Намір!

Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

6

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло, і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність усіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений – але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку), я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі – та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купувати букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані – це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю витрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» – спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.

Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!»

Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стрижня – не те що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Усі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.

– Який білет, П’яточкін?

– Одинадцятий.

Запанувала незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.

Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ у цілій хаті.

– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» – і траснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

Тоді я пішов у рознос.

7

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (Пауза.) Директор міднобуківської середньої школи… (Плечі здригаються.) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (Плаче.)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі легітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.

Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО

8

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить) і запам’ятав, а тепер пересвідчився в їх правдивості. Сидячи в затінку скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як злетіти… мовби в мені звільнились крила і я для проби разок ними тріпнув.

Години три я сидів і знічев’я випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, скільки сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій викликав із пам’яті різний мотлох. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубіка: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і жодного штукарства.