Навіжені в Перу
Шрифт:
П’ять стареньких доларів провалялися у моєму гаманці протягом усього того часу, поки ми з напарником валандалися Мексикою. Через якийсь час я припинив про них думати. Просто забув. Так вони й лежали: використати нема як, а викинути жаль. Лиш зрідка, перераховуючи нечисленні активи у час найбільших скрут, я натикався на п’ять сіро-зелених папірців і згадував про побажання таксиста. У такі моменти я довго витріщався на пожмакані «бакси», акуратно м’яв їх у руках, а потім ховав назад, сподіваючись, що коли-небудь слова старого шофера таки здійсняться.
Минув рік, я і Тьомик повернулися живими і побитими з Мексики, але небавом знову вирядилися в мандри. Цього разу в Перу,
До Перу, як ви вже знаєте, ми зразу не потрапили, помилково припершись у Кіто замість Ліми. (Саме у Кіто я вперше довідався, що національною валютою Еквадору є американський долар.) Зрозумівши помилку, ми з друзякою почали помалу пробиватися на південь — у напрямку перуанського кордону.
Наступного дня після того, як мене й напарника ледь не пристрелив нічний патруль коло якогось села далеко за межами еквадорської столиці, спіймавши попутку, ми добрих півгодини котилися на південь Панамериканою, милуючись красою високогірних андійських кряжів. Зрештою, залишивши за спиною добру сотню кілометрів, водій висадив нас на узбіччі, оскільки далі він завертав у гори і наші шляхи розходилися.
До вечора лишалося чимало часу, тому ми неспішно пленталися вздовж траси, час від часу виставляючи великі пальці попутним автомобілям. Ми подолали кілометрів три чи чотири, коли надибали невисокого молодого еквадорця, який без діла чатував на узбіччі магістралі поряд з великим і потужним позашляховиком «Toyota».
Джип стояв ліворуч від дороги, відразу за ним починалася прикрита заростями розбита ґрунтовка, що петляла на схід. Я не міг бачити, куди вона веде, оскільки небо на сході було затягнуте тугими хмарами, котрі на такій висоті, здавалося, пригортаються аж до землі. Однак відчувалося, що за щільною кучугурою хмар, схожою на недбале нагромадження пом’ятих після сну подушок, ховається щось по-справжньому могутнє, величне і… моторошне. Присутність якоїсь невідомої, але грізної сили за хмарами надавала кришталевому гірському повітрю незрозумілого свинцевого присмаку і примушувала раз за разом несвідомо поглядати на схід.
Не схоже було, що перуанець готується найближчим часом рушати на південь до Латакунги, проте я все ж вирішив підійти і привітатися. Після стандартного обміну люб’язностями ми ще якийсь час гомоніли про всяку всячину: про дорогу на південь, про погоду, про те, де краще заночувати, тощо. Хлопчина поділився з нами сушеним листям коки, що здавна використовується андійськими індіанцями в якості тонізуючого засобу, а білим мандрівникам допомагає боротися з гірською хворобою і швидше адаптуватися до зміни висоти. Я пригостив його цигарками. Натомість еквадорець запропонував нам з Тьомиком по бутерброду. Певна річ, ми не відмовились.
Якоїсь миті наш випадковий знайомий спостеріг, як я крадькома зиркаю на хмари, що кучугуряться на сході.
— Хочете, відвезу вас туди? — несподівано запропонував власник «Toyot’и».
— Куди туди? — перепитав я.
— Туди, — він задер руку і показав пальцем кудись у вишину, — на гору. Усього за двадцять доларів.
— А що там?
— Котопаксі — найвищий діючий вулкан планети, — повагом пояснив еквадорець.
Ми з Тьомиком перезирнулися.
У цей час здійнявся дужий північний вітер. Могутні потоки повітря, наче щупальці якогось велетенського чудовиська, вповзали у долину. Хмари рвалися на клапті, поволі сповзаючи на південь. Незабаром у світло-сірій імлі на сході виступили обриси гігантського вулкану. Пологий бурий конус вражав своєю похмурою величчю.
