Над прірвою у житі
Шрифт:
Пішли ми, отож, на ковзанку. Спочатку нам видали ковзани, а тоді Саллі взяла таку коротеньку блакитну спідничку, в якій тільки задом і крутити. А проте спідничка їй збіса личила. Що правда, то правда. Але не думайте, ніби Саллі цього не розуміла, каналія. Вона тільки те й робила, що забігала наперед, щоб я бачив, яке в неї шикарне попеня. А воно й справді було шикарне. Тут уже нічого не скажеш.
Та найкумедніше було ось що: на всій тій чортовій ковзанці ми з нею каталися найгірше. Олово честі, найгірше. А там же були такі персонажі! В Саллі так підтиналися ноги, що вона, каналія, аж черкала щиколотками по льоду. Вона не тільки мала безглуздий вигляд — їй, певно, було й збіса боляче. Принаймні в мене щиколотки боліли страшенно. Просто вогнем пекли. Ох і видовисько ж, мабуть,
— Може, зайдемо в бар? — сказав я нарешті. — Візьмемо столик, вип'ємо що-небудь.
— Це найгеніальніше з усього, що ти сьогодні придумав! — відповіла Саллі. Довела вже себе до краю, каналія. Не катання, а знущання. Мені було її навіть шкода.
Поскидали ми ті розтриклятущі ковзани й зайшли всередину — в бар, де можна посидіти, навіть не взуваючись, випити й подивитись, як катаються інші. За столиком Саллі відразу постягувала рукавички, і я дав їй сигарету. Вигляд вона мала досить нещасний. Підійшов офіціант, і я замовив їй кока-колу, — спиртного Саллі не пила, — а собі віскі з содовою. Але той сучий син сказав, що віскі мені не принесе, отож узяв і я кока-колу. Потім я почав палити сірники. У мене часто такий настрій, що хочеться їх палити. Я даю сірникові догоріти, поки вже не можна втримати його в пальцях, а тоді кидаю в попільничку. Нервова звичка.
І раптом ні сіло ні впало каналія Саллі й питає:
— Чуєш, мені треба знати: ти прийдеш чи не прийдеш до нас на святвечір прибирати ялинку? Бо мені треба знати. — У неї, видно, ще боліли побиті щиколотки, й вона була зла.
— Я ж тобі писав, що прийду. Ти вже разів двадцять мене питала. Звісно, прийду.
— Розумієш, мені треба знати, — каже. А сама, бачу, вже на всі боки головою круть та круть, чортове насіння!
Раптом я кинув палити сірники й перехилився до неї через стіл. У голові в мене вирували думки.
— Чуєш, Саллі! — кажу.
— Що? — питає. Вона саме видивлялася на якусь дівулю в кінці зали.
— З тобою так бува, що раптом усе набридає по саме нікуди? — питаю. — Ну, тобі ставало коли-небудь страшно, що все піде шкереберть, якщо ти чогось не зробиш? Ти любиш школу, взагалі всю оту муру?
— Там нудьга зелена.
— Але ти ненавидиш школу чи ні? Я знаю, що„там нудьга зелена, але ти все це ненавидиш чи ні? Ось що я хочу знати.
— Розумієш, не те що ненавиджу… Весь час доводиться…
— А я ненавиджу! Слухай, як же я все це ненавиджу! Не тільки школу. Все! Ненавиджу жити в Нью-Йорку, і взагалі. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-авеню з їхніми водіями, які щоразу кричать на тебе, щоб виходив у задні двері. Ненавиджу знайомитися з кривляками, які називають Лантів ангелами. Ненавиджу щораз їздити в ліфті, коли хочеш просто вийти на вулицю. Отих типів у Брукса, в яких весь час доводиться приміряти штани, і що люди завжди…
— Не кричи, прошу тебе! — перебила мене Саллі. Дурниці, я й не думав кричати!
— Або, приміром, машини, — сказав я майже пошепки. — Кого не візьми — всі на них просто показилися. Ціла трагедія, коли десь на дверцятах раптом з'явиться хоч невеличка подряпина. І весь час тільки й розмов про те, скільки бензину машина бере на сто миль, а щойно запопаде хто-небудь новеньку модель, відразу починає сушити собі голову над тим, як би її поміняти на ще новішу. А я навіть давніх машин не люблю. От не цікавлять вони мене, і край. Краще б уже завести коня. В конях принаймні є щось людське, хай йому грець! З конем хоч можна…
— Я нічого не розумію, Голдене. Про що ти? — питав каналія Гейс— Ти так перескакуєш з одного на…
— Знаєш, що я тобі скажу? — відповідаю. — Може, тільки через тебе я оце й сиджу в Нью-Йорку, і взагалі ще сиджу. Якби не ти, я, мабуть, був би вже десь у чорта на болоті! Десь у джунглях або в самого дідька в зубах! Ти, по суті, єдина людина, задля якої я ще тут.
