Над Шпрее клубочаться хмари

Стоп, хлопче! Надто вже ти розхвастався, нічого б ти не зміг вдіяти сам-один без допомоги макі, без дружньої підтримки Курта і Лютца, без…

Григорій спиняє біг думок. Моніка!

Як вийшло, що ти не зумів її вберегти? Єдину любов, що осяяла твоє життя!..

Лише в Північній Італії ти дізнався, хто її стратив, розчавивши під колесами вантажної машини. Винуватці за це сплатили життям. Міллер, Заугель, Бертгольд… Не тільки за це, а за всіх, кого вони замордували і кого б могли закатувати ще. Кастель ла Фонте. Замок графа Рамоні. Височенні покої, де його оселили. Безсонні ночі, коли серце краялось від туги. Його врятувало тоді нове, надзвичайно складне завдання — дізнатись, де розташований завод, що виготовляв радіоапаратуру для літаків-снарядів, за всяку ціну здобути креслення радіопристрою для цієї нової зброї. Не так скоро, як хотілося б, переборюючи численні труднощі, він виконав наказ свого командування. Так, це завдання було найскладніше. Може, тому й проґавив, як хмари почали збиратися над твоєю головою? Втім, статися це могло і раніше. Після перших твоїх спроб через Лідію, покоївку племінниці графа Рамоні, та Курта повідомляти місцевих партизанів-гарібальдійців про заходи, що готуються проти них. А коли ти допоміг втекти Матіні, коли, попереджені тобою, зникли Лідія, Лютц, у гестапо з’явилося досить причин, щоб серйозно зацікавитися особою Генріха фон Гольдрінга. Так би, мабуть, і сталося, якби не навальний хід подій: повстання бранців на засекреченому заводі, спішна евакуація гітлерівців з Кастель ла Фонте, гарібальдійці, що кинулися допомагати повсталим, де розташований завод, висадивши в повітря греблю великого штучного озера з одного боку долини і скелю із замком — з другого, щоб зменшити спад води. Та прогримів лише один вибух — злетів у повітря замок. Греблю гарібальдійці встигли врятувати буквально в останні хвилини, А разом порішити і з автором цього плану.

Знову напливом виникав обличчя Бертгольда? страшне, перекошене люттю. Перш ніж автомат командира гарібальдійців прошив тіло ката, ти встиг прошепотіти йому, хто такий насправді Генріх фон Гольдрінг…

Війна скінчилася. Ти міг би поставити на цьому крапку продовжувати навчання. Та є закон дружби і братерства. Одержавши від Курта листа і дізнавшись, що Маті-ні потрапив у біду, ти рушив йому на допомогу. І вскочив у пастку сам.

Спровокована сутичка з американським солдатом. Камера смертника. Спроба купити твою честь ціною зради. Ні, спочатку ця невдала спроба, а потім уже камера смертників… На світанку тюремний лікар «з гуманних міркувань» приніс ампулку з отрутою. Пам’ятаєш, як ти перекочував її на долоні? Ніби визначаючи вагомість блага, що вона в собі таїла. Була мить, коли ти хотів затиснути її в руці. Миттєва, безболісна смерть. Варт тільки роздавити тонку оболонку зубами. Та вся твоя людська гідність повстала проти цього. Ти хотів померти, як належить мужчині… А от від сигарети не відмовився. Який же курець відмовиться від останньої затяжки!

Помітивши метушню у вузькому тюремному дворі, де відбувалися страти, ти припалив. Гіркий і водночас солодкуватий присмак тютюну. Може, то так тільки здалося? Ти глибоко затягнувся ще раз…

А прийшов до пам’яті вже в Іспанії.

Тебе відкупили в американців, мов річ, і втягли до літака пихатого Нунке. Він збирався й порядкувати тобою, як річчю. Правда, досить цінною. Інакше не призначили б тебе в школі розвідників під Фігерасом вихователем російського відділу.

Знав би Нунке, що, викравши свого колишнього підлеглого, він привіз до школи бомбу уповільненої дії!

Пастка, безвихідь. Ти ще прикутий до ліжка. Всі твої думки спрямовані на одне — як би звідси втекти. Отверезила перша ж розмова з Нунке: недобитки фашизму, не лише тут, у школі «Лицарів благородного духу», а повсюдно, готуються до реваншу, в них могутні покровителі за океаном, де теж складають підступні плани, спрямовані проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн.

Фред Шульц. Тепер він став Фредом Шульцом. Тут усі працюють під вигаданим ім’ям. Навіть головний заокеанський бос Думбрайт.

Не скоро Григорію пощастило подати про себе звістку на Батьківщину й дістати звідти інструкції, а незабаром і вірного помічника, Домантовича. Його доставив сам Думбрайт разом з групою колишніх власовців, що стали курсантами школи.

Любий Мишко Домантович, відчайдушний Мишко Домантович, ми мусили з тобою про людські очі ворогувати, щоб не викликати ні в кого підозри про наші взаємини.

