Навіжені в Мексиці

Зрештою оті вісім довгих годин, протягом яких я ледве стримувався, щоб не повіситись від нудьги прямо в автобусі, минули, і за вікном показалися перші ветхі халабуди оахакського передмістя.

Перед самим в’їздом у місто дідуньо Пенагос сильно переполошився. Мабуть, переживав через те, що не встиг розповісти нам і половину своїх історій. Він чемненько поцікавився, де ми з напарником зупиняємось на ніч. Я сказав, що поки ніде. Авраам тоді сильно зрадів і заходився припрошувати нас погостювати в його віллі. Мовляв, кращого будинку не знайти на всю Оахаку.

Якщо чесно, то вибору в нас не було ніякого, позаяк грошей на пристойний готель у нас не лишилося.

— Що ти про нього думаєш? — крадькома спитав я у Тьомика. — Він тобі не здається підозрілим?

— Ти чогось боїшся? — буркнув мій напарник, навіть не подивившись на дідка.

— Хтозна… Може, він нас заманює, щоб пограбувати.

— Чувак, а у нас хіба ще є що грабувати?

…Авраамова вілла, чого й слід було очікувати, ледве трималася купи. Як повідав сам старий, збудував хату ще його дід десь у 1927 році після того, як з’їздив на кілька тижнів до Франції. Авраам або щось сильно плутав з датою будівництва, або прибріхував. Точно прибріхував, бо, дивлячись на віллу, можна було подумати, що його дід служив ще у Кортеса.

Ззовні вілла дійсно сильно відрізнялася від усіх інших типово колоніальних будинків Оахаки. Дід Авраама, певно, під впливом паризьких котеджів, збудував свою халабуду в чисто європейському стилі, і, якби не облуплені стіни, струхлявілі дошки веранди та перекошені вікна, вона справді тягнула б на найкрутіший будинок в Оахаці.

Праворуч і трохи далі за віллою здіймалась увись велика прибудова, схожа на якийсь цех чи ангар для невеликого літака, ще більше, аніж «європеоїдна» вілла, не вписуючись в навколишній істинно мексиканський пейзаж.

— А це моя фабрика, — прошамкотів дідок, примітивши мій зацікавлений погляд.

— Фабрика?

— Sі, se~nores. Маю невеличкий бізнес, — усміхнувся Авраам. — Скуповую у довколишніх селян м’ясні туші і продукую ковбаски.

— Зрозуміло… — прогугнив я.

І от не встиг я стулити рота, як кілька штахетин паркану прямо навпроти старого вигнулися, затріщали і вибухнули хмарою дрібних скалок. Я інстинктивно сховався за Авраамом (хоч там і не було за чим ховатися) і зіщулився. Крізь отвір у паркані виборсався пес розміром з теля і помчав прямо на нас. Як розказав потім Тьомик, він при цьому ледь не наваляв у штани. Я зажмурився і зіщулився ще більше. Втім, собацюра поводив себе якось неадекватно: замість гарчати чи гавкати він перелякано вищав.

Однак ще більш неадекватно повів себе Авраам Пенагос.

— А це — мій котик, — спокійно заявив він.

— Хто???

Собацюра, виючи, наче ракета «Союз» перед запуском, стрілою промайнув мимо нашої трійці. І лиш тоді я спостеріг, що за наляканим до смерті барбосом несеться, здіймаючи хмари куряви, огрядний сірий клубок. Клубок набирав швидкість, шипів, плювався і метав блискавки з очей, доводячи велетенського пса до істеричного жаху.

— Він охороняє мою ковбасу.

— Він… е-е-е… Він що?!

Відігнавши псяру на пристойну відстань, клубок різко спинився, і перед нашими очима постав нахрапистий пузатий котяра.

Кіт, мабуть, розсудив, що достатньо самоствердився на сьогодні, кілька разів зневажливо фиркнув услід гавкуну, а потім, не звертаючи ані найменшої уваги ні на нас із Тьомиком, ні на Авраама, свого хазяїна, гордо ретирувався крізь пробитий у паркані отвір.

