Навіжені в Перу

Аж раптом я з жахом усвідомив, що в мого товариша знову почались проблеми з животом — Тьомик почав добросовісно псувати повітря. Це тривало добрих чверть години. Перуанці спочатку тільки посміювались, одначе дуже скоро в кімнаті стало неможливо дихати. Бандити попервах чортихались упівголоса, згодом лаялись уже вголос, одначе Тьомик, як не старався, ніяк не міг вгомонитися. Зрештою якийсь головоріз не витримав, зірвався на ноги і заліпив нещасному Артемові кілька копняків. Та навіть це не допомогло — попри такі рішучі заходи хлопець не перестав виявляти непокору.

Харцизяки психували і шарпались. Це все було б дуже смішно, якби не усвідомлення того, що нас із Тьомиком можуть розстріляти через звичайнісіньке здуття живота. Втім, порадившись між собою, перуанці вирішили інакше. Кебетливі терористи зазирнули в кімнату до ватажка і переконались, що їхній бос спокійнісінько хропе, втомлений після довгого переходу. Потому, тихенько гикаючи, вони перетягли нас до спальні отамана і кинули на матраци в правому куті за дверима, таким чином вирішивши проблему з чистотою повітря у власній кімнаті і заодно насоливши своєму не дуже популярному отаманові…

У приватному кабінеті ватажка царювала півтемрява. Коли мої очі призвичаїлися до мороку, я розгледів, що, окрім всюдисущих потертих матраців, у кімнаті стояло ліжко, на якому, розвалившись хрестом, гучно схропував дебелий повстанський командир, а ще дерев’яний стіл, кілька кострубатих тумбочок та сім чи вісім табуреток. Повсюди валялися частини стрілецької зброї — ріжки від автоматів, приклади гвинтівок, пістолетні обойми, спускові механізми, начищені до блиску стволи, у протилежному куті стояв дерев’яний ящик з новенькими темно-зеленими «лимонками», на тумбочках лежали пакети з вибухівкою, детонатори, таймери. Наскільки я зрозумів, кілька бомб уже були повністю готовими.

Тьомик отетеріло водив вилупленими баньками по стінах горниці.

Охлявши після тривалого переходу, я відчув, що можу скинути мотузки, які стягували зап’ястки. Стараючись не дуже шуміти, я почав звиватись і викручуватись, поволі звільняючись від пут. Зрештою мені це вдалося.

— Тьомо, треба тікати, — шепочу на вухо напарнику, — я щойно скинув мотузки із зап’ястків.

— Це божевілля, Максе, — прохрипів Артем, — навіть коли ми втечемо, нам нізащо не вибратися з цього зеленого пекла. Ми навіть не знаємо, де знаходимось.

— Я волію за краще діяти, аніж безвольно чекати розправи!

Я хотів ще щось сказати, одначе на встиг.

Всі наступні події утиснулися в якихось нещасних кілька секунд.

Несподівано на тумбочці в узголів’ї командирового ліжка задзвонив мобільний телефон. За дивним збігом обставин поряд з мобілкою покоївся невеликий фугас з прикріпленим до нього сіреньким пластмасовим таймером. Спросоння повстанський ватажок вхопив до рук не телефон, а бомбу і, не розплющуючи очей, натиснув кнопочку запуску таймера. Годинник ожив, спалахнув червоненькими цифрами, почавши зворотний відлік: 10… 9… 8… 7…

Останні десять секунд свого життя грізний перуанський терорист старанно волав «Альо! Альо! Cual es? [29] » в шматок тротилу. А потім його голову разом з настільною лампою, тумбочкою та куском ліжка винесло у вікно…

План подальших дій вималювався у моєму мозку практично миттєво. Я прожогом схопився і кинувся в протилежний куток кімнати до коробки з гранатами. Вхопив до рук одну з «лимонок», зірвав чеку і запхав гранату назад у ящик, стараючись занурити руку якнайглибше. Потому хватонув коробку і підступив до вхідних дверей опочивальні ватажка. Двері в ту ж мить розчинилися.

29

Це хто? ( ісп.)