Крізь серпанок поріділих хмар було видно, як до його вершини тягнулися язики вічних снігів, одначе коло самісінького жерла відступали перед теплом, що вибивалося з кам’яних надр.— Ого… — пролепетав мій напарник, зачарований картиною, що відкрилася нашим очам.
— Круто, правда? — прошепотів я.
Неждано-негадано мені закортіло будь-що залізти на того андійського велета.
— Поїдемо? — спитав я тоном, що не допускає заперечень.
Тьомик кивнув, не зводячи очей з темно-бурого конуса.
— Але, чувак, — раптово зам’явся я, — у нас майже не лишилося готівки…
Артем спохмурнів.
— Ну… ми можемо спершу доїхати до Перу, там почекати, поки надійде місячна рента за квартири з мого будинку у Швеції, а потім повернутися сюди, — запропонував мій товариш. — Лишилося тиждень чекати.
Утім, я чудово розумів: якщо ми зараз розпрощаємося з еквадорцем, то навряд чи коли-небудь повернемось у це місце і швидше за все більше ніколи не побачимо Котопаксі, найвищий діючий вулкан планети…
— Скільки в тебе є зараз? — скоса глипаю на напарника.
Артем перериває усі свої кишені і складки одягу аж до трусів.
— Шістнадцять баксів.
Я машинально поліз у кишеню шортів, видобув звідти схудлого гаманця і зазирнув усередину, чудово усвідомлюючи, що портмонетка порожня.
Аж тут я несподівано надибав у потаємній кишеньці п’ять потертих доларових папірців, про які давно забув, але… до яких найближчим часом (можливо, вже зовсім скоро) мало додатись шість нулів. Звісно, якщо їх не потратити. Після цього підвів голову і ще раз подивився на Котопаксі, обриси якого все чіткіше проступали на тлі просвітлілого неба. Таємничий гігант надив і притягував, наче магніт. А тоді я раптово відчув, що мені більше не потрібні ті нулі. Мені не потрібні мільйони. Замість витрачати п’ять мільйонів, я краще тратитиму п’ять доларів, але там, де я хочу, так, як я хочу, і тоді, коли я хочу. Хай краще тратитиму п’ять нещасних доларів, але… буду вільним.
Я вийняв з гаманця чотири долари і вручив їх Тьомику.
— Плати. Ми їдемо.
За останній доларовий папірець я купив півлітрову пляшку «Coca-Cola» в Латакунзі, куди ми дісталися після відвідин Котопаксі.
Ось так я витратив свої п’ять мільйонів доларів.
28 червня — 2 липня 2010 // Київ
Собачий бізнес
То були дивні часи. Безладні, хаотичні та сумбурні, але водночас — багатообіцяючі. Кругом витав п’янкий аромат грандіозних можливостей. Це відчувалося скрізь, особливо у великих містах. Найбільше — в Києві. Скрізь, куди не глянеш, погляд наражався на зухвалих типів виразної хамлуватої зовнішності — «героїв нового часу», «крутих», — з тих, які ще зовсім недавно мали дірку в кишені, та згодом зуміли напрочуд швидко розбагатіти, провертаючи настільки заплутані афери, що сам чорт не розбереться. Кількадесят сірих, бездарних вискочок, що їм поталанило опинитися у потрібному місці в потрібний час, за кілька років нажили собі статки, для набуття яких у нормальній цивілізованій країні знадобилося б щонайменше три покоління. Вони створили ілюзію незліченних багатств, що лежать десь зовсім поряд, варто лиш заткнути пельку власній совісті, нахилитися й згребти їх. Вони принесли в повсякденність елемент авантюризму, змушуючи молодих людей якщо не взятись за якісь афери власноруч, то принаймні мріяти про те, що одного дня вони продадуть міністерству оборони кілька вагонів китайських шкарпеток або сплавлять за кордон кількасот тонн роздобутого бозна-де металобрухту й вмить стануть багатими.