Був у тебе, Григорію, ще один острівець серед багнища, де ти міг відпочити душею, — вілла патронеси школи, “Агнеси Менендос. Ти спочатку поставився до цієї жінки вороже, і якби не її каліка донька, маленька Ірене…

Тепле і болісне почуття проймає серце Григорія. Він бачить красиву голівку молодої ще жінки з тужними очима, бліде личко дівчинки, що ніби освітлюється внутрішнім спалахом, коли вона бачить любих її серцю людей.

Як безжально й цинічно скористалися з сімейної трагедії Агнеси падре Антоніо і Нунке! Якими путами обплутали вони цю недосвідчену жінку, щоб остаточно поневолити її. До останнього часу Агнеса глибоко вірила, що очолювана нею школа «Лицарів благородного, духу» — установа чисто благодійна, де готується Христове воїнство, яке понесе людям науку любові й милосердя. І мадонна воздасть їй за це, повернувши Ірене здоров’я. Бідна ошукана душа! Саме здоров’ям Ірене і нехтували, щоб тримати тебе в руках, ховатися за такою надійною вивіскою, як школа лицарів — поборників віри.

Ну й пика була у Думбрайта й Нунке, коли вони дізнались про втечу Агнеси до Італії! Так спритно їх ошукати! Виїхати ніби на прощу до папи римського і забрати з собою всі гроші, що лежали на рахунку патронеси. «Це рука падре, тільки рука падре…» — аж захлинався Думбрайт. «Негайно його повернути, його і Агнесу з її калікою! Доручити це Фреду!»

І ось ти в Римі. Він вирує за стінами цієї кімнати.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Дозвольте відрекомендуватися вдруге!

На прочинених вікнах лопотять спущені штори.

Цей звук нестерпно дратує Вітторіо Рамоні. Він нагадує йому клацання батога, що підганяє час. Такий дорогоцінний саме зранку, коли він може присвятити себе улюбленій справі… Правда, сьогодні Вітторіо затримався мало не на півгодини: приміряв робочу куртку, принесену кравцем. Що вдієш, коли належиш до тих витончених натур, для яких оточуюча обстановка під час роботи важить немало, чи то колір ручки для письма, чи власне вбрання.

Провівши гребінцем по негустому, хвилястому світло-каштановому волоссю, Вітторіо підходить до дзеркала в простінку і ще раз оглядає себе. Крій, м’який теплий тон світло-сірої матерії, чорні оксамитові вилоги — все це елегантно і, головне, до лиця. В цьому вбранні він скидається на свого прапрадіда, який дивиться на нього з потемнілого від часу портрета. Такий же довгастий овал обличчя, спокійні півкола брів над лагідними замисленими очима, рівний ніс. Хтиві, трохи завеликі вуста надають обличчю оригінальності: боріння плоті й духу! Ним визначалися всі його предки, як і цей прапрадід, що прожив бурхливе життя розбещеного вельможі, залишивши, проте, нащадкам ґрунтовну розвідку з історії венеціанської школи мистецтв доби Відродження. Мабуть від нього успадкував Вітторіо свої літературні нахили.

Для «розгону» Вітторіо завжди починає роботу з переписування зроблених напередодні чернеток. Товстий зошит у сап’яновій обкладинці розгорнуто. Літери швидко нанизуються в рівні рядки:

«Доля Італії — то доля Нарциса, що, закохавшись у власне відображення, тихо сконав від невдоволеного кохання. Замилувані величчю свого минулого, зачаровані неперевершеною красою давнього свого мистецтва, італійці ось уже багато сторіч вдивляються в свічадо історії, паралізовані екстазом самого лише споглядання. Вони відмовились від дії — єдиної рушійної сили всякого прогресу, привівши націю тим самим на край безодні. Повертаючись до подій недавнього минулого, відчайдушної і справді героїчної спроби пробудити дух народу до діяльного творчого життя…»

Не скінчивши речення, Вітторіо Рамоні перечитує написане і самозадоволено посміхається. Прийде час, і вдячні співвітчизники складуть шану своєму літописцеві. Дарма що зараз він мусить ховатись із своїми мемуарами, що писати доводиться уривками, в рідкісні хвилини, вільні від щоденних турбот.

А турботи ці обсідають з усіх боків і в міру того, як життя країни нормалізується, стають все складнішими.

Для стороннього погляду Вітторіо Рамоні просто безжурний бонвіван, завсідник римських світських салонів, їхні двері, міцно зачинені для дрібного адвоката, яким ще донедавна був Вітторіо, широко розкрилися перед єдиним спадкоємцем старого графа Рамоні. Сприяли цьому і трагічні обставини загибелі старого графа та його улюблениці Марії-Луїзи. Ще зовсім недавно скандальна поведінка молодої удови правила за тему зловтішних перешіптувань. Тепер же з неї зробили мало не великомученицю. Ще б пак! Так безглуздо загинути під руїнами в розквіті молодості й краси. Звичайно, це справа рук гарібальдійців, хоч як не силкуються вони обілити себе, поширюючи чутки, буцімто замок висаджено в повітря з наказу якогось есесівського генерала.