— Ти просто чудо! — каже Саллі. Проте відразу було видно, що вона хоче перемінити цю ідіотську розмову.
— Походила б ти в хлопчачу школу. Спробувала б! —
кажу. — Кругом фальш і дурисвітство. Там сидять лиш для того, щоб навчитися добре махлювати й колись купити роз-триклятущий кадилак, та ще всю дорогу прикидаються, ніби їм чортзна-як важливо, чи виграла шкільна футбольна команда, а самі цілими днями тільки те й роблять, що розводяться про дівчат, та випивку, та секс, і в кожного — своя компанійка, своє невеличке падлюче кодло. У баскетболістів — своє, у католиків — своє, в отих смердючих інтелектуалів — своє, картярі ріжуться в бридж — і в них своє… Навіть у членів отого ідіотського «Клубу найкращої книжки місяця» — і то своє кодло. Спробуй тепер з ким-небудь більш-менш розумно…— Стривай! — урвала мене Саллі. — Але ж багатьом хлопцям школа дає багато більше.
— Згоден! — кажу. — Згоден, що більше — принаймні декотрим. А мені школа нічого не дав. Розумієш? Ось про це я тобі й товчу. Саме про це, чорт забирай! Мені вже майже ніщо нічого не дає. Ось до чого я дожив. Я зайшов у безвихідь.
— Таки зайшов, я бачу.
І раптом мені сяйнула думка.
— Чуєш, — кажу, — у мене ідея. Як ти на те, щоб утекти звідси к бісовій матері? Ідея в мене така. Я знаю в Грінвіч-вілліджі одного хлопця, що може позичити нам тижнів на два машину. Він ходив колись у нашу школу і досі винен мені десятку. Зробимо так: завтра вранці по1 їдемо до Массачусетса й Вермонта — покатаємось, те, се. Там такі місця — сказитися можна! Серйозно. — Що більше я думав про це, то дужче хвилювався й нарешті перехилився через стіл і схопив її, каналію, за руку. Кретин ненормальний — Без жартів, — кажу. — Я маю в банку доларів сто вісімдесят. Завтра вранці, як тільки відчинять, я зніму гроші, а потім можна буде мотнути до того хлопця й узяти машину. Без жартів. Поживемо в усяких там кемпінгах і те де, поки вийдуть гроші. А як вийдуть, я наймусь на яку-небудь роботу, й ми поселимось десь над річкою тощо, а пізніше можна буде одружитись і те де. Взимку я сам рубатиму для нас дрова і те де. їй-богу, влаштуємо таку житуху! Що ти на це? Поїдемо? Ти як? Поїдеш зі мною? Прошу тебе!
— Нічого в тебе не вийде, — каже Саллі. Видно було, що вона, каналія, ображена.
— Чому це не вийде? Чому це в дідька не вийде?!
— Не кричи на мене, будь ласка! — каже., От дурепа, я ж на неї й не думав кричати!
— Чому це не вийде? Ну чому?
— Тому що не вийде, і квит. По-перше, ми з тобою, вважай, ще діти. Ти подумав про те, що ми робитимемо, коли твої гроші кінчаться, а ти не знайдеш роботи? Та ми з голоду поздихаємо. Все це така фантазія, що навіть не…
— Ніяка це не фантазія! Роботу я знайду. Не бійся! Цього тобі немає чого боятися. То в чому ж заковика? Не хочеш їхати зі мною? Тоді так і скажи.
— Річ не в тім. Зовсім не в тім, — каже Саллі. Слухайте, у мене вже прокидалася до неї, каналії, якась ненависть. — Попереду в нас із тобою для цього ще море часу — для всього цього. Тобто коли ти закінчиш коледж і ми з тобою одружимось тощо… Тоді ми об'їздимо тисячу геніальних місць. Ти просто…
— Ні, тоді нічого не вийде. Тоді ми вже не об'їздимо ніяких геніальних місць. Все буде зовсім інакше, — кажу я. На душу мені знов ліг камінь.
— Що-що? — питає вона. — Що ти там бурмочеш? То кричиш на мене, а то…
— Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких «геніальних» місць ніхто вже не об'їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тоді доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки… А я ходитиму на роботу в якусь контору, зароблятиму скажені гроші і їздитиму на машині або в автобусі по Медісон-авеню, і читатиму газети, й усі вечори гратиму в бридж, і ходитиму в кіно, дивитимусь оті кретинячі короткометражки, рекламні ролики, кінохроніку… Кінохроніку! Господи боже! Щоразу оті дурні кінні перегони, щоразу якась дама розбивав об борт корабля пляшку шампанського, щоразу шимпанзе катається в ідіотських штанях на велосипеді… Ні, все буде зовсім не так, як тепер! Та що тобі казати! Однаково ти ні біса не доганяєш!