Над Шпрее клубочаться хмари

Маріанна вже лежить у ліжку. Така маленька на його широчезному полі. Під ковдрою і пледом ледве вимальовуються контури її зібганої у калачик постаті. Очі закриті. Невже знову заснула?

— Маріанно! — Вії затріпотіли, піднімаються. — Вам не можна спати, Маріанно! Ви впізнаєте мене, розумієте, що я вам кажу? Спати не треба! Пересильте себе. Зробіть маленьке зусилля. Зараз принесуть каву, ви її вип’єте, і вам покращає. А поки… Дайте руку! Не бійтесь, я не зроблю вам боляче.

З байдужою покорою дівчина дає витягти з-під ковдри свою руку. Григорій боїться, що вона шарпне її, коли він робитиме впорскування. Та рука лежить спокійно. Маріанна, мабуть, і не відчула уколу. Вона в напівзабутті. Засинає.

Джузеппе і Лідія приносять пляшки з гарячою водою. Електрогрілку можна включити лише одну — біля узголів’я. Григорій кладе її на руку, на місце впорскування. Джузеппе і Лідія огортають пляшки рушниками, підсувають їх під ковдру, до ніг.

Маріанна спить…

Всі троє стривожено перезираються.

— Коли вона це зробила, Лідіє? Хоч приблизно…

— Хвилин за десять-п’ятнадцять до вашого приходу. Тобто вона прийшла раніш, але спочатку…

— Потім, потім, не це головне. Невже вона проковтнула таку велику дозу… чи, може, ми поспішили, рано закінчили промивання? Джузеппе, ви розумієтесь на таких речах? Я — мало. Одне твердо знаю: промивання шлунка, не давати спати. Треба збудити, за всяку ціну збудити! Хай хтось із вас принесе каву.

— Я миттю! — Лідія метнулась до дверей.

— Якщо вона не вип’є зараз кави і не прокинеться остаточно, викличемо «швидку допомогу»! Йдеться про життя, чхати на все! — з серцем вигукує Григорій.

— Доведеться, як це не неприємно. Може, подзвонити до синьйорити додому? Хоча…

— Не треба. Що це дасть? Ще невідомо, як вона сприйме появу батьків. Мабуть, дома вибухнув скандал, вона втекла сюди, шукаючи підтримки, і побачивши, що цей боягуз… Вас не шокує таке висловлювання про вашого патрона?

— Я б ужив вираз сильніший. Усе це женихання… Вона ж зовсім дитина, дурне романтичне створіння, якому схотілося погратися у дорослу жінку. А він… Ага, ось і Лідія!

Аромат кави змішався з запахом камфори. Григорій, котрий зранку нічого не їв, відчув, як у нього паморочиться в голові.

— Спробуйте її напоїти, я на хвилинку вийду на повітря. Джузеппе, підведіть її і поторсайте добре за плечі, не церемоньтесь!

Григорій вийшов на ґанок. Пораючись біля Маріанни, він весь час сторожко прислухався, чи не зупинилась біля вілли машина. Хотілося першим зустріти Матіні. І не лише для того, щоб наодинці привітатись з давнім другом. Треба було попередити Мартіна про зміну свого імені, щоб той не назвав його в присутності секретаря Рамоні Генріхом фон Гольдрінгом.

Може, така обережність і зайва, може, Рамоні розповів Джузеппе, як мимохіть викрила Фреда Шульца Лідія. Скоріше за все так воно і є, але про всяк випадок… Думка уривається, Григорій збігає з ганку.

Матіні!

Лише мить стоять вони посеред доріжки, до болю міцно стиснувши руки. Цей безмовний потиск красномовніший за слова. їх забрала тривога, яку вони читають у погляді один одного.

— Доза велика? — запитує Матіні вже на ходу.

— Гаразд не розібрався. Стан був тяжкий, довелося діяти негайно.

— Як саме діяти?

— Промивання шлунка, камфора… Мартін, одне попередження, — Григорій затримує друга за рукав, — у силу різних причин я звусь тепер Фредом Шульцом. Поясню потім.

