Про що? Ви ж самі всю правду знаєте!

— Юр'яно, ти можеш говорити так, щоби я тебе чув?

— А що говорити? Видно, хтось обмовив Уласія. То й забрали ваші. Хіба чесного чоловіка в наш час тяжко обмовити? Уласій будує все своє життя. Хіба він винен, що тепер будує для колгоспу? А тоті ферми на чиємусь ґаздівстві будуються. Він цюкає підвалини для ферми, а там люди свої ґрунта віддали. То хто буде навидіти чи любити той цокіт?! У ліс усі піти не можуть.

Це я вам кажу по правді. Багато чого не пускає… Але ліс не для нас із Уласієм, як би теменно ми вас не ненавиділи.

Вона чула, що вже не може спинитися. Вона ж у прірву падала — й не вбилася… Що їй більше зроблять тепер, коли її чоловіка відібрали такі довгополи й довгоруки… добре казав Грицько Граб на Василія… Царство йому небесне… Дістали… Дістали і його…

— Юр'яно, а ти не боїшся мені таке казати?

— Боюся… Боюся вас, Довгопол… Але ви хотіли по правді знати. А це правда. Ви також цю правду знаєте, бо знаєте коляду. А як знаєте коляду — то й нашу правду знаєте…

— Я називаюся Леонід, — перебив Юр'яну, але вона не зважила.

— Я вас боюся, бо ви можете й мене від дітей забрати, як Різунів, Поповичів, Шпетків забрали… ви всіх можете забрати. Усю Товарницю, й Розтоки, й Вижницю, й усий світ… Але вам легше від того не стане. Так. Я прийшла просити за Уласія. Так, як уміла, прийшла. Як не вдала вам, то вибачайте. А як можете, то поможіть. Він не винен. На вас люди серця не будуть мати, як будете карати невинних. І так уже серця ніхто не має. Навидіти вас тут ніхто не буде, бо не має за що.

— Скільки тобі років, Юр'яно?

— Тридцять вісім.

— А в скільки ж ти заміж вийшла, що онуку маєш?

— У півп'ятнадцять. Така'сми була, що лицем коневі до хвоста сіла, як їхала до вінчання.

— А тепер панську голову маєш…

— Ой ні… Відколи ви в нас запанили, тут уже ніхто панської голови не має… У швидкім часі тут усі безголові будуть… Час такий — безголовий…

— Юр'яно, я маю стільки ж років, як і ти… Але в цьому світі вже нічого не маю. Так що ти не плач. Іди додому й мовчи. Буде завтра Уласій дома. Даю тобі слово. Але ти і йому мовчи. Оце поговорили з тобою — й забудь, що казала й про що хотіла сказати. І ні з ким ніколи про таке не говори. Ти мудра як Соломон. Чула про Соломона? Чи ти мене не слухаєш?