— Це мій Мацератор, — шанобливо пояснив Авраам, кивнувши услід котячій дупі, яка щойно зникла у шпарині. — Він охороняє ковбасу за моєї відсутності. Дуже розумна тваринка… Переконаний вегетаріанець.

4

Ми сиділи на веранді, пропахлій запахом добре висушеної деревини, і пили міцний зелений чай. Авраам порався коло плити, клепав нам і собі пахучі млинці з якоїсь сірої бурди. Під столом повагом фланірував Мацератор.

— Мацератор прибився до мене сам, — розказував старий мексиканець. — Нізвідки. Одного дня просто спустився з гір і влігся на веранді.

Я кивав, боязко дослухаючись, як той, хто спустився з гір, дряпає довжелезними кігтями вицвілі дошки веранди.

— Я спочатку гнав його геть, але він щоразу повертався, а згодом таки вирішив залишитись, — вів далі Авраам. — З «приданого» на котові був лиш тоненький шкіряний нашийник, на якому теліпався шматок чорної видубленої шкіри з єдиним надряпаним на ньому словом «Мацератор». Я не знав значення слова. Але кіт з радістю відгукувався на нього, тому я й залишив йому таку кличку…

Я, мабуть, вам ще не казав, що мій Тьомик — справжній гуманіст, демократ, пацифіст і завзятий активіст «Greenpeac’у». Він завше підгодовує бродячих цуциків та переводить бабусь через дорогу, де тільки бачить. І ніколи-ніколи не матюкається. Словом, Інтелігент з великої літери. Тому він схвально кивав, коли Авраам розказував, як вирішив прихистити у себе бідного котика.

А я… Я не люблю котів як плем’я, хоча попервах Мацератор мені таки чимось сподобався. Ні про яку любов тут не йдеться, зрозумійте, просто отой його пронизливий погляд, поважна хода та вічно настовбурчена шерсть примушували мене дивитися на кота із затаєною повагою, а може, навіть з острахом. Було в ньому щось благородне. Щось від левів. Дай йому гриву трохи густішу та кілька сотень кілограм ваги, і буде вилитий голова лев’ячого прайду посеред африканської савани.

Дідуньо нарешті відірвався від плити і всівся навпроти нас із Тьомиком, поставивши на стіл миску з паруючими млинцями.

— Пригощайтесь!

— Grazias, se~nor! — хором відповіли ми з напарником.

Мацератор безцеремонно вискочив на стіл, Авраам підсунув йому окрему миску і накидав кілька млинців, наче повноправному членові родини. Коли я поклав до рота першого млинця і почав жувати, Мацератор зиркнув на мене таким поглядом, що я ледь не вдавився. Надалі мені здавалося, що кіт рахує кожен млинчик, який ми з Тьомиком переправили до своїх шлунків.

— Взагалі почувайте себе, як удома. Все, що бачите, — все ваше, — усміхнувся старий.

Я з вдячністю кивнув Аврааму. Тьомик непомітно штурхнув мене ліктем, мовляв, бачиш, а ти переживав. Утім, кинувши погляд на кота, я чомусь думав, що Мацератор зовсім не поділяє хазяїнової гостинності.

— Але у мене до вас буде прохання… — зненацька сказав Авраам.

— Яке? — підозріло буркнув я.

— Раз на місяць я навідуюсь до фермерів у долині на півночі штату за тушами, з яких потім роблю ковбаски. Зазвичай це займає 4–5 днів. На жаль, мої запаси м’яса у холодильниках щойно вичерпались, тому, якби це не банально звучало, я змушений залишити вас, щоб поїхати за м’ясом. Отож я хотів би вас попросити наглядати за будинком: підливати квіти, пилюку витирати і… пильнувати кота… — останні слова дідок договорив з якимось особливим притиском.