Матіні мовчки киває головою. Він сприймає це як факт, йому ніколи над цим розмірковувати, всі його думки лікаря спрямовані зараз на одне — в якому стані хвора.

Підтримувана Лідією, вона напівсидить у ліжку. Змарніле личко, великі вологі очі переляканої сарни. Дівчина вже не спить, але не прокинулась остаточно. Вона дивиться на Фреда, Матіні, але не бачить їх, не розуміє, чому вони тут. Певно, вони видаються їй постатями з примарного сну, з якого вона ніяк не може виринути.

Кивнувши Джузеппе, Матіні швидко підходить до ліжка, зазирає дівчині в зіниці, мацає пульс.

— Поки що покладіть її! Накрийте отой столик чимось чистим. Принесіть воду помити руки і, звичайно, мило. Щоб було вдосталь води гарячої на грілки! Фред, звідки ви знаєте, що вона випила саме люмінал?

— Ось дві порожні рурочки з етикетками — вони валялись на підлозі. Третю, з барбамілом, вона, очевидно, тільки відкоркувала або випила мало. Я на неї випадково наступив, але з потолочі видно, що таблеток лишилось багато… Як ви гадаєте, Мартін, небезпека минула?

— Сподіваюсь. Пульс ще слабенький, але більш-менш ритмічний. Зараз її вислухаю і зроблю потрібні впорскування: лобелін, кофеїн і таке інше. У вену доведеться влити глюкозу. А загалом все залежатиме від того, наскільки вчасно було виведено з організму отруту. Доза не така вже велика, і якщо снотворне не встигло всмоктатися… Як давно вона його випила? Який проміжок часу між отруєнням і промиванням?

— Я зайшов сюди випадково. Лідія каже, що все сталося хвилин за п’ятнадцять до мого приходу. За промивання взялися відразу. Дуже важко було збудити її, але все-таки…

— Добре, що ви нагодилися вчасно. А я припізнився — не міг знайти таксі. Чому не викликали карету «швидкої допомоги»?

— Дівчина — наречена мого знайомого. Не хотілося розголосу. Через неї, звичайно.

— Ет, коли йдеться про життя! Його не ставлять у залежність від такої дрібниці. Добре, що пощастило промити шлунок, а якби ні? Без спеціальних знарядь, певних навиків це не завжди вдається, коли хвора людина в такому стані. — Матіні сердито витягав з своєї лікарської валізки і розкладав на застеленому столі коробочки з ампулами, стерилізатор, вату, слоїки, гумові джгути.

— Вам у чомусь допомогти, Мартін?

— Навпаки. Я попросив би всіх, крім Лідії, вийти. Зараз я оглядатиму хвору.

— Ми з синьйором Джузеппе будемо в суміжній кімнаті. В разі чого — гукніть.

Двері опочивальні закрилися.

Подих полегшення вихопився одночасно з грудей Григорія і Джузеппе, і обидва розсміялися, обмінявшись приязними поглядами. Від коректної стриманості секретаря Рамоні, здавалося, не лишилося й сліду.

— Хоча і вилаяв нас з вами Матіні, а впорались ми все-таки непогано. Як ви вважаєте, синьйор Джузеппе?

— Не ми, а ви, синьйор Шульц! Я настільки розгубився, що тільки автоматично корився вашим наказам.

— Пусте! Без вашої і Лідіїної допомоги… Ви думаєте, я не розгубився? Ще й як! Просто комусь треба було взяти командування на себе. Коли з’явився Матіні, гора з плечей спала.

— Ви давно знаєте синьйора Матіні?

— Разом були в армії. Один час він мене навіть лікував. І ось випадок звів нас знову. Дивні збіги обставин трапляються у житті, правда?

— Війна звела докупи таку кількість людей, що зав’язалися, здавалося б, неймовірні взаємини. Я чув, цей Матіні подався наприкінці війни до гарібальдійців?