Перед моїм носом опинилося одинадцять допитливих мордочок, які з цікавістю зазирали мені в обличчя, сповнені похвального бажання дізнатися, що ж оце щойно так бабахнуло. Щоправда, терористи зовсім не очікували нарватись на мене за дверима та ще й із ящиком гранат у руках, а тому секунду — рівно одну секунду — ми стояли і сторопіло витріщались один на одного. За цей час перуанці встигли оглянути мене, побачити дірку в стіні за моєю спиною (якраз навпроти дверей) і обезглавлене тіло свого командира, з шиї якого досі курів сизуватий димок. Затим я всміхнувся, наступив ногою на поріг поміж кімнатами (прикмета, знаєте, така — щоб потім бува не посваритись), ввіпхнув найближчому хлопу коробку з «лимонками» і захряснув двері… Мені знадобилось ще три з половиною секунди, щоб схопити Тьомика за барки і виволокти його надвір крізь отвір у стіні будинку.

Відбігши кілька метрів від пробоїни, я повалив Тьомика навзнак, і тут-таки сам розтягнувся поряд, накривши голову руками.

…Ніхто з тих одинадцяти, що лишились за дверима у великій кімнаті, натужно розмірковуючи над тим, чого це я всучив їм цілий ящик з гранатами, навіть не нявкнув. Один за одним хатинку струсонуло кільканадцять вибухів, перетворивши стіни та дах на сито. Повітря згустилось, а небо потемніло від дрібних скалок, осколків та крихітних шматків штукатурки, які розлітались навсібіч. Запахло смаженими перуанцями.

Коли гул від вибухів стишився, ми з Тьомиком підвели голови і роззирнулися. У ту ж мить з гучним тріском дах бандитської халабуди завалився, потягнувши за собою стіни. На місці халупи лишився тільки фундамент і погризена основа задньої стіни, де-не-де охоплена млявим полум’ям.

Нараз я помітив, що з воріт ангару, який не постраждав після гранатної канонади, випурхнув останній, тринадцятий терорист. Схопившись за голову, він сновигав навколо згарища, очманіло повторюючи:

— Qu'e es esto? Qu'e es esto?.. [30]

30

Це що таке? Це що таке?.. ( ісп.)

Через сизуватий туман, що заслав галявину в результаті серії вибухів, перуанець не помічав ні мене, ні мого напарника. Нещодавній успіх у боротьбі з основними силами бандитів додав мені сил, відтак я рішуче схопив до рук добряче обгорілу половину тумбочки, на якій лежав фугас, що зніс голову ватажку повстанців, і почав тихенько підкрадатися до вцілілого терориста…

…Як незабаром виявилось, перуанська армія насправді не залишила мене й Тьомика напризволяще. Завчасно, ще перед початком операції, у видані нам туристські шорти вшили невеликі передавачі, які дозволяли запеленгувати наше місцезнаходження (якщо бути точним, то місцезнаходження шортів), незалежно від того, наскільки далеко в нетрища затягли б нас терористи. Після першої невдалої сутички з повстанцями командуючий операцією генерал перегрупував сили, ще раз викликав підмогу (в тому числі два нові гелікоптери, за яких, як йому сказали, він відповідає погонами), і відрядив загін найкращих солдат нам на порятунок. Саме в той момент, коли повстанському ватажку хтось подзвонив на мобільний, висланий на допомогу загін займав позиції в лісі довкола бандитської криївки. Мимоволі спецназівці стали свідками подій, що розігралися на переліссі після того, як я урочисто вручив одному з телепнів-інсургентів коробку з «лимонками».

Коли солдати регулярної армії увірвалися на галяву, я добивав останнього бунтаря, з усієї сили колошматячи його залишками командирської тумбочки…

Ось так ми з Тьомиком і стали героями. Річ у тім, що ніхто з перуанців не знав до пуття, що там у нас трапилося. Ззовні все виглядало наступним чином. Я та Тьомик були єдиними заручниками в кімнаті з ватажком. Несподівано пролунав вибух, за ним ще один, потім — ще, і ще, і ще, після чого на галявину увірвався спецназ і застукав мене за тим, як я якимось підозрілим обвугленим предметом вкорочую віку останньому живому терористу. Мене відразу обізвали Рембо і потягли до журналістів фотографуватись.